Uahistory.kiev.ua

 



ДАВНЯ ДОБА

1. Дорогою століть
2. У взаєминах із Візантією
3. У світі уяви
4. Для християнства
5. Лицарський побут у письменстві
6. На переломі

СЕРЕДНЯ ДОБА

7. Подув із Заходу
8. За церкву й народність
9. Під брязкіт козацької зброї
10. На досвітках національного пробудження

НОВА ДОБА

11. Тріумф народної мови
12. На крилах романтизму
13. Слово генія
14. Слідами Шевченка
15. Проти хвиль
16. На верхів’ях
17. Серед буревію

 

 

 

СЕРЕДНЯ ДОБА

9. Під брязкіт козацької зброї

Віршування. Багатий відділ письменства середньої доби складають вірші. До буйного розвитку тієї галузі причинилася в головній мірі наука поетики, що була важливим предметом навчання в єзуїтських і православних школах. Очевидно, розуміння поезії було інше, ніж сьогодні, бо поезію вважали тільки наукою укладання віршів. Не була вона вільною творчістю поета, витвором його уяви, висловом його почувань, тільки штучним витвором школи й учених. Віршування прийшло в Україну з Західної Європи через Польщу. З погляду на зміст вірші були спочатку релігійними. Складали релігійні пісні, гімни, канти, псалми, християнські легенди. З дальшим розвитком віршування, в міру зросту замилування до цього роду творчості тематика віршів ширшала. Поставали віршові привітання, похвальні оди, славословні панегірики, епіграми, віршовані присвяти видань, описи гербів, післяслова. Кожне шкільне свято (зокрема в Київській колегії), кожна подія, цікава у шкільному житті, а саме іменини ректора, професорів, приїзд визначного гостя (митрополита чи іншого достойника) , свята Різдва й Воскресіння — все це давало привід до укладання віршів. Щодо форми вірші були силабічними, бо їхньою ознакою було точно вимірене число складів. Нерідко автори користувалися всякими вишуканими штучними формами: акростихами (із розв’язкою власного імені), раками, яйцями, пірамідами, чарками, сокирами тощо. З такими віршами ходили студенти в часі рекреацій по домах визначніших міщан і виголошували їх у формі привітань, за що отримували дарунки. Молодий темперамент, життєва радість молодих школярів вносили навіть у вірші поважного релігійного характеру, в яких славили Христове Різдво чи Воскресіння, багато молодого школярського гумору, натякали зі своєрідним дотепом на гірку школярську долю.

Так, в одному різдвяному вірші гріх Адама та Єви знайшов такий вислів:

Зайшов із іншого чорт краю,

Адама в гості попросив,

А цей кликнув його до раю

Та й яблука з ним укусив.

Очнувсь на другий день — аж лихо;

Адам питає Єви тихо:

«А з ким я вчора так гуляв?»

«Не знаю, що були за гості,

Але у нас чогось нема.

Ой, буде ж нам, старий, по хлості,

Не викупимось із сорома.

Бо вже мені погано снилось:

Вуж укусив, аж кров текла,

І щось за мной чудне гонилось,

Я ледве-ледве утекла».

Адам задумавсь, ліг в куточку,

Прийшов Господь, його збудив

Та й каже: «Де ж ти дів сорочку?»

«Я, Тату, вчора загубив».

«Неправду кажеш ти, небоже!

Я знаю, де вже ви були!»

«Прости мені і Єві, Боже,

Бо ми сорочку пропили...»

«Пішов же вон, Адаме, з раю,

Об’ївся яблук, аж сопеш!

Це так ти доглядаєш гаю?

Без попиту що хоч ірвеш!

І ти іди, небого, прясти!

Адам тебе щоб наглядав!

А щоб не сміла яблук красти,

Адаму я нагайку дав».

Пам’ятки віршової літератури. З багатої й різнорідної віршової спадщини XVII — XVIII вв. тільки невелика частина появилася друком. Причиною того були обставини політичного життя. Після злуки з Москвою, а ще більше після трагічного бою під Полтавою щораз сильніше налягала на українське національне життя важка рука російського уряду. З боку царату пішли вперті, систематичні намагання не тільки в тому напрямі, щоб вирвати в українського народу раз і назавжди всяку думку, всяку мрію про власне самостійне державне життя (Малоросійська колегія, знесення Гетьманщини, зруйнування Січі, закріпачення селянства), але також у тому напрямі, щоб затерти навіть його національне ім’я.

Цій останній меті мали служити різні перепони з боку російської цензури й синодальні заборони вживати українську народну мову в письменстві, як, наприклад, серед багатьох інших синодальний указ 1721 р., що з усією рішучістю застерігав проти «особого наречия». Була це пора, коли витворювалася вже літературна російська мова, що завдяки своїй державній позиції з кінцем XVII в. стала втискатися в народне життя, в адміністрацію, між українське дворянство, що зачало нею послуговуватися, щоб відрізнитися від селян, і в письменство. Ці обставини й були причиною, що найцінніші пам’ятки українського письменства кінця XVII в. і першої половини XVIII в. з проблисками живої думки та колоритом живої мови уникали друку й переходили в рукописних відписах із рук до рук.

Із давніх творів віршової літератури, крім віршованих передмов до поодиноких видань, вийшли друком: «Лямент дому княжат Острозьких» із приводу смерті Олександра Костянтиновича Острозького; «Лямент» з нагоди острозької трагедії; Памви Беринди: «Вірші на Різдво Христове» (у Львові, 1616 р); Касіяна Саковича: «Вірші на похорон гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного» (в Києві, 1622 р.); Кирила Транквіліона Ставровецького: збірник віршів «Перло многоцінноє», збірник духовних віршів «Богогласник» (1790 р.).

Дуже поширені були панегірики. На честь Плетенецького появився панегірик «Візерунок цнот» Олександра Митури. На честь Могили вийшли: «Імнологія», якої авторами були Памво Беринда і Тарасій Земка, «Євхарістеріон», що його піднесли Могилі учні з вдячності за заснування школи, «Евфонія», яку зложили друкарі з нагоди висвячення Могили на митрополита, і «Мнемозине». На честь Сильвестра Косова появився панегірик «Столп цнот». У Львові 1641 р. з нагоди промоції львівського уродженця Григорія Кирницького в Падуї на доктора філософії зложив панегірик Яків Седовський, а в 1642 р. Григорій Бутович на честь єпископа Арсенія Желиборського.

Ширшим насвітленням історичних подій та спробою ідеалізування козацьких походів визначаються «Вірші на похорон гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного» з 1622 р. ректора Богоявленської братської школи Касіяна Саковича. В них у ясному світлі виступає постать великого сина Галицької землі, що вславився не тільки перемогами над турками на Чорному морі й суходолі, але в рівній мірі своїми заслугами для розвитку української культури.

У передмові бажає автор Запорозькому війську перемоги над ворогами й безсмертної слави. Славить запорожців за те, що добули свободу, яка є найціннішим добром на світі. Рід їхній виводить від Яфетових нащадків, від тих героїв, що за часів Олега човнами пускались на море здобувати Царгород та за Володимира прийняли християнську віру. Про запорожців усі знають:

Україна тим войском вцале зоставаєт,

а где запорозцов ніт, татарин впадаєт...

Свідками того суть міста подолскії

і краї подгорскії, аж тиж і белзкіє,

где много поганин крве христіянської розлял,

а живо позосталих — тих в неволю забрал.

Нападають вони на турецькі міста, щоб визволити невільників. Потім звертається Сакович із зазивом до лицарства, щоб берегло вольності, як дорогі клейноди.

У дальших частинах, які виголошували спудеї на похоронах чергою, славить автор Конашевича за його провід, за те, що вмів у війську тримати порядок, що невільникам добував свободу,

бо за найбольшую нех собі нагороду

почитаєт рицер, гди кого на свободу

визволит...

Заслуга Сагайдачного також в обороні православної віри, в його щедрих жертвах на добродійні цілі. Тому й слава Сагайдачного буде голосна доти, «поки Дніпро з Дністром многорибні плинути будуть».

Побутові та історичні вірші. Коли студенти шкіл винесли вірші поза шкільні мури, зацікавилися ними ширші кола. Вірші стали складати люди, що стояли поза школою, що краще знали життя. Вносили вони подробиці з народного побуту. Творцями таких віршів побутового характеру були в першу чергу колишні учні шкіл, які не докінчили своїх наук, вешталися скрізь по Україні, шукаючи заробітку й пристановища. Широко відома була порода таких мандрівних школярів — «бакалярів», «дяків-пиворізів». Не раз ставали вони сільськими вчителями, дяками, священиками. Зустрічалися вони ближче з народом, зазнайомлювалися з його звичаями, цікавилися його справами й писали свої вірші мовою, близькою до народної. Поруч з віршами побутового характеру поставали також історичні вірші та сатири на громадянські, суспільні, а то й політичні теми, що виходили з-під пера різних людей та поставали серед різних суспільних середовищ. До їхнього ряду належать такі вірші, як «Висипався Хміль із міха» (про Богдана Хмельницького), «Ой, ріко Стиру, що Хміль за віру зробив напротив миру» (про битву під Берестечком), про Палія й Мазепу, про облогу Відня — Йосифа Шумлянського, «Всі покою щире прагнуть» — Івана Мазепи, про зруйнування Січі, про панщину, пісні отамана Чорноморського війська Антона Головатого «Ой, Боже наш, Боже милостивий! Що ми народились такі нещасливі» та «Ей, годі нам журитися, пора перестати». Обидва останніх вірша постали з того приводу, що чорноморці дісталися грамоти на землі в Тамані.

Дуже помітним віршем з уваги на національну свідомість автора була «Розмова Великоросії з Малоросією» 1762 р., де автор гаряче стає в обороні рідного краю перед централістичними змаганнями російського правління. Автором вірша був Семен Дівович.

Після короткого погляду на розвиток історичних подій в Україні автор підкреслює з натиском, що злука України з Московщиною була добровільною. З того становища й підходить до насвітлення взаємин Росії й України. Україна звертається до Росії зі словами:

Не тебі — государю твоєму наддалась,

при которих ти c предков своїх родилася.

Не думай, чтоб ти сама била мой властитель,

но государ твой і мой общій повелитель.

А разность наша єсть в приложених іменах:

ти Великая, а я Малая, живем в смежних странах.

Что ж я Малой називаюсь, а ти Великой,

то как тебі, так і мні нимало не дико,

ібо твої преділи пространніє моїх,

а мої обширностями поменше твоїх...

Так ми з тобою равні...

Дуже популярною була пісня «Ой, біда, біда чайці небозі...», авторство якої приписують гетьманові Мазепі. У цій пісні — прекрасний образ України, якій доводилося власними грудьми ослонювати Європу перед навалою східніх орд.

Мандрівники. З-поміж творів віршової літератури, багатої на різні види та форми, значення мають тільки ті, в яких чути удар живчика тогочасного національного життя, в яких є натяки на суспільні та політичні обставини, або ті, в яких добуває собі доступ жива народна мова. Цінність різдвяних та великодніх віршів, здебільшого анонімних, що поставали під впливом шкільної науки, в тому, що вони проблисками свого гумору та модернізацією теми промощували шлях творчості Івана Котляревського. Зрештою, вірші були далекі від дійсної поезії. Часто зводилися до ремісничої роботи, чого доказом є віршований твір чернігівського архієпископа Івана Максимовича «Богородице Діво, радуйся», що містить 23 166 силабічних віршів.

Таку просту ремісничу роботу виявляє також творчість монаха Климентія. Климентій, Зіновіїв син, жив за часів гетьмана Мазепи. Як мандрівний чернець, вештався по всіх усюдах українських та білоруських земель та писав вірші на різні теми, хоч робота не йшла йому, як сам признається, без тяжких зусиль:

Писарскоє діло, хоч то не ціпом махать,

да голову горш ціпа тяжко часом вертать.

Бо потреба, пишучи, всяко розмишляти,

жеби яко найлучший сенсов докладати,

іжби в людей не било писмо згоршительно

да жеби било от всіх похвалительно.

Вірші Климентія (про селян, козаків, ремісників, ченців, жінок), без усякої ідейної цінності, не виявляють також ніякого поетичного польоту. Автор із погордою дивився на селянина, бо «у простого мужика простий єсть обичай», а в письменного «особний, політичний звичай». Творчість Климентія цікава тільки для характеристики часів Великої руїни в Україні.

Мандрівником іншого крою був Василь Григорович Барський, що двадцять чотири роки (1723 — 1747) мандрував по світі та полишив широкий опис своїх мандрівок. З рідного Києва через Львів переїхав до Будапешта, відси до Відня. Звидів Сирію, Корінф, Італію. Був у Малій Азії, Палестині, Єгипті, на Афоні і через Царгород і Бухарест «ні живий, ні мертвий» вернувся до Києва, де по місяці закінчив життя.

В описі мандрівок Барського знайшла вираз характеристична риса його вдачі: бажання побачити світ, поширити свій кругозір. Свої враження вмів автор передати живо й цікаво, тому й знайшов великий круг читачів.

Цікаво розказує Барський про свій побут у Львові. Коли разом із другим молодцем, що, як і він, мав буйну уяву та горів бажанням знання, — Юстином Леницьким, приїхав до Львова, записався враз із ним до єзуїтської академії. А поскільки до академії православних не приймали, обидва вони подали себе за католиків, братів Барських. Але правда скоро вийшла наверх, і їх було прогнано з академії. Тоді вони пішли з проханням до українського уніатського єпископа Атаназія Шептицького. Єпископ Шептицький вставився за ними, й їх було прийнято знову.

Цікавий також опис прогулянки до Крехівського монастиря. Були в церкві, оглянули все, а потім, каже автор, «от ігумена і братії звахомся в трапезу і тамо такожде видіхом благочиніє і пріяті бихом честно. Тамо вси смиреннії, страннолюбивії і зіло добронравнії іноки... Словом рещи, всем достохвалная обитель».

У дальшому оповіданні чергуються описи, враження, образи, пригоди (розкоші італійських міст, екзотичні краєвиди, східні звичаї, напади арабів, морська буря, страхіття чуми) і творять живу, барвну цілість.

Початки драми. Пізно розвинулося в Україні драматичне письменство. Розвинулося за західноєвропейськими взірцями та прикладами, хоч із давен в народних українських обрядах, звичаях та забавах були зав’язки власної драматичної поезії. Такі зав’язки у виді діалогів, хорових запитань та відповідей, проявів збірних дій можна зустріти у веснянках, весняних іграх та забавах (яскравий приклад — «Сіяння проса»), у купальських та весільних піснях. Узагалі українське весілля є немов цілою драмою, яку складають окремі обрядові акти: приїзд молодого, сватання, заручини, дівич-вечір, вінчання тощо.

Були також в Україні у давнину народні актори — скоморохи, що уладжували народні забави, грали, співали, в часі коляди ходили з ведмедями й козою, брали участь у весіллях, забавах, бенкетах. Одначе всі ці зав’язки не витворили своєї драми. Прийшла вона із Західної Європи через Польщу у формі шкільної релігійної драми.

У VI — VII вв. витворилася в Західній Європі з церковних обрядів релігійна драма. Виплила вона з потреб церкви, яка шукала засобів боротьби з різними поганськими виставами, що поширювалися в народі. Зродилася думка боротися тими самими засобами, тобто виставами. Так, на Христове Різдво уладжувано в церкві ясла, при чім священики відчитували відповідні євангельські тексти, приймаючи на себе ролі поодиноких біблійних постатей. Так постала різдвяна драма. Подібно із великодніх євангельських текстів постала великодня драма, в основу якої лягла розмова ангела з жінками, що прийшли відвідати гроб Христа. Ці релігійні вистави відбувалися спочатку в церкві. Але коли в дальшому своєму розвитку стали вони оживлюватися комічними ситуаціями, вставками й дотепами, коли до них став втискатися гомін світського життя, їх було усунено із церкви. Тоді релігійна драма знайшла пристановище на цвинтарі, відки згодом виперли її на торгові площі та ярмаркові майдани. Від тієї пори її розвиток пішов свобіднішим шляхом.

Релігійна драма прибирала форми містерій, міраклів і мораліте. Головною темою містерій була таїна спокутування людського роду, що виявилася в народинах Христа та його воскресінні. Змістом міраклів були події з життя святих та їхні чуда. Мораліте — це були драми, в яких виступали алегоричні постаті — Душа, Чеснота, Любов, Покора, Гнів, Заздрість, Людська природа — й вели розмови моралізаторського характеру. З кінцем XV в. всі ці форми релігійної драми прийняла на заході Європи шкільна драма, що згодом перейшла в Україну.

Шкільна драма. В добі ренесансу й гуманізму стала в Західній Європі головним предметом шкільної науки латинська мова. Щоб якнайкраще направити учнів у знанні латинської мови, виставляли по школах комедії давніх римських письменників Теренція і Плавта. Але комедій Теренція було тільки шість, і вони скоро надокучили. Комедії Плавта з педагогічного огляду не дуже змістом та характером підходили для вжитку молоді. Це й було причиною, що вчителі шкіл самі бралися до праці над збагаченням шкільного театрального репертуару власними творами. Так постали шкільні драми з усіма формами давньої релігійної драми.

Крім того, щоб направити учнів у практичному знанні латинської мови, було висунуто також другу мету: поглибити й закріпити знання релігійних істин та біблійних подій. Єзуїти поставили в своїх школах драму на високому рівні. Єзуїтські шкільні вистави, в яких вони могли проводити і свої виховні цілі та завдання, визначалися багатством і розкішшю сценічної обстанови. У драми релігійного змісту входили в зручному укладі міфологічні й алегоричні постаті, спліталися мотиви опери й балету. Просторі, пишно прибрані, роззолочені зали єзуїтських колегій, аристократичні імена виконавців на афішах, присутність високих достойників, нерідко коронованих осіб, на шкільних виставах та мистецькі декорації — все це притягало публіку, надаючи блиску єзуїтським виставам. У деяких містах, як у Парижі, Відні, доходили вони до такого багатства й розкоші, що отримали назву «королівські ігри».

За правилом складалися такі шкільні драми з прологу, фабули й епілогу. Пролог виголошував звичайно сам автор: пояснював основну думку драми та її моральну ціль. Після прологу йшла фабула. Актів найменше було три, найбільше п’ять. Завершував драму епілог із подякою глядачам.

Знаменні були шкільні драми ще тим, що виступала в них велика кількість дійових осіб. Їх число доходило не раз до 200, а то й 300. Справа була в тім, щоб якнайбільше число учнів могло брати участь у виставі. Для розвеселення глядачів, утомлених ходом поважної драми, служили веселі побутові сцени, що їх всувано між актами релігійної драми. Звалися вони інтермедіями або інтерлюдіями. Змістом їх були різні жартівливі історії, оповідання, гумористичні пригоди, сцени обману, спритного ошукування, пересипані невибагливими дотепами, що часто полягали у перекручуванні латинських слів. Звичайно в’язалися вони своїм змістом зі змістом драми, але могли розвивати також свою окрему дію. Приклад можна знайти в драмі про Йосифа Прекрасного, в якій по сцені продажу Йосифа його братами йде сцена, де шкільний сторож продає жидові палицю. Дійовими особами в інтермедіях були постаті з народного побуту, що послуговувалися народною мовою.

Шкільна драма в Україні. В єзуїтських школах, що в швидкому розгоні одна за одною поставали не лише на польських, але також на українських землях, виставлювано шкільні драми. За прикладом єзуїтських пішли й православні школи. Найстаршу згадку про українські драматичні вистави маємо в посланнях Івана Вишенського. У посланні до стариці Домникії нарікав Вишенський, що православні замість працювати для церкви «тільки комедії строять і грають».

Найдавнішими драматичними писаннями, що постали в Україні, були віршові діалоги «Христос пасхон» (переробка грецької трагедії про терпіння Христові, що вийшла у Львові в 1630 р.) та «Розмишлянє о муці Христа» Йоаникія Волковича 1631 р. Однією з найдавніших київських шкільних драм була драма про Олексія, чоловіка Божого, що вийшла друком у 1674 р. Складається вона з прологу, двох актів, епілогу та інтермедій.

Дія відбувається за часів римського імператора Гонорія. Вельможа Євтиміян має сина Олексія, якого хоче одружити. Тією справою клопочеться в небі ангел Рафаїл, який має обов’язок уладжувати подружжя. Але ангел Гавриїл радить Олексієві зберегти чистоту. Юнона й Щастя (Фортуна) хотять його спокусити приманами мирського щастя та розстелюють перед ним широкий килим земних радощів. Олексій на роздоріжжі: з одного боку бачить приманливий килим Фортуни й Юнони, з другого — вузький, тернистий, що його стелять Чистота і Вбогість. (Сцена була поділена на три поверхи, що уявляли небо, землю і пекло. Килим Фортуни простягався вділ, килим Чистоти слався вгору.) Під впливом прохань та погроз батька Олексій рішається вкінці одружитися. Одначе в часі весільного бенкету кидає дім, батьків, молоду дружину й утікає у світ, де довгі літа проводить в аскетичному житті. Потім вертається додому, але його там не впізнають. Сімнадцять літ живе вдома серед наруг із боку служби і непізнаний вмирає, полишаючи опис життя. Лише з його листа дізнаються батька мати, жінка та імператор Гонорій, що цей нуждар — Олексій.

Дмитрові Тупталові приписують авторство різдвяної драми «Комедія на Різдво Христове». Драма складається з антипрологу, прологу, вісімнадцяти сцен і епілогу. Виступає в ній ряд алегоричних і символічних постатей: Людська натура, Золотий вік, Спокій, Надія, Покора, Любов, Ласкавість, Радість, Доля, Життя та їх противенство: Залізний вік, Ненависть, Гнів, Злоба, Плач, Лютість, Війна, Заздрість, Смерть.

Зміст драми складають пророцтва про Христа, поява ангела, поклін пастухів, поклін царів, лютість Ірода, вбивство дітей, смерть Ірода. Найживішою сценою в драмі є розмова пастухів, що є живими українськими народними постатями.

Один із них, Борис, пильнує отари, два інших, Аврам і Афоня, пішли у Віфлеєм за харчами. Коли довго не вертаються, Борис іде їх шукати. При тім питається глядачів, де могли дітися. Тим часом вони вертаються. По хвилині чують спів. Пастухи дивуються й не знають, хто це співає. Одному видається, що це діти, другому, що пташки. Ангел проголошує їм звістку про прихід Христа і велить іти до нього з поклоном. Вони питають, чи не треба нести яких дарунків.

Дмитрові Тупталові приписують іще драми «Дійствіє, на страсті Христові списанноє» та «Кающійся грішник». В останній виведена постать грішника в білій одежі з чорними нашивками. В міру того як грішник кається, спадають чорні нашивки; полишається чиста біла одежа — образ невинності.

Крім Туптала, писали драматичні твори Симеон Полоцький («О Навуходоносорі», «Комидія о блуднім сині»), Митрофан Довгалевський («Коміческоє дійствіє», «Власнотворний образ человіколюбія Божія»), Варлаам Лащевський, Георгій Кониський («Воскресеніє мертвих»). Всі ці драми сухі, далекі від життя. Виїмково у драмі Кониського «Воскресеніє мертвих» подибуються виразні натяки на тогочасні суспільні умовини життя в образі знущань багатого Діоктита над убогим Гіпоменом.

Історична драма. Великий крок уперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович. У 1705 р. написав він драму «Владимір», до якої перший узяв тему з української історії. Драму назвав трагікомедією й присвятив її гетьманові Мазепі.

Феофан Прокопович був учителем у Київській академії, де в 1704 р. розпочав виклади поетики. Для свого предмета зложив підручник. У творах письменників хотів він бачити більше життєвої правди. Свої теоретичні погляди намагався здійснити практично в історичній драмі «Владимір». Провідною думкою в ній є боротьба поступу з застоєм, нового ладу зі старим. Представником нового ладу, речником нових ідей у драмі є князь Володимир Великий, що задумує велике діло: ввести християнську релігію. У своїх змаганнях зустрічає він перешкоди з боку представників давнього ладу — поганських жерців Пияра, Куроїда й Жеривола. Автор із великою примішкою гумору характеризує тих ворогів поступу з їхніми поганими нахилами, грубим матеріалістичним світоглядом. Крім того, вносить у драму психологічний елемент, коли описує боротьбу в душі князя Володимира.

У першій дії драми тінь князя Ярополка перестерігає жерців від задумів Володимира. Жерці Пияр, Куроїд, Жеривіл, імена яких вказують на основні прикмети вдачі, хвилюються. У другій дії Жеривіл гонить по лісі, скликає духів і взиває всіх поганських богів на поміч. У третій і четвертій діях затримується автор на сумнівах і ваганнях Володимира. Він радиться з синами Борисом і Глібом. Відбувається розмова між проповідником грецької віри і грецьким філософом та жерцем Жериволом, у якій Жеривіл виказується повним неуком. У душі Володимира йде дальша боротьба. Але він одержує перемогу над сумнівами й ваганнями, приймає християнську релігію і велить скидати ідолів. Драму закінчує промова св. апостола Андрія, яку зачинає словами:

Се уже день возсія — о, радосте многа!

День прійде, ізвіщенній прежде мні от Бога!

Се той єсть світ, єгоже, духом зді водимій,

Обіщал ти, Кієве, граде мій любимій!..

Тему недавніх ще історичних переживань, а саме з часів визвольних змагань гетьмана Богдана Хмельницького, взяв автор драми «Милость Божія Україну от неудоб носимих обид лядських чрез Богдана Зиновія Хмельницького преславного войск запорожских гетмана свободившая». Автором тієї драми, овіяної щирим демократизмом і гарячим патріотичним почуванням, вважають Інокентія Неруновича. Героєм драми є гетьман Богдан Хмельницький, що пояснює козакам причину народного повстання.

Запорозький кошовий запевняє гетьмана:

Відаєш, яко всім нам Україна мати!

Кто ж не похощет руку помощи подати

погибающій матці, бил бо той твердішій

над камень, над льва бил би таковій лютішій!

В часі тріумфального в’їзду Хмельницького до Києва вітають його учні шкіл та козаки устами своїх поручників. На привіти відповідає Хмельницький промовою, в якій закликає козаків до згоди й упоминає, щоб меч ставили вище від золота. Нехай також один другого не кривдить:

Кто лісок добрий іли хуторец порядний,

кто став, кто луку, кто сад імієт ізрядний,

боліть іли завидіть тому не хотіте,

Як би его привлащить к себі, не іщіте!

Вкінці взиває всіх, щоб дітей направляли до козацького діла. Драма постала в 1728 р. Стилем наближається до народних дум.

«Слово про збурення пекла». Наближеною до народних дум мовою і стилем була також драма, що постала незалежно від чужинних взірців, — «Слово про збурення пекла». Зміст її опертий на апокрифічну Никодимову євангелію. Рукопис драми віднайдено в Калущині.

Зміст драми. Люцифер хвалиться в пеклі перед Адом, що зумів спокусити Адама й через нього одержав перемогу над людським родом. Тішиться, що пекло наповнюється щораз новими людьми, між якими є вже й Іоан Хреститель, Надіється захопити ще й самого Христа. Ад радить полишити Христа в спокої, бо ось недавно забрав він із їх царства Лазара. Бундючний Люцифер ладиться зібрати військо, натомість Ад дрижить від самої думки, що Христос може сюди прийти, та радить добре замкнути всі ворота. Люцифер шле воєводу Трубая і другого, Венеру, щоб стерегли Христа. Тим часом посланці один за одним доносять про муки, розп’яття, смерть, воскресіння Христа та про те, як ангельські сили його стережуть. Вкінці подають

звістки, що Христос має зійти до пекла й забрати душі усіх в’язнів. Люцифер бадьориться, ладиться до оборони. Прибігає останній посол із вісткою, що надходить Христос із великою силою ангелів. Люцифер закликає жовнірів не впустити його. Входить Христос, освічує своїм ясним промінням пекло. Кропить святою водою. Люцифер у тривозі просить:

Прошу тя, Христе, в добрий обичай,

Дай мні покой і больше ми не докучай.»

Ад кричить:

Гвалт, гвалт, панове! Врата ломлят

і водою якоюсь острою нас кропят!

Христос забирає душі всіх праведників, за виїмкою Соломона. Люцифер питає Соломона, чому Христос його не забрав. Цей заявляє, що Христос прийде по нього окремо. Тоді Люцифер каже слугам вивести Соломона з пекла. Прикрасою драми є щирий гумор, що проявляється в моментах тривоги Ада, Люцифера, сцені прогнання Соломона.

Інтермедії І в Україні встановився звичай, що до поважної релігійної драми, яку виставлювано в церковнослов’янській мові, додавали інтермедії в українській народній мові. Деколи входили українські інтермедії до складу польських єзуїтських драм як веселі сцени між актами. Інтермедії найбільше з-поміж усіх родів літературних творів відбивали народний побут. Познайомлюють вони нас з темними та ясними сторінками народного життя, кидають світло на взаємини українців із сусідами та тими чужинцями, які жили в Україні.

До найдавніших українських інтермедій належать інтермедії, що їх додано до драми Якова Гаватовича. В 1619 р. виставив він на ярмарку в Кам’янці Струмиловій, який припадав на свято Іоана Хрестителя, польську драму на тему смерті того святого. До драми додав автор дві українські інтермедії — «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон».

«Продав кота в мішку». До Стецька, що йде з горшками, приступає Климко. Хоче найнятися в Стецька на службу та питає його, що йому буде варити. Стецько хоче знати, що Климко вміє робити. Климко хвалиться, що знаменито полює на звірів. Ось і тепер зловив лиса й хоче його продати. Після торгу купує Стецько звіра. Климко відходить, обіцяючи незабаром повернутися. При тім забирає горшки й одежу Стецька. Стецько розв’язує міх, з якого вискакує кіт. Стецько в розпуці:

Ось кота в мішку купивєм,

Чом я так немудрий бивєм...

Вертається Клим, перевдягнений в іншу одежу, накриває горшки свитою й присипає травою. Коли Стецько докоряє йому за обман, Климко показує на горшки і запевняє, що то лежить обманець. Радить його вибити палицею. Стецько б’є палицею власні горшки.

 



ДАВНЯ ДОБА

1. Дорогою століть
2. У взаєминах із Візантією
3. У світі уяви
4. Для християнства
5. Лицарський побут у письменстві
6. На переломі

СЕРЕДНЯ ДОБА

7. Подув із Заходу
8. За церкву й народність
9. Під брязкіт козацької зброї
10. На досвітках національного пробудження

НОВА ДОБА

11. Тріумф народної мови
12. На крилах романтизму
13. Слово генія
14. Слідами Шевченка
15. Проти хвиль
16. На верхів’ях
17. Серед буревію

 

 

«Найкращий сон». Максим і Грицько з Городка продали на ярмарку волів. Вертаються додому. До них пристає в дорозі Денис із Кам’янця-Подільського. Всі троє вже почувають голод, але не мають що з’їсти. Чують запах пирога. Зачинають шукати і знаходять один пиріг. Хитрий Денис радить покластися спати. Кому найкращий сон присниться, той з’їсть пиріг. Максим і Грицько кладуться спати. Тоді Денис скоро з’їдає пиріг і будить товаришів. Просить розказати, що кому снилося. Максим розказує, що був у небі й розкошував при небеснім пирі. Грицько оповідає, що бачив у сні пекло й пекельні муки. Тоді Грицько говорить, що і його ангел заніс на небо і він бачив, як Максим радувався там при небеснім бенкеті; йому ж, Денисові, казав з’їсти пиріг. Потім ангел завів його в пекло, де Грицько кричав: «Не побачиш мене ніколи вже! Йди і з’їси пиріг». От він і з’їв. Максим і Грицько сердяться, Денис утікає.

Автором драми був поляк, пізніший крилошанин Львівської латинської капітули Яків Гаватович. Автора ж інтермедій треба шукати між українцями, учнями якоїсь із польських єзуїтських шкіл. Обидві інтермедії збереглися в латинській транскрипції. Обидві мають ціну, бо мова в них народна, постаті — живі, малюнки народного побуту — свіжі.

Велику ціну мають інтермедії Митрофана Довгалевського, що був учителем поетики в Київській академії. До своїх драм: різдвяної — «Коміческоє дійствіє» й великодньої — «Власнотворний образ человіколюбія Божія» — додав по п’ять інтермедій. Інтермедії Довгалевського цінні не тільки з того погляду, що мова в них чиста, жива, народна, але й тому, що автор торкається в них болючих питань тогочасного національного життя, при чім стає в обороні темного, забобонного, закріпаченого селянства та смілою сатирою вдаряє в неправду соціального укладу. Малюнки в Довгалевського дуже яскраві, дотеп невишуканий.

У теоретичному підручнику поетики радив Довгалевський виводити в інтермедіях постаті з народного життя: селянина, козака, жида, литвина, поляка, грека тощо.

Подібні за мотивами до інтермедій Довгалевського, хоч менше вартісні своїм змістом, інтермедії, додані до драми Георгія Кониського «Воскресеніє мертвих». Їх авторство довгий час приписувано Танському.

Вертеп. Окремим родом драми була вертепна драма. Вертеп — це була дерев’яна скринька у виді хатини, переділена на два поверхи. Замість людей виступали у вертепі ляльки, якими рухала особа поза вертепом, що проголошувала раз грубілим, раз тоншим голосом — відповідно до ролі — відповідні слова.

Вертепна драма постала у Західній Європі як сполука різдвяної драми зі світською драмою маріонеткового театру. В Україні розвинувся вертеп лише після того як інтермедія стала підупадати, хоч постав уже у XVII в. Популяризували його «мандрівні дяки-пиворізи».

В усіх нам відомих текстах вертепної драми (Маркевича, Ґалаґана й того, що видав Франко) українська вертепна драма складається з двох частин: релігійної й інтермедійної з національно-побутовим колоритом. У релігійній частині, яка відбувалася в горішньому поверсі вертепу, що уявляв собою Віфлеєм, чергувалися сцени народження Христа, поклону пастухів, вибухів гніву й люті Ірода, його смерті. В інтермедійній частині виступали постаті з народного життя: козак, поляк, жид, циган, литвин — з основними, характеристичними прикметами своєї вдачі.

Текст вертепної драми видали Маркевич у 1860 р. і Ґалаґан у 1882 р. До дому Ґалаґанів, власників маєтку в Сокиринцях на Полтавщині, зайшли в 1770 р. київські бурсаки з вертепом. Ґалаґани прийняли їх гостинно, уладили в себе вертеп, за що бурсаки полишили їм текст вертепної драми.

Чергування сцен у вертепній драмі. Релігійна частина своїм змістом найбільше наближується до «Комедії на Різдво Христове» Дмитра Туптала. Дія відбувається в горішньому й долішньому переділах в ось якому ході: Марія з малим Ісусом на руках; по правому боці Йосиф, по лівому — звірята. Паламар розповідає про народження Христа. Поява двох ангелів. Один будить пастухів. Пастухи приносять Христові в дарунок ягня. Просять Марію дозволу заспівати. Колядують, танцюють. Розмова трьох царів з Іродом. Поклін царів. Жовніри хваляться готовністю повбивати всіх дітей. Муки й смерть Ірода. Рахиль на сцені. Вбивство її дитини. Плач Рахилі. Хор співає: «Не плач, Рахиле».

В інтермедійній частині: дід і баба танцюють під звуки пісні «Ой, під вишенькою». Танець пікінера з мадяркою. Циган на коні. Циган із родиною. Сварка. Циган і цигани танцюють. Шляхтич пишається шляхетством. Пан б’є хлопця. Поява запорожця. Монолог запорожця. Танець запорожця з шинкаркою Хвеською. Танець його з циганкою. Танець жида й жидівки. Запорожець і жид. Запорожець приневолює чорта танцювати. Поява священика-уніата. Сповідь запорожця. Втеча священика. Селянин Клим дає дячкові безрогу за борг. Клим із жінкою танцюють. Клим і коза.

Письменник Богдан Лепкий дав у повісті «Мотря» прегарний опис, як відбувалася така вертепна вистава на початку XVIII в.

Думи. У часах брязкоту козацької зброї постали прегарні народні пісні, що захоплювали навіть чужинців вірністю зображення, глибиною почування, силою вислову й красою поетичних образів, відомі під назвою дум. Думи в’яжуться своїм постанням із козаччиною, воєнними походами й пригодами козацтва. Є вони неначе дальшим ступенем у розвитку української лицарської творчості, якої вислідом були билини, літописні перекази та «Слово о полку Ігоревім». Українські народні думи — це неначе поетичний літопис козацького життя, бурхливого й широкого, як море. Хоч вони постали не без впливу книжної освіти, як свідчить про це часте вживання церковнослов’янських слів, проте дійшли до нас в усній передачі народних співаків, кобзарів, бандуристів.

Найдавніші звістки про думи знаходимо в «Анналах» польського історика Сарницького з 1587 р. Він пише, що загибель шляхтичів, братів Струсів, у боротьбі з волохами в 1506 p. знайшла відгомін у піснях, «які українці звуть думами». Найдавніший запис думи (про козака Нетягу) походить із 1684 р.

Думи з погляду на їхній зміст та час постання можна поділити на дві групи: старшу й молодшу. Старша обіймає лицарські думи, в яких оспівана боротьба з турками й татарами: це невільницькі думи й повчальні. Належать вони до часів XVI — першої половини XVII в. У невільницьких думах, або плачах, оспіваний побут козаків у неволі, їхня туга за рідним краєм, тяжке горе бранців («Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Азовські брати», «Самійло Кішка»). У повчальних думах знайшли вираз думки про обов’язок любові до рідного краю, про святість батьківського й материного благословіння, про силу каяття.

До другої групи належать думи пізнішої формації, з яких велика частина відноситься до часів Хмельниччини. Торкаються вони подій XVII в. Характер їх дещо відмінний від характеру дум старшого складу. Мало в них ліризму, зате поруч із реалістичним відтворенням подій та осіб наявне гумористичне та сатиричне забарвлення.

Назва «дума» є болгарського походження й означає «слово». Складали думи учасники й очевидці подій, безпосередньо після події. Творцям дум не чужа була шкільна освіта. Від них переймали думи народні співаки, виголошували їх під бренькіт кобзи або бандури й передавали молодшим поколінням. Стиль дум описовий, широкий, образовий. Особливість їх — нерівномірність у будові віршів, які лише в рецитації кобзаря в’яжуться у викінчені думкою чи образами частини, звані періодами або тирадами.

До кола невільницьких дум належить дума «Азовські брати», що виблискує поміж думами мистецькими образами степової природи та зворушує високою проповіддю родинної любові.

З города Азова тікають три брати. Два старших їдуть на конях. За ними підбігає наймолодший, «піший-піхотинець», і кров’ю заливає сліди. Він благає старших, щоб скинули з коней здобич і його взяли між коні. Але найстарший не згоджується. Тоді просить наймолодший, щоб брати стяли йому галову, поховали його козацьке тіло й не дали на поталу вовкам-сіроманцям та воронам-чорнокрильцям. Але й на це не годяться брати. Тільки коли переїжджають попри байраки, стинають тернові віти й дають наказ наймолодшому, куди йому йти у християнські землі. Цей находить віти, тулить до серця, радий, що брати про нього не забули:

Та став же брат найменший, піший-піхотинець,

до байраків прибігати.

Став віті тернові знахожати;

У руки бере,

K серцю кладе,

Словами промовляє

1 сльозами ридає:

«Боже мій милий, сотворителю небесний!

Видно, то мої братики сюди з тяжкої неволі втікали,

Об мені велике старання мали.

Коли б мені Господь поміг з сиї тяжкої неволі

озівської втікати,

Міг би я своїх братиків при старості літ шанувати

й поважати.

Але на чистому полі не стає тернів та байраків. Тоді середущий брат дере китайку й кидає на шлях. Так прибуває наймолодший брат до Осавур-могили. Втомлений безводдям і безхліб’ям, умирає.

Не чорна хмара налітала,

Не буйні вітри вінули,

Як душа козацька-молодецька з тілом розлучалася.

Тоді вовки-сіроманці нахождали,

І орли-чорнокрильці налітали,

В головах сідали...

Тим часом старші брати прибувають до річки Самари. Продумують, що сказати вдома, коли їх батько-мати питатимуть про найменшого брата. Постановляють сказати, що не в одного пана були й не разом тікали. Тішаться, що при поділі батьківського маєтку третій не буде їм заважати.

Тут теє промовляли,

І не сизі орли заклекотали,

Як їх турки-яничареньки із-за могили напали, —

Постріляли, порубали,

Коні з добиччю назад у город у Туреччину позавертали.

Полягла двох братів голова вище річки Самарки,

Третя у Осавур-могили.

А слава не вмре, не поляже

Однині до віка!..

Крім тієї думи, до ряду старших (невільницьких і повчальних) належать: «Плач невільників», «Маруся Богуславка» (на її основу сперті поеми Куліша, драма Старицького і драма Грінченка), «Іван Богуславець», «Самійло Кішка», «Соколя», «Олексій Попович» (на її основі Гребінка побудував повість «Чайковський»), «Самарські брати», «Іван Коновченко», «Прощання козака», «Сестра й брат», «Удова й сирота», «Ворожба із сну», «Хведір Безрідний», «Смерть козака на Колимській долині», «Вдова Сірка Івана», «Отаман Матяш старий», «Розмова Дніпра з Дунаєм», «Козак-бандурист». До молодших: «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Жидівські утиски», «Похід на Молдавію», «Білоцерківський мир», «Смерть Богдана Хмельницького», «Ганджа Андибер», «Поєдинок козака Голоти з татарином», «Козацьке життя».

У найновішому виданні українських народних дум Катерини Грушевської прийнято такий їх поділ: 1) думи невільницькі; 2) думи про море; 3) думи про степ; 4) думи про лицарство; 5) думи про Хмельниччину; 6) побутові.

Козацькі літописи. Криваві козацькі змагання, походи та боротьба козаків знайшли також вираз у козацьких літописах. Найціннішими між ними є літописи Самовидця, Граб’янки й Величка. З першої половини XVII ст. походять короткі літописи з принагідними записками, як-от літописи Львівський та Чернігівський. Характер систематичних шкільних підручників мали «Хроніка» Феодосія Сафоновича та «Синопсис» Інокентія Гізеля. Сафонович уложив свою «кройнику з літописцов стародавних...» у 1672 р. Розширив її звістками з польських хронік Бєльського, Кромера, Стрийковського та доповнив описами сучасних подій ректор Київської колегії, потім архімандрит Печерського монастиря Інокентій Гізель і видав під назвою «Синопсис» («Перегляд») у 1674 р. Подібну прикмету загальних, систематичних історичних оглядів мали історичні писання Пантелеймона Кохановського (1681 р.) та Леонтія Боболинського («Літописец сій єсть кроника з розних авторов і гісториков многих», 1699 р.). Окремий характер мали козацькі літописи, писані, як висловився Величко, «простим стилем і наріччям козацьким». Спочатку були це короткі «козацькі хронічки», «козацькі літописці».

Зміст козацьких літописів складає Хмельниччина й події, які по ній ішли. Їхньою прикрасою є гаряча любов до рідного краю. Мова наближена до народної.

Літопис Самовидця. Такназвав цей цінний пам’ятник Пантелеймон Куліш, бо неназваний його автор був очевидцем подій, які описав із талантом, живо, вірно й об’єктивно. Літопис розпочинається вибухом повстання Хмельницького, кінчається 1702 р. Автор, як видно з його твору, товаришив козацьким військам у походах, брав участь у посольствах, стояв близько до уряду гетьмана, користав із урядових документів. (По найновіших здогадах мав ним бути полковник Федір Кандиба.) Все це надає його літописові великої ціни. На основі оповідання Самовидця про «Чорну раду» побудував Куліш свою однойменну повість.

З літературного погляду слабшим є літопис Григорія Граб’янки («Дійствія презільной і от начала поляков крвавшої небивалої брани Богдана Хмельницького, гетьмана запорожского з поляки») 1710 р. Граб’янка був полковим гадяцьким суддею і товаришив гетьманові Полуботкові в петербурзькій тюрмі. Потім Граб’янка був гадяцьким полковником і вмер у часі походу проти татар (1734 р.). Літопис довів до 1710 р. — до обрання гетьманом Івана Скоропадського. З особливим пієтизмом затримався Граб’янка на великій постаті гетьмана Богдана Хмельницького. Літературний вартості літопису пошкодило намагання автора писати високим стилем. Також мова його твору дальше відбігає від народної, ніж Самовидця чи Величка. Літописне оповідання Граб’янки про боротьбу під Хотином послужило Маковієві основою повісті «Ярошенко».

Найвизначнішим істориком Хмельниччини був Самійло Величко. Стояв близько до генерального військового писаря Василя Кочубея, потім був писарем у генеральній військовій канцелярії. Останні роки життя провів на хуторі Жуки на Полтавщині, де займався літературною працею. Помер у 1728 р. Свій історичний твір «Сказаніє о войні козацькой...» побудував не тільки на офіційних документах, але й на історичних працях Самуїла Пуфендорфа, на щоденнику Самійла Зорки та на поєтичному творі Самійла Твардовського «Wojna domowa». Залюбки послуговувався політичними й сатиричними польськими й українськими віршами. У творі Величка знайшла сильний вислів його гаряча любов до України, яку називає «матка наша», «милая отчизна». Рукопис прикрасив портретами десятьох гетьманів. Оповідання Величка про похід Сірка на Крим і про лист Сірка до кримського хана послужило мотивом картини Рєпіна «Запорожці пишуть листа...» та драми-казки Черкасенка «Про що тирса шелестіла...»

Rambler's Top100