Uahistory.kiev.ua

 



ДАВНЯ ДОБА

1. Дорогою століть
2. У взаєминах із Візантією
3. У світі уяви
4. Для християнства
5. Лицарський побут у письменстві
6. На переломі

СЕРЕДНЯ ДОБА

7. Подув із Заходу
8. За церкву й народність
9. Під брязкіт козацької зброї
10. На досвітках національного пробудження

НОВА ДОБА

11. Тріумф народної мови
12. На крилах романтизму
13. Слово генія
14. Слідами Шевченка
15. Проти хвиль
16. На верхів’ях
17. Серед буревію

 

 

 

НОВА ДОБА

15. Проти хвиль

70-ті роки в Придніпрянщині. Після знесення кріпацтва в 1861 р. українське народне життя попливло ширшою течією. Але його дальший вільний біг спинила в 1863 р. нагінка російського уряду й таємний так званий «Валуївський указ» від 20.VII. 1863 р. (від імені міністра Петра Валуєва) проти української мови. З ляку перед «сепаратизмом» російський уряд виступив із забороною української мови в народних школах, зупинив видання популярних книжечок і в’язницею і засланням покарав українських діячів та письменників. Розпочався новий застій у розвоєвім ході української літератури, що тривав аж до 70-х років. Ще в 1864 р. вийшли приказки Номиса, по чім упродовж п’ятьох літ не з’явилася в Придніпрянщині жодна українська оригінальна книжка. Лише в 70-х роках помітне пожвавлення наукового й літературного життя.

Вся громада визначних учених береться досліджувати українську історію, етнографію й українську мову. З поля мовознавства виходять праці Потебні, Житецького, Науменка, Михальчука, з поля історіографії — знамениті студії Володимира Антоновича, з поля етнографії — праці Чубинського та Драгоманова. Всі оті вчені (за виїмком Потебні) засновують у Києві в 70-х роках південно-західний відділ Географічного товариства, котрий скоро став осередком української думки й науки. Павло Чубинський, автор гімну «Ще не вмерла Україна» та збірки поезій «Сопілка Павлуся», був провідником етнографічної експедиції на українських землях, і багатство етнографічних записок використав у сімох томах незвичайно цінних «Трудів», що являються необхідним джерелом матеріалів для історика й етнографа. На нові шляхи повів українську історіографію Володимир Антонович, який у ряді розвідок висвітлив деякі питання внутрішнього ладу на українських землях в їхньому історичному житті й торкнувся розвитку церкви, міст, козаччини, гайдамаччини. Крім цього, разом із Михайлом Драгомановим зладив він критичне видання історичних пісень українського народу. Цінну збірку народних переказів зладив Драгоманов, збірку чумацьких пісень — Іван Рудченко, збірку казок — Атанасій Рудченко. Багато нових матеріалів уміщували на сторінках «Записок» південно-західного відділу Географічного товариства Федір Вовк, Лоначевський (буковинські народні пісні) та Микола Лисенко, який проголосив репертуар кобзаря Вересая.

«Емський» указ. Львів — центром. Ця жива наукова праця, увінчана гарними здобутками, ви́кликала нову нагінку на українську мову з боку російського уряду. В цій нагінці сумну роль відіграв Михайло Юзефович. 17 травня 1876 р. з’явився нечуваний в історії культури указ про заборону українського слова й українського письменства.

Указ підписав цар Олександр II в Емсі (німецьке літнисько, поблизу від Вісбадена), тому й зветься цей указ «емським». Силою цього розпорядку не вільно було допускати в межі Російської держави яких-небудь книжок, що вийшли за кордоном; заборонено в межах Російської імперії друкувати українською мовою не тільки оригінальні й перекладні книжки (за виїмком історичних документів і творів красного письменства), але навіть тексти під музичними нотами; заборонено уладжувати українською мовою які-небудь сценічні вистави чи відчити. Жахливий указ наліг важким тягарем на українському письменстві. Українські книжки не могли з’являтися друком, а хоч деколи виїмково, завдяки особистим зв’язкам, який твір і отримував цензурний дозвіл, то мусив убиратися в офіційний російський правопис. Одночасно з тим було замкнено південно-західний відділ Географічного товариства, сконфісковано призбирані етнографічні матеріали, а Драгоманова позбавлено кафедри, яку він займав у Київському університеті. Лише в 1881 р. розбиті наукові сили з’єдналися навколо журналу «Кієвская Старина», в якій наукові праці й статті з’являлися російською мовою, твори красного письменства, щоправда — українською, але обов’язково за російським правописом.

Зрештою весь літературний рух сконцентрувався в Галичині, де українське національне життя попливло широкою течією. Поруч інших культурних та освітніх установ постало тут у 1873 р. заходами придніпрянських українців (зокрема Ол. Кониського, Д. Пильчикова, Е. Милорадовичевої, М. Драгоманова) Наукове товариство ім. Шевченка, що в часі свого існування поклало дуже великі заслуги для розвитку української науки. В Галичині почали виходити також різні літературні часописи, в яких уміщували свої твори письменники не тільки Галицької України, але й Придніпрянської. Слідом за «Правдою» з’явився літературний часопис «Зоря» (від 1880 р.), потім дуже гарне видавництво «Життя і Слово» (від 1894 р.), а від 1898 р. — «Літературно-Науковий Вістник», річники якого під редакцією проф. Михайла Грушевського та Івана Франка виповнилися низкою перлин красного письменства. Чисто науковим органом стали «Записки Наукового Товариства імені Шевченка», що збагатили українську науку поважними працями, переважно з обсягу українознавства.

Олександр Кониський. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові постало головно за почином Олександра Кониського, який на літературному полі виявив дуже багату творчість. Народився в 1836 р. Походив із стародавнього роду, який у XVII в. зайшов із Галичини в Чернігівщину. Вигнаний із Чернігівської гімназії за писання українських віршів, доповнював свою освіту самостійною працею. Потім сповняв судову й адвокатську службу. Відзначався помітним організаційним хистом і в громадське життя вмів внести рух і запал. За живу участь у громадській праці, засновування недільних шкіл у Полтавщині та складання підручників для народної освіти його заслали до Вологди й Тотьми. З причини недуги отримав від царя дозвіл виїхати за кордон. При переїзді через Львів у 1865 р. познайомився з галицькими українцями. Потім виїхав до Німеччини. З Німеччини повернувся в Україну. Проживаючи в Києві, до самої смерті займався громадянською й літературною діяльністю й постійно був у живих взаєминах із галицькими українцями. Помер у 1900 р.

Літературну діяльність Кониський розпочав в «Основі», де вмістив перші свої поетичні спроби. В Житомирі видав збірку поезій «Порвані струни» під псевдонімом «Яковенко». Друкував свої писання також у «Чернігівськім Листку» Глібова й у галицьких та буковинських часописах під псевдонімами «Сирота», «Перебендя», «Верниволя», «Маруся». В його поезіях слідно спочатку вплив Шевченка, від якого згодом він звільняється. В багатьох віршах призадумується автор над трагічною долею українського народу. В його країні скрізь на листках деревини тремтять краплини крові, а «з народних із сліз розійшлися береги рік». У поемі «Проповідь на горі» славить високі ідеї та кличі Христової науки:

Блажен... хто на громаду звик робить,

Хто брата темного навчає,

У хату вбогу вносить світ...

Блажен, хто щирими сльозами

Чужу оплакує біду...

Блажен, хто серцем незлобивий,

Хто приязно живе з людьми...

Блажен, хто милостив буває,

Хто неімущому дає,

Голодних кормить, напуває,

Одежу вбогим роздає,

Хто йде провідати в неволі

Яремних узників в тюрмі,

Хто вдовам, сиротам в недолі

І безпомічним в чужині

У поміч стане, братом буде...

Блажен, хто сіє у народі

Зерно найкраще на землі:

Зерно любві, братерства, згоди

В громаді, в хаті і в сім’ї...

Високий приклад такої посвяти для загального добра дає поет в «Єфтаєвій дочці». В інших поетичних творах енергійним тоном закликає земляків до праці для рідного краю в тій повній вірі, що ніколи «не пропадає теє в світі, що гірким потом хто полив».

Повісті Кониського. Дуже цінним твором Кониського є його двотомний життєпис Тараса Шевченка. Одначе головним полем його літературної діяльності були оповідання й повісті, яких він написав поверх п’ятдесят. Торкнувся в них автор дуже важливих питань національного й суспільного життя, беручи теми з життя інтелігенції й простолюддя. Сумний образ українського села по знесенні кріпацтва: гірка доля безземельних селян, нестача освіти, крайня безрадність та безпомічність — з одного боку, а з другого — відокремлені зриви ідейних інтелігентних одиниць на користь народу, — це головний зміст оповідань та повістей Кониського. В ряді повістей бачимо, як ідейні одиниці (з-посеред верстви поміщиків — у повісті «Грішники», сільських учителів — у повістях «Непримиренна», «Вісім днів з життя Люлі») кидаються до праці над двигненням народу з його економічного та культурного занепаду. В інших виказує автор, як різні сільські глитаї — писарчуки, крамарі, салдати — використовують працю селян для власної наживи та живуть їхнім коштом («Спокуслива нива», «Навипередки»). В деяких повістях із життя інтелігенції («Юрій Горовенко», «Семен Жук і його родичі», «Молодий вік Максима Одинця») можна знайти багато автобіографічних вказівок. Багато оповідань, теми до яких автор взяв із життя селян, є неначе фотографіями дійсного життя й поодиноких постатей. У способі писання кидається в очі вплив Марка Вовчка. Між тими оповіданнями вирізняються вірним насвітленням побуту «Наймичка» і «Дід Євмен».

Повісті Кониського у великій мірі тенденційні. Скрізь ударяє в них гаряче бажання автора заохотити людей до праці в хосен народу, пірвати до активної громадської роботи, бо інтелігенти, які такої праці не виконують, — це «грішники». Передусім ідеалізує Кониський людей праці, бо «життя складається з дрібних вчинків і вимагає дрібної, але невсипущої праці».

Іван Нечуй-Левицький. Життя селян по знесенні кріпацтва, взаємини сільської інтелігенції до народу, її національні зриви, її становище супроти поляків і москалів висвітлив із глибшим знанням народного побуту й із більшим мистецьким хистом сучасник Кониського — Іван Нечуй-Левицький. Знаменитий повістяр, творець українського роману Іван Нечуй-Левицький народився 13 листопада 1838 р. у старій священничій родині в містечку Стеблів над річкою Россю, серед чудової поетичної природи. «Од самого берега Росі, — пише згодом сам Левицький у повісті «Бурлачка», — на південь, де Канівський повіт сходиться із Звенигородським, починається такий рай, якого трудно знайти на Україні. Дрібні та круті гори од самої Росі покотились крутими хвилями. На крутих горах, у глибоких долинах зеленіють дубові та грабові старі ліси. Увесь край густо закиданий здоровими селами, містечками, присілками та хуторами. Села залиті старими садами. Ідеш селами, неначе густими лісами: по обидва боки вулиць стоять сади, стінами, як старі дубові ліси. Здорові черешні та груші зовсім закривають білі хати. Село Кирилівка, де бідував Тарас Шевченко, все потонуло в старих садах, як у здоровому бору».

Батько письменника, Семен, був добрим проповідником і освіченою людиною. Мати, Ганна — веселої вдачі, говірка та співуча, щиро прихильна до давніх народних демократичних традицій, вщепила в серце сина любов до українського слова. Поважні батькові оповідання про старовину, українські пісні матері, Шевченковий «Кобзар», твори Гребінки, історичні праці Маркевича й Бантиш-Каменського вберегли його від денаціоналізуючого впливу російської школи. Вчився Левицький у духовній школі в Богу славі, в Київській духовній семінарії, а від 1861 р. — в Київській академії.

60-ті роки, повні гарячкової праці для народу, захопили й Левицького і причинилися до устійнення його національних поглядів. Перша його повість — «Дві московки» — з’явилася У львівській «Правді» в 1868 р.

Проживання в різних місцевостях України — в Полтаві, в Сідльці, Кишиневі, де Левицький був учителем при гімназіях (крім цього, вчителював також у Каліші) — дало йому змогу приглянутися з різних боків до життя української інтелігенції й простолюддя.

Останні роки життя він провів у Києві, де й помер 2 квітня 1918 р. Поховано його згідно з постановою Центральної Ради на кошт Української держави.

Левицький, котрий прийняв у літературній праці псевдонім Нечуй, здобув собі популярність гарними повістями з життя інтелігенції й простолюддя. Жоден письменник перед ним не змалював таким широким почерком і такими яскравими барвами всієї картини народного горя й народної радості. У своїх повістях Левицький увійшов у саму глибінь українського народного життя й дав повний образ національного й соціального поневолення народу. Крім повістей, писав також драматичні твори («Маруся Богуславка», «На Кожум’яках»), розвідки наукового характеру («Світогляд українського народу») та видавав книжечки для народної освіти.

Селянський та робітничий побут у повістях Левицького. Образ селянського та робітничого життя дають передусім повісті Левицького «Гориславська ніч», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлачка».

У «Гориславській ночі» старий білобородий рибалка Панас Круть в ясну, чудову місячну ніч оповідає молодому чорновусому товаришеві Панькові спомини зі свого життя. На своєму віку він кравцював, кушнірував, був шевцем та вкінці рибалкою. Мав хист, мав талант, та не мав щастя. Жид Берко забрав хату, жінка Одарка померла молодою, полишаючи в його серці безмежний жаль та постійну тугу... «Чи бачиш, — говорить він товаришеві, — яка тепер тиха та ясна ніч; от така була моя Одарка... А оте синє небо не таке хороше, як були в неї тихі сині очі. Чи чув ти, як хороше між вербами співав соловейко? От такий був голос в неї, тонкий та рівний, як шовкова нитка». Оцей дідусь находить пізніше смерть у хвилях Росі під час повені.

Поетичний вислів краси української природи — це одна з цінностей отого оповідання. Крім цього, оповідання «Гориславська ніч» помітне ще характеристикою головної постаті цього постійного, впертого ідеаліста, непоправного романтика — Панаса Крутя. Був у нього хист до всього, був талант, та не було щастя, бо не було практичного життєвого змислу, бо було захоплення чаром природи, синіми очима, була туга за красою...

В повісті «Микола Джеря» сягнув автор до часів кріпаччини, даючи вірні образки кріпацького лихоліття. Повість захоплює барвністю та багатством картин із життя рибалок-бурлак над Дністровим лиманом та на берегах Чорного моря.

Зміст повісті. Микола Джеря, син бідного кріпака в селі Вербівка, одружується з наймичкою Нимидорою. Панщизняні насилля пана Бжозовського — побиття батька, знущання над недужою Нимидорою — викликають в його натурі, вразливій на всяку неправду, прояви бунту. З ляку перед відданням у москалі він утікає на сахарні й по довгім бурлакуванні опиняється в Аккерманщині. Згодом пристає до рибальської валки Івана Ковбаненка. Донька Ковбаненка, Мокрина, рада причарувати його своїм коханням, але він залишається вірний своїй дружині. По знесенні кріпацтва повертається до рідного села, але жінки не застає вже живою. Заживає в доньки Любочки, не перестаючи й далі обурюватися всяким насиллям. Автор кінчає повість таким ідилічним малюнком: «Любка стояла під гіллям груші, а дід розказував унукам про далекий край, про Чорне море, про лиман... Вже сонце зайшло, вже сон розлився над густим лісом, а дід усе розказував, а діти все слухали, а бджоли гули, ніби гула золотими струнами кобза, приграваючи до чудової казки-пісні пасічника Миколи Джері...»

Тяжке життя фабричних робітників знайшло відгомін у повісті «Бурлачка». Героїнею повісті є Василина, красу й молодість якої занапащує молодий посесор, Стась Ястшембський.

Історія однієї селянської родини лягла в основу повісті «Кайдашева сім’я». Автор на життєвому прикладі бажав показати основну рису вдачі українського народу, а саме його індивідуалізм, змагання жити окремим, самостійним життям.

Сини Омелька Кайдаша в селі Семигори, Карпо та Лаврін, одружуються. Гордий та впертий Карпо бере багату дівчину Мотрю, веселий Лаврін — убогу Мелашку. Одружившись, бажають вони жити окремим життям. Ці їхні бажання мати окрему хату, свій городець, власні воли, коні є причиною ненастанних сварок, спершу між старшою невісткою і свекрухою, потім — між молодшою і свекрухою. Тиха, сумовита, мрійлива Мелашка кидає навіть однієї днини хату Кайдашів та наймається в Києві в найми. Хоч потім Карпо ставить окрему хату, сварка між братами не вгаває — а все через грушу на межі. «А груша, — кінчає автор повість, — все розростується вшир і вгору та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться з Кайдашенками та з їх жінками, а здорові, як горнята, груші й досі дратують малих Лаврінових та Карпових дітей».

Повісті Левицького з життя міщанства й інтелігенції.

Життя українських міщанських та давніх священничих родин і той розклад, що його вносять у спокійний побут тих родин чужі вдачею, темпераментом й уподобаннями відмінні елементи, послужили Левицькому темою повісті «Причепа» («Нахаба») .

Подібно як у «Причепі», дав Левицький образ винародовлення української інтелігенції в повісті «Хмари». Повість займає визначне місце в історії українського роману.

Студенти Київської академії — москаль Степан Воздвиженський та українець Василь Дашкович — верталися пізньою ніччю з гостини в Академію й попали до чужого саду. Замість того, щоб перелізти стіну Братського монастиря, влізли вони до саду купця Сухобруса, що мав двох гарних, чорнобрових та карооких доньок: Марту і Степаниду. Тиха Степанида припала до вподоби Дашковичеві, моторна Марта — Воздвиженському. Після закінчення студій Дашкович і Воздвиженський стали професорами Академії й одружилися із Сухобрусівними. Дашкович — ідеаліст, справді захопився й жив наукою. Воздвиженський — груба, матеріалістична натура, дбав тільки про наживу та про кар’єру. Найстарші з-поміж доньок Дашковичів та Воздвиженських, Ольга Дашковичівна й Катерина Воздвиженська, вчилися в інституті «благородних дівиць», провідницею в якому була пані Турман де Пурверсе, що вщіплювала в серця інституток аристократичні погляди та химери. Цей шкідливий вплив виховання відбився передусім на гарній Ользі Дашковичівній, яка мріяла тільки про багатство та про блиск, вчитувалася у французькі романи, а натомість не знала ні рідної літератури, ні рідної мови. Її пишна врода причарувала молодого українського студента, Павла Антоновича Радюка. Радюк був гарячим народовцем, вбирався в національний костюм, ходив між народ, записував народні пісні, захоплювався своєю мовою, переймався народною недолею. Коли пізнав Дашковичівну, призабув ніжне, поетичне дівча, хуторянку Галю Масюківну, що покохала його великим коханням. Він хотів приєднати Ольгу до української справи, але це йому не вдалося. Хоч вона кохала Радюка, та тужила за розкішним життям, за блиском, а тому вийшла заміж за полковника. Радюк нагадав тоді собі Галю Масюківну й тиху ідилію у вишневім садку. Дашкович при кінці життя зовсім збився з народного шляху й потонув увесь у хмарах всеслов’янських мрій.

Левицький дає такий ключ для розуміння провідної ідеї його повісті: «Закутали важкі чорні хмари Україну; зібралися ті сумні хмари з усіх усюдів і давно заступили нам ясне й прозоре небо й закутали в тінь та мряку наш рідний край. І хто розжене ті сумні хмари?» Отже, автор виказує у повісті, що на обрії українського народного життя нависли темні «хмари», хмари обрусіння над інтелігенцією, хмари безпросвітної темряви над селянством. Поодинокі покоління ідейної української молоді кидаються до праці, щоб ці хмари розігнати (Дашкович у 40-х роках, Радюк у 60-х). І ці зриви ідейної молоді у боротьбі з національним та суспільним лихом є провідним мотивом усієї повісті. У «Хмарах» замкнув Левицький багатий зміст українського народного життя, пересунув перед очима читачів ряди представників різних шарів української інтелігенції, проаналізував взаємини української інтелігенції з російським народом, виказуючи на постатях Дашковича й Воздвиженського окремішні риси у вдачі обох народів, виказав потребу власної школи, затримався при відносинах освічених кіл до селянства, випоетизував красу української природи, виідеалізував тихий домашній побут. Деякі образи в повісті — побут Дашковича в Сегединцях або гостина Радюка на баштані — навіяні чаром ніжної поезії і свідчать про великий мистецький хист автора.

У повісті «Над Чорним морем» Левицький вивів постать свідомого націоналіста, працівника на народній ниві Віктора Комашка.

Нечуй-Левицький є творцем української побутової повісті. Він схопив народне життя з різних боків і дав широкий, всебічний малюнок українського побуту. Життя селян у часах кріпацької неволі й по її усуненні, селянські злидні, сварки, нажива жидівських лихварів, трагедія безземельних («Пропащі»), панський двір, деморалізаторський вплив фабричного життя («Бурлачка»), побут духовенства в ряді поколінь («Старосвітські батюшки та матушки»), життя міщан, рибалок, професорів, студентів, зриви молодих інтелігентів до праці на народному полі — всі ці образки, виведені з реальною правдою малюнку, складаються в широку картину народного життя.

Панас Мирний. Поруч Нечуя-Левицького другим визначним повістярем є Панас Мирний. Його повісті глибокі в тематиці, як глибока блакить неба над українськими степами, широкі в насвітленні, як степи у променях сонця. Властиве родове назвище Мирного є Рудченко. Рід Рудченків — давній, козачий. Панас народився 1 травня 1849 р. У часі шкільної науки в Миргороді й Гадячі виказував добрі поступи. Одначе круг знання, який дали йому названі школи, був невеликий. Мирний мусив доповнювати прогалини освіти власною систематичною працею. Вже в 1863 р. він поступив в урядову службу, в якій здобув собі визнання завдяки своїй обов’язковості, хоч удоволення в ній не знайшов. Помер Мирний у 1921 р. серед голоду й холоду, в крайній нужді, в Полтаві, де був головою скарбової палати.

Уперше Мирний виступив у «Правді» 1872 року. Писав поезії, оповідання, повісті й драми. Соціальна неправда, конфлікт між панами-багачами з одного боку, та кріпаками, що все життя й усі сили віддавали на чужу користь,із другого е головним змістом і головною темою його творів. Його герої шукають правди й борються з насиллям, з кривдниками. Мирний глибоко вмів зазирнути в душу людини, він — повістяр-психолог. Тонкий, опертий на вдумливу обсервацію аналіз психологічних переживань деяких постатей, як Чіпки в повісті «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», Івана Ливадного в повісті «П’яниця», Телепня в повісті «Лихі люди», Христі в повісті «Повія», надає повістям Мирного великої ціни. Захоплюють вони також красою мови.

З-поміж повістей Мирного найбільший розголос здобула собі повість «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», відома також під наголовком «Пропаща сила». Вона вийшла друком у Женеві в 1879 р. Воли не ревуть тоді, як ясла повні, — хотів сказати автор. Герой повісті, Чіпка, стає палієм та розбишакою через тяжкі, безвідрадні обставини суспільного життя. «Куди не глянь, де не кинь, — каже Чіпка, — усюди кривда та кривда! Коли б можна — весь би цей світ виполонив, а виростив новий». Чіпка бачить кругом себе неправду, бачить, що багачі живуть коштом та працею бідних, бачить, що всюди царює неправда, й це панування неправди робить його бунтарем, каже йому стати в ряду месників людської кривди.

Чіпка був сином пройдисвіта-двожона Остапа Хруща (насправді Вареника). Коли прийшов на світ, жінки прозвали його «чортеням». Священик ледве рішився охрестити. До хреста його тримали перехожі москалі. Хату його матері Мотрі (батько ще раніше подався на Дон) усі обминали. Через те вже в дитячих літах не мав Чіпка радості й веселості. Глузування та посміхи дітей-ровесників болюче вражали його, вливали їдь у його душу. Потім Чіпка був пастушком у козака Бородая. Коли Бородай його раз побив, хотів його Чіпка підпалити. Згодом, разом із Грицьком Чупруненком, був підпасачем у громадського чабана, діда Уласа. Дід Улас повідав йому про Бога та про грішних людей. Смерть баби Оришки, котра одна тільки й любила Чіпку, викликала в нього глибоке враження й завдала йому загадку, якої він не міг розгадати. Від цієї пори став він ще хмарніше дивитися на світ. Раз у полі побачив він чудову дівчину Галю (розділ «Польова царівна»). Вона була донькою Максима Ґудзя, який по бурхливій молодості, по літах військової служби зажив достатнім життям на хуторі, промишляючи крадькома крадіжками та розбоєм.

Коли громада несподівано присудила Чіпці шматок поля, здавалося, що він стане путящою, роботящою людиною. Аж скоїлось лихо. Надійшов із Дону Луценків небіж і відібрав землю. У серці Чіпки закипіла злість, зродилося завзяття. Почав пити, пропиваючи все. Не допомогли прохання і сльози матері, не допоміг вид тихого щастя в хатині колишнього товариша, Грицька Чупруненка, який одружився з веселою сиротою Христею. Щоб добути гроша на горілку, почав Чіпка в товаристві п’яниць забирати чуже, став провідником розбишацької ватаги. В хаті Максима ГуДзя ватага ділилася добром. Тут бачився Чіпка з Галею й посватав її. Ніжна Галя вміла спершу стримувати його від поганих діл. Чіпка став поважним господарем, і громада обрала його до земельної управи. Але коли надійшов указ віддалити Чіпку Вареника, тому що він колись крав пшеницю, він знову пішов давнім шляхом. Від тієї пори знову «карав», «одбирав своє», аж поки не опинився в Сибіру. Коли Галя побачила раз його закривавлену одежу по жахливій сцені різні на хуторі Хоменків, вона залилася божевільним сміхом: «Так оце та правда?.. Оце вона?..» Потім завдала собі смерть.

Повість «Хіба ревуть воли...» є вислідом спільної праці Панаса Мирного й його брата, Івана Рудченка (Івана Білика). Перша редакція повісті, значно коротша, як в остаточній переробці, була готова вже в 1872 р. В її основу лягли враження, що їх Панас Мирний виніс зі своєї подорожі з Гадяча до Полтави на початку 70-х років. Велике враження справило на Мирного оповідання про розбишаку Гнидку, почуте ним від молодого поштаря. Постать Гнидки зацікавила Мирного з етнографічного й психологічного боку. Оцю першу редакцію роману — «Чіпка» — читав старший брат Мирного, Іван Рудченко (що визначався глибшою освітою), і робив ряд зауваг. Радив змінити наголовок на «Легкий хліб» або «Розбишака», поглибити постать Чіпки з соціологічного погляду, краще її охарактеризувати, спинитися для контрасту на постаті Грицька та присвятити більше уваги природі. Білик дав також наголовки окремим розділам. На основі зауваг і поправок Білика Мирний зладив другу редакцію повісті і знову переслав її братові, який зі свого боку знову вложив у неї свою працю. Вкінці, як вислід «братської спілки», з’явився роман — один із кращих в українській літературі. Глибокий, вдумливий аналіз вдачі Чіпки, який нагадує такі літературні постаті, як Медведюк, Кармелюк, Гаркуша, Довбуш, — це тільки один бік повісті. Другу її частину виповнює майже столітня історія села Піски, котру автор висвітлив із широким розмахом.

Подібним вислідом «братської спілки» є також роман «За водою», готовий у 80-х роках минулого століття, але надрукований тільки в 1917 р.

Великий епічний талант Мирного виявився в ряді інших його оповідань та повістей, які захоплюють образами, повними жахливої життєвої правди. Такими є «Лихі люди», «Лихий попутав», «Повія», «Лихо давнє і сьогочасне», «Голодна воля». Написав він також комедію «Перемудрив» і драму «Лимерівна».

Прегарний образ дитячої психіки дав Мирний в оповіданні «Морозенко». Головною темою цього оповідання є переживання малого хлопчини, що зважується на діло, яке перевищує його невеличкі сили. Пилипко, семилітній синок бідної Катрі Зайчихи (про її судьбу склав Мирний окрему поему, що полишилася між його рукописами), надумав звечора на Маланку йти до хрещеного батька посипати. Він бачив, як турбувалася його мати злиднями, знав, що витрясла вона вже останню мисочку борошенця, й хотів їй допомогти та принести подарунки. Катря намагалася відхилити хлопчину від цього задуму й лякала його страшним Морозенком, що кусає малих дітей. Але це не допомогло. Хлопчина зірвався ранком, коли мати спала, й побіг до лісу. В лісі збився з шляху. Мороз був великий, і Пилипко замерз. Знайшла його мати на великій поляні, і в неї від нестямного болю розірвалося серце. Оте невеличке оповідання своїм мотивом схоже на баладу Гете «Лісовий цар». Реальні малюнки жахливих злиднів у хатині Катрі чергуються з буйними мріями хлопчини, якому перед смертю вбачається Морозенко й насуваються різні фантастичні привиди.

«Наче хто бризнув цілючою водою на моє серце...» — сподівався в листі до Левицького Панас Мирний під враженням, яке справили на нього повісті «Дві московки» і «Рибалка Панас Круть», уважаючи Левицького подекуди своїм учителем. В’яже обох письменників схожість у темах, світогляді, бистра обсервація народного побуту. Але в мистецьких засобах вони дещо розходяться. Левицького цікавлять зовнішні обставини, зовнішня краса життя, він кохається в описах природи. Натомість Мирного захоплює світ людської душі, Ті почувань та переживань.

«Скошений цвіт» Володимира Барвінського. На галицькому ґрунті, з життя української інтелігенції в Галичині дав низку цікавих образків Володимир Барвінський (у повісті «Скошений цвіт»).

Володимир Барвінський (1850 — 1883) вийшов із сім’ї, що видала кількох щирих працівників. Поруч Володимира визначився на літературному полі його брат Осип, автор драми «Павло Полуботок», на історичному — Олександр. Всі вони поруч таких працівників, як Омелян Партицький (редактор «Зорі»), Костянтин Лучаківський, Юліян Романчук (редактор «Батьківщини»), Олександр Борковський, спричинилися своєю працею та своїми науковими дослідами до збагачення української культури. Володимир Барвінський був редактором «Правди». В 1880 р. заснував політичний часопис «Діло». У своїх статтях політичного, економічного та суспільного характеру, в яких він виявив помітний публіцистичний талант, указав українській інтелігенції її завдання й спровадив її на шлях реальної праці.

У повісті «Скошений цвіт» вступається Барвінський за права жінок. Оповідає про нещасну долю сироти Малані, що виховалася в аристократичнім домі о. Мартина Рожницького. Покохала вона молодого ідеаліста Степана, який під впливом Шевченкових поезій, овіяний поезією гімназійного громадського життя 60-х років, сміливо й відверто голосив національні та демократичні кличі. Лихі люди знівечили його особисте щастя. За допомогою інтриг Гофманової студент теології Порфир приєднав для своїх планів опікунів Малані й одружився з нею, полакомившись на її віно. Своїм безпутним життям він занапастив долю Малані, що в безвихіднім горі покінчила життя самовбивством.

Повість «Скошений цвіт» є ілюстрацією думок і поглядів української інтелігенції 60-х років XIX ст. і як така має ціну цікавого історичного документу.

Борис Грінченко. Подібні постаті захоплених ідейних працівників на національному полі, як Степан у повісті «Скошений цвіт», дав Борис Грінченко в повістях «Соняшний промінь» і «На розпутті». У сумній добі заборони українського слова високо тримав він прапор української національної ідеї. Прибране ім’я Грінченка — Василь Чайченко. Походив із панської сім’ї, в якій щоденною мовою була російська. В нижчих класах гімназії потрапили йому до рук «Енеїда» Котляревського та «Приказки» Гребінки, й тоді пізнав він красу рідної мови. Великий вплив мав на Грінченка Шевченків «Кобзар», що схилив його до писання українською мовою. Замолоду мусив покинути науки й канцелярською працею заробляти собі на прожиток. Тривалий час був також учителем на селі. Помер в Італії в 1910 р.

Від 1880 р. почав Грінченко писати українською мовою поезії, оповідання, повісті й драми, вміщуючи їх у київських, галицьких і буковинських виданнях. Крім того, видавав також книжечки для науки дітей і для освіти народу. В першій мірі був Грінченко громадським діячем і належав до найвизначніших працівників на просвітньому полі. Літературна діяльність служила йому середником до розбудження й поширення національної свідомості серед інтелігенції й простолюддя. В поетичних творах він взиває бадьорим, енергійним тоном до праці й до любові рідного краю. Така праця має, на думку поета, колись принести користь:

Хоч у недолі й нещасті звікуєм,

Долю онукам дамо, —

Ми на роботу на світ народились,

Ми для борні живемо!

(«До праці»)

 



ДАВНЯ ДОБА

1. Дорогою століть
2. У взаєминах із Візантією
3. У світі уяви
4. Для християнства
5. Лицарський побут у письменстві
6. На переломі

СЕРЕДНЯ ДОБА

7. Подув із Заходу
8. За церкву й народність
9. Під брязкіт козацької зброї
10. На досвітках національного пробудження

НОВА ДОБА

11. Тріумф народної мови
12. На крилах романтизму
13. Слово генія
14. Слідами Шевченка
15. Проти хвиль
16. На верхів’ях
17. Серед буревію

 

 

Головна сила його письменського таланту проявилася в його дрібних оповіданнях («Каторжна», «Нелюб», «Дядько Тимоха», «Ксеня»). В оповіданнях з народного або дитячого життя вказує він на високі приклади посвяти для загального добра. В оповіданні «Сестриця Галя» таким прикладом посвяти для родини є дівчина Галя. В оповіданні «Олеся» виідеалізувана постать сільської дівчини, що посвячує себе для всього села й своєю посвятою рятує його, ведучи татарський загін у лісову дряговину. Деякі менші оповідання є неначе фотографіями з життя. З-поміж драматичних творів Грінченка («Арсен Яворенко», «На громадській роботі», «Серед бурі», «На новий шлях») найчастіше з’являється на українській сцені історична драма «Ясні зорі».

В повістях «Сонячний промінь», «На розпутті», «Під тихими вербами» вивів Грінченко цікаві образки народного побуту.

З-поміж повістей Грінченка найбільшу ціну має «Сонячний промінь». У повісті виведено постать гарячого народолюбця Марка Кравченка, що, захоплений ідеями «Кобзаря», кидається до народної праці. Як студент університету, виїжджає він по смерті батька, бідного чоботаря, на лекцію до хутора пана Городинського. Тут знайомиться із сім’єю Городинських. Поодинокі представники тієї сім’ї, захоплені російською культурою, з погордою дивляться на селянина, на його мову й побут. Одначе Маркові вдається звільна приєднати для своєї ідеї доньку Городинських — Катерину. Під впливом любові до Марка вона стає по його від’їзді сільською вчителькою в Додільні. Тим часом Марко з причини доносів змушений покинути посаду гімназійного вчителя. На звістку про недугу Катерини він їде до неї, бачить злидні її життя й вінчається з нею. На жаль, здоров’я Катерини, підірване невигодами й турботами, погіршується й вона вмирає в Криму. З її смертю згасає хвилевий сонячний промінь у житті Марка Кравченка.

Ідейно спорідненою з повістю «Сонячний промінь» є повість «На розпутті».

Крім оригінальних писань, Грінченко разом зі своєю дружиною, письменницею Марією Загірною, ладив також переклади писань Шіллера, Гейне, Гьоте, Ібсена.

Володимир Самійленко. Коли Грінченко у своїх поезіях накликував сучасників до праці для загального добра, клич до єднання, до згоди кинув поет Володимир Самійленко:

Гей, хто хоче всім свободи,

Поєднаймось, як брати,

Сонцем правди, світлом згоди,

Боже, шлях нам освіти.

Володимир Самійленко (1864 — 1925) відомий в українській літературі також під псевдонімом Сивенький. На літературне поле виступив у 1886 р. у львівській «Зорі», потім — у харківському альманасі «Складка» (1887). Уже перші поезії Самійленка, між якими визначається переклад першої пісні Гомерової «Іліади» (переклад «Одіссеї» зладив Петро Ніщинський під псевдонімом «Петро Байда»), виявили його поетичний талант. Поезії Самійленка, зібрані в збірці «Україні», виказують силу поетичного слова. В деяких проявляються щирий гумор, гостра сатира, їдкий сарказм, інші вирізняються гарною легкою формою та красою мови. З-поміж поезій Самійленка здобули собі розголос сатира «На печі», що її поет написав на столітні роковини нової української літератури, й поема «Герострат». У поемі автор вивів постать Герострата, що, бажаючи здобути безсмертну славу, підпалив храм Артеміди в Єфесі. Велику вартість мають переклад «Божественної комедії» італійського поета Дайте й переклад Мольєрової комедії «Тартюф».

Театр. Михайло Старицький. Цінними перекладами збагатив також українське письменство Михайло Старицький, ім’я якого тісно пов’язане з розвитком українського театру. За його ініціативою й за участю талановитих артистів — трьох братів Тобілевичів (Карпенка-Карого, Садовського та Саксаганського) й артисток Марії Заньковецької та Ганни Затиркевич постала в Придніпрянщині перша правильна українська театральна дружина. В 1883 р. вона отримала дозвіл давати українські вистави, але за умови, щоб кожна українська вистава йшла в парі з виставою російської п’єси. Спочатку не вільно їй було грати в Києві та в інших містах в Україні, а тому дружина розпочала свої вистави в Москві та Петербурзі.

Організація отієї театральної дружини мала велике значення для розвитку українського драматичного письменства. Явилася потреба збагатити театральний репертуар, і ця потреба видвинула нові драматичні таланти, а саме М. Старицького, М. Кропивницького та Ів. Тобілевича.

До батьків новітнього українського театру належить Михайло Старицький (1840 — 1904). Літературну діяльність він розпочав (під псевдонімом Гетьманець) перекладами з російської мови. Ці переклади — з Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Міцкевича, Байрона, Шекспіра й сербських народних пісень — виповнюють велику частину його літературної спадщини. З оригінальними творами уперше виступив у львівській «Правді» в 1868 р. Його ліричні поезії відзначаються поважною думкою, розумінням народних потреб та викінченою формою. Драматичну творчість розпочав у 70-х роках комедіями «Різдвяна ніч», «Як ковбаса та чарка...», «Чорноморці». Крім того, збагатив сценічний репертуар драматичними творами «Не ходи, Грицю, на вечорниці», «Циганка Аза», «За двома зайцями» та перерібками. У драмі «Не судилось» порушив важливу й болючу тему взаємин між інтелігенцією та простолюддям. Його історичні драми «Богдан Хмельницький», «Облога Буші», «Остання ніч», «Маруся Богуславка» здобули собі широкий розголос.

Безсумнівна велика заслуга Старицького в тому, що він вложив багато щирих зусиль, працюючи над виробленням української літературної мови. Багато його неологізмів, якими у свій час він дражнив сучасників, здобули собі тривке місце у скарбниці української літературної мови, бо в їх творенні Старицький в усьому йшов за духом народної мови.

Марко Кропивницький. Поруч Старицького другим визначним українським драматургом, який усе життя поклав на услуги українській сцені, був Марко Кропивницький (1841 — 1910). Він народився в с. Жеванівка, Лисаветгородського повіту, Херсонської губернії, як син управителя дібр. У 1871 р. поступив до одеського театру гр. Маркових і першим же виступом у ролі Стецька в комедії «Сватання на Гончарівці» здобув собі великий успіх. У 1873 р. виставив свій перший драматичний твір — «Дай серцю волю, заведе в неволю». У 80-х роках брав живу участь у театральній дружині Ашкаренка. Згодом за співучасті Заньковецької та Садовського заложив власну дружину, що здобувала тріумф за тріумфом по різних містах. Як автор драм, Кропивницький є найпомітнішим представником т. зв. «етнографічної драми». Його драматичні твори «Дві сім’ї», «Глитай», «Олеся», «Невільники», «Титарівна», «По ревізії», «Доки сонце зійде...» захоплюють не так викінченою драматичною побудовою, як живим і вірним малюнком села й життя в ньому. Поодинокі сцени в його драмах повні життя, але слабо пов’язані між собою. Мова його драматичних творів іскриться від народних приповідок та прислів’їв.

Карпенко-Карий. На новий шлях українську драматургію повів Іван Тобілевич (1845 — 1907), відомий в українському письменстві під прибраним ім’ям Карпенка-Карого. Він займає — поруч із Лесею Українкою — одне з перших місць між українськими драматичними письменниками. Не затримується так, як його попередники, виключно на етнографічному малюнку села, а намагається ввійти глибше в причини «голоду, вбожества, темряви», розв’язати складні питання громадського, соціального та економічного життя. Є творцем української соціальної драми. Походив із Арсенівки на Херсонщині. Його батько Карпо, управитель панських маєтків, відзначався природним розумом, багатим життєвим досвідом і вмілістю гарно, цікаво й дотепно оповідати. Мати походила з кріпацького роду. Була це людина м’якої, ніжної вдачі, що вміла вложити в серця синам міцне зерно добра. Теплим словом згадує про неї не тільки Карпенко-Карий. Обидва його брати, Садовський і Саксаганський, від матері взяли свої сценічні псевдоніми, висловлюючи ось так свою пошану до неї.

На тринадцятому році життя Карпенко-Карий закінчив повітову школу в Бобринці. Була в нього добра мрія про вищу школу, але довелося власною працею здобувати освіту. Короткий час він повнив службу в повітовому суді в Бобринці й Єлисаветі та при поліції в Єлисаветі й Херсоні, після чого всі свої сили й увесь свій великий талант присвятив українському театрові. По двохлітнім перебуванні на засланні в Новочеркаську посвятився цілою душею драматичному мистецтву, беручи участь у виставах різних театральних дружин і збагачуючи українське драматичне письменство. Тільки влітку для відпочинку тікав у свою «тиху пристань» — хутір Надеждівку, і тут заспокоював свою хліборобську любов, що нею — як він сам висловився — був «повен з давніх давен».

На театр Карпенко-Карий дивився як на конечну, незвичайно цінну школу народного виховання, а свою діяльність у театрі вважав важливою громадською службою. Від 1883 р. почали з’являтися його драми, в яких із великим реалізмом малюнку він торкнувся важливих соціальних, економічних та побутових відносин в українському житті. Слідом за «Бурлакою», де він відслонив понуру панораму соціального лиха та повного безправ’я в царській Росії, пішла «Бондарівна», потім — комедія «Розумний і дурень», драма «Наймичка», комедія «Мартин Боруля», в якій автор із великим гумором зняв на глум українську шляхту, що різними способами старалася втиснутися в ряди російського дворянства. За «Мартином Борулею» пішли нові драми — «Безталанна», «Батькова казка», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн», «Паливода» та історичні драми «Сербин», «Що було, те мохом поросло», «Гандзя», «Понад Дніпром», «Сава Чалий».

Українське село в сірому, буденному вбранні, хижацька погоня різних глитаїв за грішми, за землею, за наживою, безоглядний визиск людської праці, темне царство насилля, експлуатації, самолюбство, — ось улюблені теми драм та комедій Карпенка-Карого. Дуже часто він проводить у них думку, що на безталанні одного спирається щастя другого, причім автор знає людську душу й уміє підмітити деякі явища в людському житті.

«Суєта». Такий вдумливий аналіз людського життя знаходимо в комедії «Суєта», що своєю ідейною основою висувається на одне з перших місць у ряді драматичних творів Карпенка-Карого. Основа комедії така.

Багатий селянин Макар Барильченко має чотирьох синів і одну доньку. З-поміж синів Карпо є хліборобом, Михайло — вчителем гімназії, Петро — кандидатом прав, Іван — старшим писарем. У надії на приїзд Михайла та Петра Тетяна, жінка Барильченка, разом із донькою Василиною та невісткою Явдохою клопочеться, як найкраще погостити синів. Старого Барильченка шле вона назустріч синам. Але коли сини приїздять, виявляється, що вони вже відстали від рідні, від рідної землі, живуть своїм власним життям, якого старі Барильченки не розуміють. Михайло мріє про Рів’єру, куди виїхала його суджена Наталя Сорокатисячникова, й на виїзд туди витягає в батьків гроші. Одружившись, відпадає від рідної землі та рідної сім’ї і замість сподіваної втіхи приносить батькові та матері терпіння й упокорення. Відчужується від рідні також Петро, який одружується з Аделаїдою, яка не може стерпіти сопуху в селянській хаті. На батьківській землі залишається тільки один Карпо, як зерно, на господарстві. Інші відпадають, як полова. З рідної землі забирають вони все й у погоні за розкішним, вигідним життям переходять туди, де краще живеться.

Комедію «Суєта» Карпенко-Карий задумав як одну частину трилогії. Другою частиною є комедія «Житейське море», третю — «У пристані» — автор забрав із собою в могилу.

Поруч своєї високої ідейної вартості комедія «Суєта» захоплює таким глибоким розумінням життя та людських характерів, якого не виявив перед Тобілевичем жоден український драматург. Деякі сцени в комедії з огляду на обсерваційний хист письменника та його творчу силу висувають Карпенка-Карого на вершини української драматургії.

Під стягом драматичного мистецтва. Драматичні писання Старицького, Кропивницького та Тобілевича поклали тривкі основи під розвиток українського театру й заохотили інших письменників пробувати щастя в цій галузі літературної творчості. Крім Лесі Українки, Франка, Мирного, Грінченка, на полі драматичної поезії вибилися Людмила Старицька-Черняхівська драмами «Сафо», «Крила», «Гетьман Дорошенко», Любов Яновська («На Зелений Клин», «Дзвін до церкви скликає, а сам у ній не буває», «Людське щастя», «Moli me tangere»), а з-поміж галицьких письменників — Григорій Цеглинський (автор комедій «Тато на заручинах», «Соколики», «Аргонавти» і драми «Кара совісті»), Антін Крушельницький (також автор оповідань і повістей, з яких найціннішою є повість «Рубають ліс») та Василь Пачовський (автор гарної ліричної збірки «Розсипані перли» та історичних драм «Сонце руїни», «Роман Великий»). Пробували також сили у ділянці драматичної творчості Олесь («По дорозі в казку»), Степан Васильченко («Недоросток», «Кармелюк», «Не співайте, півні, не вменшайте ночі»). Поетичним словом промовив зі сцени Спиридон Черкасенко («Про що тирса шелестіла», «Казка старого млина», «Вельможна пані Кочубеєва»), але силою стихійного таланту довший час запанував над театром Володимир Винниченко.

Rambler's Top100