В ході другої світової війни Волинь зайняла особливе воєнно-політичне становище у загальній структурі та характері антифашистського Руху Опору у східній Європі.
Почнемо з того, що до війни у регіоні, який за територією перевищував Швейцарію і мав понад два мільйони населення, окрім автохтонів-українців, що становили 68,4% всього люду, тут проживали також поляки (16,8%), євреї (10,5%), німці (2,2%), чехи (1.1%), а також білоруси, росіяни, литовці, молдавани.
Впродовж міжвоєнного часу (1921-1939 рр.) польська державно-політична адміністрація краю провадила відкриту антиукраїнську політику, мета якої полягала в тому, щоб полонізувати Волинь остаточно і назавжди. Досягти цієї мети Варшава намагалась шляхом максимального зростання польської присутності у всіх сферах політичного, економічного, соціального, релігійного та культурно-освітнього життя. Як результат, на кінець 30-х років польсько-українське протистояння на Волині, як і в Галичині, набуло особливо гострого характеру.
Принесене 17 вересня 1939 року у Західну Волинь визволення від польського гніту, за 21 місяць «тріумфального ходу» радянської влади повністю вилікувало від більшовизму навіть найбільш твердолобих волиняків та поліщуків.
Запровадження радянського способу життя з його вульгарною націоналізацією та колективізацією, жорстоке переслідування будь-якого політичного, релігійного та морально-етичного інакодумства, в результаті чого понад 250 тис. Українців, поляків та євреїв було репресовано і депортовано у віддалені райони Союзу, нарешті злочинне убивство багатьох тисяч в'язнів Дубенської, Луцької, Рівненської, Острозької та інших тюрем в червні 1941 року - все це привело спершу до розчарування, а відтак до відкритого несприйняття нав'язаного людям режиму. Як згодом писав Т. Бульба-Боровець: «Навіть найзапекліші мої противники, які ще в 1935 році, перебуваючи в Картузькій Березі, називали мене реакціонером. тепер, побачивши сталінський соціалізм на практиці, стовідсоткове розчарувалися. Цього ніколи не зробила б жодна пропаганда чи переконання.» (1)
Початок німецько-радянської війни і нацистську окупацію населення Волині назагал не сприйняло вороже. В деяких містах німців зустрічали навіть гостинно, що слід би розглядати не стільки як любов до окупантів, скільки як прояв глибокої ненависті до вчорашніх «визволителів». Однак вже перші місяці встановлення «нового порядку» насторожили людей. В міру віддалення лінії фронту на схід, нацизм почав усе більше показувати своє людиноненависницьке обличчя. Нацисти заборонили діяльність будь-якої партії чи організації в середовищі місцевого населення. Цей антидемократичний акт одначе був сприйнятий на Волині дещо стриманіше, ніж у країнах Європи, бо до червня І941 р. більшовицька влада повністю ліквідувала усі польські/укра-їнські, єврейські партії та рухи, а їх керівництво і актив були або фізично знищені, або репресовані.
І тим не менше потенціальні джерела опору фашистам на Волині існували вже в перші дні війни. Вони сформувалися в середовищах української та польської громад цього краю, а незабаром тут була ін'єктована і набула активності і третя сила - більшовицьке підпілля. В майбутньому усі ці три сили з'єдналися або переросли у свої партизанські формування, кожне з яких мало чітко визначену мету, завдання, методи та характер боротьби.
Складність антифашистського Руху на Волині полягала в тому, що кожна із цих трьох сторін, окрім антигітлерівської спрямованості, створила свій фронт політичної, а згодом збройної боротьби стосовно двох інших сторін.
Хоча протягом усіх 2,5 років нацистської окупації Волині найвагомішим був український національно-визвольний рух, тим не менше його характер, загальне спрямування і дієвість стануть зрозумілими, якщо ми розглянемо і попробуємо зрозуміти анатомію двох інших фронтів цього антифашистського Руху Опору.
Перші польські підпільні осередки, що ставили за мету відвоювання її Речі Посполитої, виникли на Волині вже восени 1939 року. (2) Утворились вони не стихійно, як це намагалась доводити повоєнна польська історіографія, а з ініціативи еміграційного польського уряду генерала В. Сікорського, який 18 листопада 1939 р. з Лондона звернувся до всіх поляків на батьківщині із закликом не припиняти боротьби з окупантами і створювати для цього повсюдно підпільні осередки Спілки Збройної Боротьби (СЗБ). Керівництво штабом СЗБ було покладено на генерала К. Соснковського. На початку січня 1940 р. такі осередки були організовані в Ковелі, Рівному, Дубні та Луцьку. Окремі з них встановили контакти з такими ж організаціями Білостока та Львова. Але незабаром всі вони були розгромлені НКВС. Понад дві тисячі підпільників було заарештовано. (3)
Відродження, а точніше організація нових осередків СЗБ наступила вже в часі німецької окупації. І знову за вказівкою Лондона. На цей раз сигналом для розбудови нових, тепер вже антинімецьких та антибільшовицьких підпільних організацій став Акт про відродження Української Держави, що був проголошений у Львові 30 червня 1941 р.
«Ця робота тривала майже цілий 1942 рік, - писав у своєму звіті для лондонського польського уряду його волинський делегат, - вона велась активно, але хаотично... Продумано були організовані військові осередки хіба що в Дубнівському інспектораті, до якого входили Здолбунівський, Рівненський, Дубнівськнй та частина Крем'янецького повітів». (4)
В жовтні 1942 р. розпочала свою діяльність Волинська Делегатура, за нею було створено Корпус Безпеки та Самооборони в кількості 250 осередків і постерунків, що об'єднували понад чотири тисячі бойовиків. Делегат доповідав урядові, що на випадок загальної мобілізації на Волині буде призвано до Армії Крайової 15 тис. жовнірів. (5) Коли і де мала наступити ця мобілізація? Відповідь на це запитання була досить туманною. Але своїм активістам та симпатикам функціонери АК відповідали недвозначно: тоді, як прийде час вступати в активну збройну боротьбу за польську державність на її східних кресал.
Проти кого ж готувались вести цю війну вояки АК? Формальним ворогом поляків безперечно були німці. Вони розгромили та окупували Польщу. Ворогом були також російські більшовики, бо укупі з нацистами вони у вересні 1939 р. розділили пошматовану польську державу, відтак замучили або депортували в Сибір майже 500 тис. польських солдатів і офіцерів, урядовців та священиків, осадників, інтелігентів, просто поляків. Тільки з Волині їх було депортовано біля 50 тисяч. (6) Але з літа 1941 р. ситуація корінним чином змінилась. У смертельний двобій вступили споконвічні польські вороги - Німеччина і Росія. І польське емігрантське керівництво зайняло позицію своїх патронів з Даунінг-стріт: ,не заважати фашистам і більшовикам бити один одного, уникаючи при цьому збройного зіткнення з обома. В одній з доповідних записок Сталіну «Про поведінку поляків і деякі наші завдання» начальник Центрального штабу партизанського руху П. Пономаренко писав: «Директиви про утримання від боротьби з німцями в ім'я «збереження сил для кінцевого етапу» агенти Сікорського розповсюджують по всій Польщі... Вони переконані, що Німеччина буде розгромлена зусиллями США, Великобританії та СРСР, а тому витрачати людські ресурси для цього немає потреби». (7) І далі Пономаренко пропонує розгорнути в Польщі справжню партизанську війну. «Окрім воєнного ефекту, - пише далі керівник ЦШПР, - це приведе до справедливих втрат польського населення заради Перемоги «над окупантами і полякам не вдасться повністю зберегти свої сили», (8)

Uahistory.kiev.ua

Попередня

Зміст

Наступна