Uahistory.kiev.ua

 



КНЯЖА ДОБА

1. Природа і людина
2. Господарство
3. Домашнє життя
4. Віра й церква
5. Освіта й наука
6. Громадянство й держава
7. Війна й лицарство

ДОБА ПЕРЕМІН

8. Село й місто
9. Старе й нове господарство
10. У хатах і палатах
11. Нове шкільництво
12. Громадянство
13. Козацька держава

НА СВІТАНКУ НОВИХ ЧАСІВ

14. Нова культура
15. Народ і нація

 

 

 

ДОБА ПЕРЕМІН

9. Старе й нове господарство.

Господарські переміни. До XVI ст. значна частина України жила давнім господарським життям, якого форми витворилися ще у княжі часи. Як колись перед віками, так само й тепер більше значення мали лови, рибальство, бджільництво, ніж хліборобство. Збіжжя сіяли всюди, але небагато: стільки, щоб вистачало на власні потреби. Шкури диких звірів, рибу, мед або віск можна було продати на вивіз, і ці продукти виплачувалися,— збіжжя ніхто не питав, і тому хліборобство поширювалося мляво.

В Галичині ще у XIV і XV вв. у контрактах продажу землі далеко докладніше описуються ловища, борті, озера, боброві гони, аніж управлена рілля. На Волині й Поліссі господарство зберегло ще більше старовинні форми. Є цілі оселі ловців, осочників, бобровників, сокільників, котрі тільки тим і займалися, що полювали на звірів. Інші осади, бортників і підлизників, займалися бджільництвом. Головним обов'язком селян було ходити з паном на оступ, на лови, що тривали не раз по кілька тижнів. У Чорнобилі та Київському Поліссі все населення мало обов'язок виїздити з урядовцем замку на лови, раз — «першою порошею», як сніг упав, вдруге — «на серен», на змерзлий сніг. Деякі села мали повинність доставляти різні сіті на лови: конопляні — для рибалок, лляні — для бобровників, личані ужища — на іншого звіра. Інші селяни ловили соколів і яструбів та привчали їх до ловів. Ще інші сипали греблі біля ставів, доглядали озера, будували язи — заставки на рибу. У селі Вовковці піддані з давніх часів «козами вовки ловлять», тобто приваблювали вовків на кіз й так полювали на них. Данину платили по різних селах бобрами, куницями, лисицями.

З часом це старовинне господарство почало мінятися. Спочатку піднеслися ціни на худобу. Західна Європа, густіше заселена, почала проявляти попит на волів. Тоді годівля худоби відразу здобула значення. На просторах, вільних від лісу, на подільських пасовиськах, а ще більше на пограниччі Степу скотарство стало головним заняттям і доходом населення. Волів годували й у панських фільварках та селянських господарствах, хоч селянам приходилося тяжче, бо мусили платити з годівлі значну данину. Щороку збільшувався експорт на захід, у напрямку на Шлезьк. Бували роки, що через Перемишль переганяли по 20000 волів річно.

Рівночасно також поширилася годівля овець. Вона була пов'язана з т. зв. волоськими селами. З Карпатських гір почали сходити в доли пастухи, яких звали волохами. На ділі вони були в більшості українського походження, а тільки приходили з Молдови й Семигороду. Вони вели спочатку мандрівне життя, пізніше закладали свої оселі, з власним укладом, під проводом старших, яких звали князями. Ці волоські села займалися самим тільки скотарством, а саме годівлею овець і часом свиней. Данину платили сиром та виробами з вовни. Завдяки Їм годівля овець поширилася від Карпат аж до Волині.

По скотарству прийшов час і хліборобства. На заході Європи місцевого збіжжя не вистачало для густого населення, й тоді почали пошукувати його на сході. Спочатку Голландія й Фландрія, пізніше Франція й Англія почали спроваджувати збіжжя з країн над Балтійським морем. Східне збіжжя здобуло ще більше значення від часу, як почала занепадати Іспанська імперія, що була шпихліром Європи,— тоді балтійська торгівля дійшла найвищого розвитку. У цей збіжжевий круговоріт увійшли також західноукраїнські землі. Шляхами на Сян і Буг можна було сплавляти хліборобські продукти на Віслу, до Гданська, що став тоді головним вивозовим портом для збіжжя. Ціни на збіжжя піднялися, хліборобство почало оплачуватися. Пани кинулися закладати фільварки — окремі господарства, що мали розводити управу ріллі. Орна земля, яку дотепер не дуже цінили, добула подвійну й потрійну вартість, всі почали поширювати управну площінь і якнайбільше продукувати збіжжя.

Цей перелом на західних землях настав у XVI в. Давні форми господарства почали втрачати значення, а хліборобство разом зі скотарством стало на першому місці. На Східній Україні, що не мала прямих водних шляхів на захід, ці переміни йшли повільніше, але століттям пізніше й тут господарство перейшло на новий лад.

Ловецтво. У деяких околицях збереглася ще поважна кількість звірини,— у великих, недоторкнених рукою людини лісах. У Галичині по різних місцях були ще значні ловецькі терени. Так, коло Лежайська «звір різний у пущах великих, для котрого вдосталь місця, і там ніхто не ставиться, а є побудовані доми, котрих стережуть слуги; а як часом пан староста або його ловці з'їдуть з сітями, там мешкають під час ловів». У сусідній Замоській землі, в Холмщині, в лісах є «великі ловища і двори у борах побудовані, де ловці живуть зимою і літом, бо звір густий». У Белзщині «багато звіра в лісах, на котрий люди йти повинні»; у Любачівщині селяни мають обов'язок 12 днів у році іти «на оступ, тобто на ловлю звіра». В околиці Львова, в Карачинові, сидить 17 селян, що «нічого не роблять, тільки ліси стережуть і на лови їдуть» як їм кажуть». У Калущині цілі села мають обов'язок іти на лови, як накаже староста. Про звірину у Карпатських лісах джерела нічого не згадують. Видно, у XVI в. ще пани туди не запускалися на великі лови; звірина жила вільно або полювали на неї місцеві верховинці.

Звірина була ще дуже різнорідна. «З диких звірів є зайці, кролики, олені, сарни, вовки, лисиці, ведмеді; найрідші — це лосі, тури, дикі коні, бобри»,— пише папський посол Руджієрі. У Литовськім Статуті XVI в. подано ціни за неправно вбиту звірину: зубр—12 рублів, лось—б, ведмідь і олень—по З, рись, дикий кабан—1 рубль, сарна—понад піврубля. У XVII в. рідкісну звірину тримали у магнатських звіринцях. Так, у Жовкві й під Щебрешином на Холмщині годували зубрів.

Але найбагатші звірині терени були на Придніпрянщині, у степовій смузі. Згадуваний вже Михайло Литвин в половині XVI в. пише: «Звірів у лісах і на полях така сила, що зубрів, диких коней і оленів б'ють тільки для шкіри, а з м'яса беруть тільки хребетні, товсті частини, решту кидають,— так його багато. М'ясо олениць і диких кабанів цілком не вживають. Диких кіз така сила прибігає зимою із степів у ліси, а літом у степи, що селяни б'ють їх тисячами. На ріках дуже багато бобрових гнізд. Птиці сила предивна, так що весняною порою хлопці набирають повні човни яєць качачих, диких гусей, журавлів, лебедів, а потім набирають повні хижі молодих птахів. Орлят беруть до кліток задля їх пір'я, яке приладжують до стріл. Собак годують м'ясом звірів та рибою».

Лови на зубрів описує Руджієрі: «Зубр такий великий, що двоє чи троє людей можуть сісти між його рогами. Біжить швидко, ноги має чорні й такі сильні, що одним ударом вивертає дерева середньої величини, шкуру жорстку, шерсть кудлату, особливо спереду, майже як лев. Його солене м'ясо пани уважають за дуже смачне. Лови на зубра на Поділлі відбуваються таким способом. Ловці на конях відділяють одного від череди, потім стають у різних місцях, і кожний зокрема у найбільшому розгоні прибігає до зубра, випускає стрілу, ранить його і втікає; розлючений звір пускається за ним, в ту мить другий влучає його стрілою; звір кидає першого, жене за другим, аж тут набігає третій і так далі; зубр хоче гнати за кожним, але лишає того, хто його ударив першим, а жене за тим, що у нього стріляє з черги, і так, ослаблений втратою крові, падає без духу».

«Є ще інший спосіб ловів на нього. Хлопи, що доглянуть його у догідному місці, рубають дерева довкола і роблять із них засіку, в якій зубр лишається замкнутий. Потім будують ложі для короля, пань і знаменитих панів. Ловці ховаються за деревами; звір, рушений з місця псами й криком хлопів, уступає у середину засіки, а найближчий ловець ранить його з-за дерева. Зубр, ударений залізом, б'є рогами у дерево, за котрим стоїть ловець, той перебиває йому черево ножем, а з другого боку шарпають і калічать пси, аж поки не звалять його на землю. Як ловець не влучить або зубр його заколе, другий найближчий показує йому червоне сукно,— звір не терпить цього кольору і на його вид попадає у найбільшу скаженість, кидається на того другого, той ховається за дерево, і знову ведеться така сама боротьба, аж звір, пробитий списами і стрілами, впаде на землю. У тих змаганнях треба стерегтися ве тільки рогів, а й язика зубра, бо якщо навіть здалека займе край одежі, тягне до себе й перевертає людину».

Із меншої звірини дуже славилися й цінилися бобри. Руджієрі дає такий опис бобра: «Бобер, чотириногий звір, живе й на воді, й на суші, мав голову круглу, подібну до котячої, задні ноги подібні до гусячих, хвіст широкий, лускуватий, як у риби,— мають його за добірну страву, решта м'яса нездатна до їдження. Хутро бобра має волосся довге й м'яке, що майже ніколи не вилазить, і тому його дуже цінять, бо панове мають звичай обкладати ним своє убрання, так само як соболями. Є два роди бобрів, одні темного кольору, майже чорні, і тих звуть «шляхтою»,— другі ясні, якби гливі, і ті звуться «хлопами», бо як котрий із «шляхти» хоче побудувати собі дім, «хлопи» зносять йому дерево та інші потрібні матеріали. Ті звірі живуть над берегами рік і озер у будиночках на кілька поверхів, .в яких вилазять нагору або сходять униз, відповідно до того, чи вода підіймається, чи спадає. Ловлять їх таким способом: коли пси винюхають бобра, ловці замикають ріку сітьми зверху й зпідсподу, потім копають місце, яке знайшли пси, аж поки не докопаються бобра; а той як почує небезпеку, кидається у воду й потрапляє в сіть, що на нього наставлена».

Бобри були під особливою опікою законів. Коли бобер заложив де своє гніздо, власникам сусідніх ґрунтів не вільно було цього місця підорювати, ані косити там сіна, ані теребити лози «так далеко, як можна докинути палицею від того зеремяни». Коли бобер вийшов із старого гнізда й заложив собі нове гніздо серед поля або сіножаті, то власник і тут мав облишити грунт у сусідстві того місця, не орати, не косити й лози не рубати довкола. Такі приписи були в Литовськім Статуті, що обов'язував також на Волині. В Галичині, певно, також були подібні звичаї серед тутешніх бобровників — ловців бобра.

Але вже у XVI ст. бобри в Галичині були великою рідкістю, і королівські урядовці записували старанно, де й скільки штук їх зловлено. Так, близько 1535 р. у Лючівщині зловили 5 бобрів і шкурки їх продали по 2 золотих — тоді це була вартість 10 кірців жита! Люстратори королівщин 1565 р. записували старанно, де які були вісті про бобрів. «На ріках у цьому старостві (Галицькому) часом ловлять бобрів, але особливо на ріці Липі (Гнилій); цього року кметь на ім'я Федір Деревенка зловив їх вісім, кожний ціною 2 золотих». На Бузі, на кордоні Холмщини, «часом і бобра знайде».

Останні звістки про бобрів у Галичині маємо з кінця XVIII ст. Учений-природник Гакет, професор Львівського університету, зустрів їх у двох місцях. На Бузі під Сокалем вони вели мандрівне життя, ховалися по западнинах і ямах; мали довжину разом із хвостом до п'ятьох стоп і важили 50—60 фунтів. У другому місці, в Родятичах, недалеко Городка, бобри гніздилися в глибокій струзі, що плила через ліси й впадала до тамошнього ставу. На прохання Гакета Львівська губернія видала заборону нищити бобрів, але це не врятувало тих цінних звірів від загибелі.

Хліборобство. В ці часи хліборобство остаточно стало головним заняттям населення. Сприяла цьому добра, урожайна земля. Руджієрі писав таке: «Доволі є управної землі, і хоч вона часто піщана, видає багато пшениці, жита й усякого іншого збіжжя, що тут є за безцінь, особливо на Поділлі, що найбільш родюче. Подільська земля така плідна, що родить траву заввишки з хлопа і без ніякої майже управи таку силу збіжжя, що воно в значній частині марно пропадає на корню, бо нема кому його збирати. Причиною цього є й те, що ця земля є далека від торгових доріг, нема й сплавних рік, котрими можна б спускати збіжжя туди, де воно знайшло б купця; на місці не можна його спотребувати, й воно не має покупу».

В XVI ст. з чотирьох головних видів збіжжя найбільше сіяли вівса й жита, значно менше пшениці та ячменю. Пересічно можна вважати, що на фільварках вівса сіяли понад 10 проц., жита — понад 35 проц., ячменю — до 15 проц., пшениці — менше як 10 проц. Маємо про це докладні звістки з галицьких королівщин, тобто державних маєтностей. Про селянське хліборобство докладних цифр не маємо, але, мабуть, відносини були такі самі; селяни свою данину платили найбільше вівсом і житом.

Інакше виглядало хліборобство століттям пізніше в іншій стороні України, на Лівобережжі. Підскарбій Яків Маркевич у своїх хуторах коло Глухова сіяв жита близько 20 проц., пшениці —10 проц, ячменю —10 проц, вівса — біля 20 проц.; решту займали гречка, просо, горох.

У Галичині в XVI в. також усюди сіяли вже гречку. В урядових польських повідомленнях з Галичини все звали її «татаркою»; не знати, чи ця назва вживалася українським населенням. Цікаво, що гречки найбільше сіяли в Городеччині; на тамошніх фільварках зібрали її 1175 кіп, майже стільки, скільки жита. Але на Поділлі, що тепер славиться гречкою, в ті часи гречки було небагато; у деяких фільварках цілком її не сіяли.

Просо сіяли майже всюди, але в невеликій кількості. Не стрічаємо його цілком по фільварках Рогатинщини, Самбірщини, Перемищини. Горох бував у різних сторонах у більшій або меншій кількості. Боби згадуються тільки в Беськім фільварку в Сяниччині — 39 кіп побіч 45 кіп гороху. В Бабині на Самбірщині сіяли манну й зібрали її 2 копи.

Про способи управи ріллі рідко стрічаємо якісь звістки. Не знаємо нічого докладного про рільниче знаряддя; чуємо тільки загально про плуги, якісь «руські сошники», борони, мотики й т. п. Згадуваний уже подорожній Вердум дає таку картинку селянського господарства: «У хліборобстві вони досить пильні й уміють грунт дуже добре зорати простими борознами на малі загони; потім зчіплюють дві борони кінцями, й вони займають цілу ширину загону, причому кожна з них похиляється до борозни; до кожної запрягають по одному коневі, що йде борозною, так що по ораній землі не ступає ані людина, ані кінь; сівач також іде борозною... Борони роблять так, що в'яжуть навхрест круглі патики ликом, а там де патики перехрещуються, прикріплюють зручно дерев'яні зуби за допомогою крученого лика». При іншій нагоді він критикує панське господарство: «Недбальство поляків спричиняє те, що селяни здебільшого своє сіно залишають на вітри й негоду в купах на сіножатях і аж зимою, коли є потреба, його звозять уже по снігу».

Городництво й садівництво. При хліборобстві чимраз більші поступи робить городництво. У XV — XVI вв. появляється в нас багато нових господарських рослин, про які раніше не було згадки. Чужинці, що осідали на Україні, привозили з собою різні роди ярини, поширені в їхній батьківщині, а також наші подорожники по чужих країнах переймали чимало нового. В ті часи вперше згадується квасоля, про яку не маємо звісток із княжих часів. Капуста, що у княжу добу належала до рідкості, ставала популярніша. З Італії у XVI в. перейнято салату, каларепу, калафіори, петрушку, пастернак та іншу ярину. З того самого часу походять ганиж, кмин, селери, пори, майоран, колендер, карчохи, шпараги, шпинат. Всі ці рослини спершу появилися в панських фільварках і вже пізніше перейшли на селянські грядки.

Ярину, поширену з давніх часів, садили й сіяли не раз цілими ланами. Так, близько 1530 р. в Любачеві сіяли багато цибулі, деінде розводили мак, то знову коноплі та льон. У Стрийщині й Дрогобиччині селяни мали обов'язок збирати кмин і давати до двора по кварті з кожної хати. В Долині 1630 р. згадують як звичайні ярини ріпу, капусту, моркву, пастернак, петрушку, цибулю.

Все-таки в порівнянні з західними країнами яринне господарство стояло в нас не дуже високо. Німець Вердум під час своєї подорожі по Україні в 1670-х роках зазначує низький стан управи городини, «бо цей народ не є здатний до такої акуратної роботи, якої вимагають городи». Але в подорожі по Галичині він бачив, що тут плекали «земні продукти, як різне коріння, буряки, пастернак та ін. у великій кількості». В іншому місці каже те саме: «Щодо капустяних рослин і тих, що їхнє коріння можна їсти, то вони пильніші, посвячують тому багато праці й розводять їх у великій кількості, між ними найбільше поширена капуста. Мають один рід редьки, яку називають буряками; вона має ту прикмету, що в сирому стані є цілком червона, а зварена робиться біла, як сніг, і має дуже добрий смак. Огірки їдять також часто, не тільки квашені й приправлені, як салата, але також до кусня хліба, з лушпинкою, а все з руки, як яблуко». Кавуни, мельони й тютюн бачив він на Поділлі.

На Гетьманщині у XVIII в. великого розвитку дійшла управа конопель і тютюну. Коноплі розводили на великих просторах у Чернігівщині. Українське прядиво під московською назвою «пенька» йшло великими транспортами в Московщину та до Балтійського моря до західних робітень полотна. Тютюн поширився в нас десь у XVII в., а на Лівобережжі став одною з промислових рослин. Козацька старшина залюбки розводила широкі тютюнові левади, де тютюн садили шнурами, тобто рівними лініями. Знали різні роди тютюну — «підлий», «лучший», а Котляревський хвалить «роменський тютюнець». Так само на Слобідщині у XVIII в. продукція тютюну була дуже значна. Тютюн цілими возами доставляли на ярмарки, а немало висилали й за кордон.

У різних околицях плекали хміль, потрібний до виробу пива. Найбільші хмільники бували при панських фільварках;

у Потоці під Рогатином був замковий хмільник «великий, уширш на півтора лани, уздовж на дві стаї». По деяких селах також селяни сіяли чи збирали хміль до панських броварень. Так, у Тулаві на Снятинщині кожен господар мав доставити до броварні у Белуї одну «мацю» хмелю.

У половині XVIII в. вперше почали розводити бараболю, але більше для худоби, ніж для людей,— лише у XIX в. у голодові роки бараболя поширилася усюди і стала щоденною поживою.

Садівництво поступало дуже мляво. В Галичині у XVI в. більші сади були при замках: у Дрогобичі, Старій Солі, Перемишлі, Сокалі та ін. У Галичі «сад бував добрий, з якого раніше був пожиток,— аж тепер спустошав, і дерево у ньому попсувалося». Вердум у 1670-х роках сади стрічав тільки по містах. По селах росли тільки дикі дерева. Так, про Шкло в Яворівщині він зазначає: «У цьому селі й усюди на Русі є цілі сади диких слив. З плодів цих дерев селяни витикають сок та їдять його замість масла». В іншому місці він пише те саме: «Окрім великих міст, не садять ніяких садів, за виїмком слив і подібних дерев, яким сама природа каже рости».

Більше, ніж щодо інших плодів, уживали тоді заходів, щоб розвести виноград і мати своє власне вино. Найбільші виноградники були у Львові, і з винограду витикали по кількадесят бочок вина щорічно. У Перемишлі виноград ріс на Винній горі. У Жовкві в замкових садах також плекали багато винограду. У Бродах в XVII в. виробляли вино з місцевого винограду під різними назвами, як Іван, Януш, Ганка, Діванна. Назви сіл Винники і Виноград свідчать, що в різних околицях розводили цю шляхетну рослину. Також у Києві при монастирях були значні виноградні сади. Руджієрі пише про наш виноград: «Хоч він добрий до їди, але вино з нього квасне, бо не може вповні достигнути задля вчасної зими, а деколи виноград вимерзає цілком у часі великих морозів і снігів».

Справжній розвиток садівництва бачимо аж у XVIII в. Тоді вже всюди при дворах та по містах були великі сади зі шляхетними деревами, а багато ще привозили з-за кордону. Чимало стрічаємо аматорів-помологів, що намагалися розвести найкращі сорти фруктів. Те саме бачимо й у Галичі та на Гетьманщині. Так, підскарбій Маркевич запопадливо заводить нові сади. Одної весни садить 1000 нових кущів сливи. В його садах росли щеплені яблуні, груші, сливи, вишні, черешні, волоські горіхи. Він пробував також садити персики. Деякі околиці вже тоді славилися своїм садівництвом. Так, Глинське на Полтавщині було відоме сливами, а Котляревський згадує опішнянські сливи. Великі сади бачимо також при гетьманськім дворі у Глухові. Козацькі старшини охоче тримали садівничих-чужинців, особливо німців, що переносили до нас садівниче знання з Заходу. Ханенко купує «інструменти, для регулярного удержання саду й городу потрібні», та картини «об огородних уборах».

Скотарство. Вже вище була згадка про великий розвиток скотарства, від XV — XVI вв. починаючи. Треба ще навести слова папського нунція Руджієрі 1565 р.: «На розлогих пасовиськах пасеться сила худоби, особливо на Поділлі; окрім гарних волів, є там стільки баранів, що одного можна дістати за нецілого золотого. Також турки приганяють на подільські пасовиська свої вівці. Природа розсипала по цій країні горбки, подібні до могил, що на них взимку сніг не може утриматися в такій грубій верстві, як по долах, і худобі, коням та вівцям досить погребти ногою, щоб знайти достаток паші».

Боплан оповідає про степових овець: «У Волощині можна стрінути баранів з довгою жорсткою вовною; їхній хвіст коротший, ніж у звичайних овець, зате трикутний і дуже широкий. Такий хвіст важить до 10 фунтів і повний чудового товщу». У деяких сторонах тримали також велику кількість кіз.

Найкорисніші умови для скотарства були в степах; широкі простори покриті були буйною травою, що самі немов напрошувалися, щоб на них розводити худобу. Але татарські напади довгі часи стримували природний розвиток скотарства. Лише коли часи стали спокійніші, степи залюднилися, й тутешні сидні — осілі козаки — взялися до великої годівлі худоби, коней та овець.

Зрештою для скотарства було багато місця по лісах, лугах та всяких пустирях, що їх ще не використало хліборобство. У XVI в. по горах усюди випасали багато худоби. В описах галицьких королівщин того часу читаємо, що в Коломийщині селяни виганяють худобу на полонини, ставлять собі кошари й у них проживають ціле літо. Знову в ліси виганяють свині, особливо у дубові і букові ліси, «якщо жир обробить». У різних околицях були т. зв. волоські села, що тільки тим і займалися, що випасали худобу й вівці.

З рогатої худоби особливу славу мали сиві подільські воли, яких великими стадами гнали на західні торговиці. На Запорожжі відома була окрема порода великої сильної і плідної худоби, яка ще до недавніх часів мала назву черкаської. Худобу тримали у стайнях, загонах, пригонах, бичнях. У господарстві вживалися різні домашні назви рогатої худоби:

«бугай-стадник», «воли робітні», «бики-третяки», бички молоді, або «неуки», «телята-озимчата» та ін. У Медиці на фільварку 1564 р. було кілька буйволиць. Так само багато було різних назв для пастухів: бичкарі, корівники, ялівничі, телятники, чабани. Жінка при коровах звалася з литовської мови рикуня, аборичка. Погоничі, що гнали волів на далекі ярмарки (на Шлезьк, до Пруссії, у Московщину), мали назву гайдаів.

Розведення коней мало велике значення в тодішньому господарстві. «Кінь у ті часи був єдиним середником, єдиною підоймою живішої й певнішої сухопутної комунікації й тому був потрібний кожному: потрібний до воза й повозу, під сідло, під юки, як робочий, поштовий, ловецький, воєнний, а навіть як огир; також як предмет заграничної торгівлі»,— пише один із дослідників. Коні були й у селянських господарствах, але чи багато їх було, не знаємо. Не було звичаю платити данину від коней, і тому кінь в урядових актах згадується рідко. Данину від коней платили тільки деякі волоські села. У Галицькім старостві селянин мав за обов'язок «мати доброго коня на потребу», тобто на війну. Що всюди мали багато коней, на це доказом є й те, що овес був найбільш поширений з усіх родів збіжжя.

У великих розмірах плекали коней по королівських і магнатських стаднинах. Королівське стадо було від XV в. в Медиці, недалеко від Перемишля. Обслуговували його селяни-конюхи з сусідніх сіл, як Буків, Торки, Витошинці, Батичі, Малковичі, Даровичі, Мацьковичі. Вони мали за обов'язок доглядати коней і косити та збирати сіно на сіножатях над Сяном. У полежиш XVI в. було накладено на них звичайні панщинні обов'язки, але вони довго проти цього боронилися.

З панських стадний у XVI ст. мало славу стадо Бучацьких у Бучачі. Була навіть приповідка: «кінь із стаднин Бучацьких».

Ульріх Вердум, що об'їздив Галичину в 1670-х роках, пише: «Є тут дуже вогнисті й витривалі коні, а до того можуть мати з Татарщини бахмати і з Поділля інші гарні бігуни, а також волоські «однохідники», які самі собі кров пускають, як трохи загріються».

Славні були запорозькі коні, що найбільш приходили як здобич із Криму від татар. Про татарських коней оповідає Боплан: «Це особлива порода коней, негарна й нескладна, але надзвичайно витривала й невтомна, бо ж ніякий кінь не зможе пройти за один раз 20 чи ЗО миль (французьких), як ці бахмати,— так називається ця порода; в них густа грива, що спадає до землі, й такий самий довгий хвіст»,

Запорожці випасали своїх коней на Великому Лузі та інших степових пасовиськах. Там вони ходили вільно, «пустопаш», під наглядом військових конюхів. Деякі старшини мали величезні табуни; так, кошовий Калнишевський продав одного разу 14000 коней, а у полковника Ковпака татари забрали 7000 коней. Запорозькі коні цінилися за свою витривалість, і навіть із Західної Європи приїздили купці їх купувати. Запорожці вміли чудово пресувати своїх коней.

Гірництво. Вже у княжі часи у деяких околицях України добували корисні копалини,— так, на галицькім Підгір'ї — сіль, ва Поліссі — залізну руду. У пізніші століття гірництво поширилося ще більше й добуло собі нові терени.

Найбільше значення мали галицькі копальні солі. Найбагатші соляні джерела в XVI — XVII вв. були у трьох, місцях:

коло Дрогобича, коло Старої Солі та в околиці Далини. Менше значення мали соляні вікна в Кутах, Косові, в околиці Коломиї, в Сяниччині та ін. Соляну суровицю витягали відрами за допомогою керату, який тягнули коні Суровиця йшла до дерев'яних веж, де були уставлені великі залізні казани, т. за. пасиви й черкни. Панва — це був більший котел, зроблений з 50 блях, черин — менший, із ЗО блях. Назва «черин» уживалася ще в княжі часи. При кожному казані працював один зварич, один лопатник і один рубач. У вежах розпалювали вогонь і варили суровицю так довго, поки у казанах залишалася сама сіль. Добуту сіль зсипали в бочки або формували в грудки, т. зв. товпи,— це те ж саме, що теперішні «топки». Галицька сіль розходилася по цілій країні,- йшла далеко на Волинь і Поділля, а також Сяном і Віслою углиб Польщі. За сіллю приїздили також із-за Карпат: «угри й люди з гірських околиць на конях у великих тайстрах возять сіль у свої гірські краї,— найбільше від жнив до посту».

На Придніпрянщину сіль ішла з чорноморських лиманів, «бо там, як рік сухий, осідається на островах біла, як лід». Найбільше її було в Хаджибейському лимані. За сіллю їхали Дніпром цілі флотилії човнів. Сіль можна було добути дешево,— цілий човен коштував 10 стріл,— але довіз угору, через дніпрові пороги, був дуже важкий. Як був мир із татарами, то сіль купували й у Криму. Це була сіль кримка.

Шукали сіль й на Лівобічній Україні. В 1662 р. пішла чутка, що в околиці Миргорода «появилася суровиця, з якої можна сіль варити, що з часом може дати великі користі». Але невдовзі почали добувати сіль на Слобідщині, над річкою Тором, і звідти розвозили її по цілому Лівобережжі Котляревський в «Енеїді» згадує сіль бахмутку, з Бахмута; інакше звали її льодянкою, бо мала вид льоду. Як довозу солі не було, то до страв уживали попіл із вільшини або дубини.

У багатьох околицях добували, як і в давніх часах, залізну руду. Таких рудень було доволі багато у Північній Галичині, на Волинському та Київському Поліссі та в Чернігівщині. Спеціалісти-рудники шукали руду, викопували її чи виполокували й при копальні закладали гуту, де витоплювали залізо, а ковалі виковували залізні знаряддя, найбільше для хліборобської потреби. Тому що довіз чужосторонньої руди був далекий і невигідний, наша руда тоді цінилася.

Коли поширилася «вогниста» зброя, дуже цінною стала селітра, потрібна до виробу стрільного пороху. Селітру добували з гнізд, що знаходилися в давніх могилах та городищах. На Придніпрянщині появилося велике число могильників, або селперників, що робили розшуки в степах, копали майдани або бурти й добували селітру. Боплан хвалить мешканців України, «що є дуже здібні у виробі селітри й виробляють чудовий порох».

Промисловість. Деревні промисли. В цих часах дуже помітний зріст промисловості Примітивних ремесел, що колись задовольняли найконечніші тільки потреби, тепер уже не вистачало, бо життєві вимоги ставали все вибагливіші. Промисловість почала захоплювати чимраз нові ділянки й творити все нові форми ручної праці. До цього розвитку немало спричинилися німецькі колоністи, що тоді великою масою осіли по містах і принесли з собою вдосконалені роди ремесел різних галузей. З того часу й досьогодю залишилося в нас багато німецьких назв ремесел, як муляр, столяр, слюсар, кушнір, римар, стельмах, а так само назви різного ремісничого знаряддя (верстат, гибель).

Ремесла розвивалися найбільше по містах, бо тодішні міста мали головне завдання давати захист і опіку ремісникам, а окрема цехова організація сприяла зростові ремісництва. Тому й більша частина населення міст були ремісники. Але деякі роди промислу розвивалися також по селах, особливо по панських фільварках, даючи великі користі і доповнюючи доходи з сільського господарства.

У лісових околицях найвище стояв деревний промисел. Це були часи, коли всюди почали вирубувати одвічні пущі. На торгах Західної Європи піднялася ціна дерева, й можна було дуже корисно продавати всякий дерев'яний матеріал. Вирубом лісів займалися будники, зорганізовані в арти (з німецької мови — герд, огнище), що працювали у лісових будах. Значніші ліси вирубували, менші просто випалювали на попіл, що також мав свою ціну, бо пошукували його на Заході до білення' полотна. Поруч із ними дегтярі й смолярі в соснових лісах добували дьоготь і смолу.

Ці будники нищили ліси без стриму. Один із таких спеціалістів, берестейський війт Валентій, так оповідає про свої подвиги в пущах біля Любомля на Волині: «За небіжчика славної пам'яті пана Тенчинського почав я робити з батьком моїм лісові товари, а за його щасливого життя небагато лісу винищено в Любомлі,— випалив я попелу 800 лаштів, а ванчосу 12 000. Потім за небіжчика пана Мацейовського я виробив ванчосу 36 000, клепки 36 000, попелу більш-менш 1300 лаштів. За того ж пана виробили дуже багато ком'яг, бо був старостою 14 літ, а кожного року робили їх ЗО або 40 і продавали їх дуже багато. Всі ліси, що належали до Любомльського староства, за того пана Мацейовського дуже знищено, і вже дуже мало знайдеться дерева, здатного на лісові товари,! хіба що на клепку знайдеться доволі». Лашт містив у собі 25 сотнарів; ком'яга — це великий човен до перевозу вантажу.|

У XV в. появилися в нас перші тартаки — водяні млини,, що з троляв дерева різали тертиці. Найстаршу звістку про! тартак маємо зі Стрілиська, тепер у Бібрецькому повіті, з 1429 р. Тартаки дуже причинилися до того, що скоро було винищено ліси.

Дерево ділили на різні сорти. Найцінніший був ванчос — великі дубові балки, порізані з сильних стовбурів, що йшли на будову кораблів; дешевше рахувався звичайний будівельний матеріал і дерево на щогли, ще нижче — столярський матеріал і кленки на бондарські вироби. У землях Литовського Великого князівства за дорученням уряду окремі бракарі дуже старанно бракували дерево, що йшло на експорт, і зазначали, котре є вибір, тобто перший сорт, а котре — брак або й «брак із браку», тобто найнижчої вартості. Дерево рахували на сотки, а за окремим рахунком мала сотка містила дві копи (120 штук), велика сотка мала 24 малі сотки, або 2 880 штук; деколи рахували на шістдесятки — по 60 малих соток, або 7200 штук.

У деревному промислі працювали трачі, тертичники, теслі, або дойліди (з литовської мови), колоди, стельмахи, або колісники, бондарі, ґонтарі, столярі, по містах також токарі й шницарі, тобто різьбярі. У дальших, відсталих околицях дерево було єдиним матеріалом, з якого будували доми й виробляли всяке знаряддя. Вердум оповідає таке: «Дерева мають досхочу під рукою й уживають його до всього — так що знайдеш цілий дім, у котрому в усій домашній обстанові й потребах від долу догори нема нічого, як саме дерево. В їхніх плугах, возах, санках нема нічого, окрім дерева».

 



КНЯЖА ДОБА

1. Природа і людина
2. Господарство
3. Домашнє життя
4. Віра й церква
5. Освіта й наука
6. Громадянство й держава
7. Війна й лицарство

ДОБА ПЕРЕМІН

8. Село й місто
9. Старе й нове господарство
10. У хатах і палатах
11. Нове шкільництво
12. Громадянство
13. Козацька держава

НА СВІТАНКУ НОВИХ ЧАСІВ

14. Нова культура
15. Народ і нація

 

 

Те саме бачимо на Гетьманщині у XVIII ст. Сільські ремісники виробляють із дерева вози, колеса, сани, човни, сохи, ступи, діжі, бодні, корита й усяке дрібне господарське знадіб'я.

Споживча промисловість. У різних напрямах розвинулася споживча промисловість. У сільському господарстві важливе значення здобули млини. Спочатку всюди вживали тільки жорна. Але жорна були не тільки малі, ручні, але й більші, приладжені так, що обертали їх силою коней або волів. У 1564 р. в Мостиську згадується ще такий «воловий млин». У половині XIV в. появилися в нас перші водяні млини, побудовані на німецький лад. Уперше такий млин згаданий у грамоті князя Юрія-Болеслава 1339 р. Він був у Трепчі під Сяноком. Але до XVI в. ще млинів було небагато, й люди більше мололи на жорнах. Млини були різного роду. Вальни-ки, або дідичні млини, були ті, що мали цілий рік воду;

весняки, або дорічні,— що мололи тільки на весну, «бо вода гостинна». Більші млини мали по 4—5 коліс, але бували й малі, з одним колесом. Фолюиа, або валила, мали ступи, якими товкли сукно. При деяких млинах були також пили для різання дерева. Близько 1520 р. вперше чувати про вітряки, у невеликому числі найбільше на Волині.

Особливого розвитку дійшло мельництво на Гетьманщині. У кожному селі був млин, хоч би невеликий весняк, який обертала загачена вода з малого потічка. Часто згадуються різні вислови з мельницької термінології, які годі нам сьогодні поясняти: субуйник, медведик, плін, біяк, денчак, заступ та ін. Мірошники карбували кількість мірок, які побирали як заплату за мливо; від млинів орендарі платили військову мірку утримання війська.

По містах широко розвинулося пекарство, що постача міщанам хліб; тому в Києві пекарів звали хлібниками, деінде — калачниками. У деяких містечках пекарів було дуже багато, так, при кінці XVI в. у Белзі було їх 20, а у маліц Буську аж 40. Під час торгів міське печиво купували Й довколишні селяни. М'ясо доставляли різники, що на торговий цях мали окремі ятки, рибою торгували риболови, сіль при зили соляники, або просоли. По деяких містечках стріча окремих сиром'ятників.

Дуже поширений був виріб алкогольних напоїв. Старовин ний мед ще не втратив значення, і медовари трудилися по всіх містах. Мед розрізняли подлий, середній і лучший. Але чимраз більше входило в ужиток пиво, роблене на німецький зразок. Деякі міста добули собі особливу славу своїм пивоварством як Жовква, звідки пиво йшло до Львова, навіть на бенкет королів. Тому власники міста видавали дуже докладні приписи, як приправляти цей напиток, щоб він не втратив сво доброго імені. В XVI в. відоме було також перемиське пиво. Багато броварень постало також по панських фільварка У деяких околицях також бували пивовари між селянами, і самі виробляли пиво. Для виробу пива до XVI в. уживали пшеницю і вже пізніше почали брати дешевший ячмінь.

При кінці XV в. почала виробляти у нас уперше горілку або палене вино, за зразками, що прийшли з Заходу. Перші горілчані казани згадуються у Сокалі, Грабівці, Тишівцях (і Холмщині). Із західних земель ця новина дуже скоро перейшла на Наддніпрянщину, що пізніше стала славна своє «горілицею».

При споживному промислі поставали деякі побічні вироби. Дуже широко стояла продукція бджільного воску, який переробляли у воскобійнях. Традиція цього промислу йшла і з княжих часів, а в XIV — XV вв. найбільшою торговицею віск був Львів. Виріб воску стояв під наглядом уряду, і кордон випускали тільки найкращий, чистий віск із печаткою міської воскобійні. За фальшування воску карали тяжким» карами. Коли 1600 р. один жид, фактор магната Гербуртал хотів вивезти більший транспорт воску з підробленим міським штемпелем, міський суд засудив його на кару смерті на шибениці. З воску виробляли свічки; тим займалися найбільше церковні братства. На виріб гіршого роду свічок уживали лой. З лою виробляли також мило. |

Шкіряні вироби, ткацтво. Шкіряний промисел поділився на цілий ряд спеціальних ремесел. Шкіру обробляли гарбарі, шевці, сідельники, уздярі, поясники, рукавичники, шаповали, шапкарі. Шевці ділилися на простих чоботарів, або юхтинників, та сап'янників, що для своїх виробів уживали кращу шкіру — сап'ян. Кушніри бралися до виробу і місцевих шкір і привозили їх із північних земель. Соболів купували партіями по 40 штук, або сороками.

У Львові в XVI в. розвинувся значно виріб шапок. У 1557 р. львівський шапкар Дмитро, українець, доставив грекові Корняктові 3000 шапок своєї власної роботи. Наші шапки йшли великими транспортами до Молдавії й Туреччини. Гребінники вироблювали гребінці з рогу.

Значно піднеслося ткацтво. Полотно виробляли по селах і по містах ткачі-полотінники. По більших містах постали окремі бліхи, в яких полотно білили. Бліх складався з двох частин: перша — це огороджена поляна, на якій розкладали полотно, скроплювали його водою з ріки або пригрітою в котлах, і сушили на сонці; друга — рід турбіни, яка мочила у воді, прала й зм'якшувала підложене полотно. У Наддніпрянщині жінки виробляли також вітрила для козацьких човнів,— про це згадує Боплан. Пізніше, у часі Мазепи, в Узруї, у Стародубщині, заснувалася фабрика, де виробляли полотно на вітрила й на шатра.

На Гетьманщині у XVIII в. виробляли дуже тонке полотно й мистецькі рушники, скатерки, обруси з різними назвами, як гладкі, квітчасті, перетикані.

У деяких околицях розвинулося поворозництво, деінде — виробництво сітей на рибу й до лову звірів.

Поширився також виріб сукна. Годівля овець постачала багато вовни, яку обробляли здебільшого сільські ткачі. Особливо волоські оселі були відомі з виробу коців, гунь і попруг до сідел. При млинах постали валила, або фолюші, що ступами товкли вовняну тканину на сукно і повсть. По містах були окремі постригач, що сукно чистили, і фарбильники, що красили матерії. Кольорові нитки звалися крашенина, фарбували їх крашенинники.

З вовни ткали також килими, коберці, плахти й запаски. Килимарство у XVIII в. стояло вже дуже високо на Гетьманщині, як про це свідчать килими, що збереглися до нашого часу. Ці килими виробляли селяни. Так, у 1734 р. для Ханенка до нових світлиць два килими робила Наталія Хведориха — жінка дяка з Курковичів. За роботу вона отримала півчвертки проса й півтори чвертки жита, а потім за один килим, «за роботу й цвіти», дали ш 1 рубль 10 копійок.

Кравецтво сягнуло вищого розвитку по містах; поруч із простими кравцями були також шовкові, що шили з шовку для шляхти й вищих шарів громадянства.

Обробка металів. Металургійна промисловість не мала широкого розвитку, бо в Україні не знані були ще великі копальні різних руд, що відомі тепер. Крихку багонну руду вживали тільки сільські ковалі на всяке хліборобське знаряддя. Так, у селі Рудниках на Волині у XVI в. виробляли серпи, коси, заступи, молотки, залізо світильне (до свічників чи до світлиць?), а також шини до гармат і до зводних мостів. Ремісники вживали крашу руду, яку довозили з альпійських країн та з Закарпаття. По більших містах були різнорідні спеціалісти металевих виробів: ковалі, слюсарі, або замочники, мідяники, котельники, конвісари, або циновники, ножівники та ін. Багато людей мали заняття коло виробу зброї: були окремі мечники, шабельники, лучники, стрільники, збройники. Головним осідком цих ремесел був Львів. З гордістю згадували львівські мечники 1590 р., що від самого заснування міста все сюди горнулися майстри й челядь з усього світу та що львівські робітники завжди найскорше й найкраще робили зброю.

Від початку XV в. почався також виріб вогняної зброї. Перші гармати дістав Львів 1394 р., а десятьма роками пізніше була вже у Львові міська пушкарня. Пушкарі займалися направою й виробом гармат та рушниць. Гармати були спершу дуже короткі, на метр довжини, і дуже широкі — деколи до 35 см проміру. Ковали їх із залізних штабів або виливали з міді та спижу. Снаряди спочатку були кам'яні, деколи обковані обручами, і вже пізніше олов'яні або залізні. Назви гармат бували дуже різнорідні: тарасниця, гуфниця, шрубн-ця, бомбарда у XV в., серпентини, сокіл, фальконет, моздір у XVI в., кольобрина, картавна у XVII в. Рушниці появилися пізніше. Називали їх спершу пищалями, рушницями, гаківницями. У XVI в. поширилися аркебузи, у XVII в.— мушкети.

Порох робили з сірки. Селітри та вугілля у різних пропорціях для різних дул. При деяких замках були окремі ступи або млини, в яких «товкли» порох.

Із слюсарства розвинулося годинникарство. Перша звістка про годинник у Львові належить до 1404 р. Був це годинник на ратушевій вежі. Зберігся опис механізму цього годинника:

були там колеса, шнури з кам'яними тягарями, полотняні крила, дзвони, з яких один вибивав години, другий чверті;

таблиці зі вказівками й цифрами були по чотирьох боках вежі, прикрашені між іншим зображенням Сонця й Місяця. У Перемишлі в XVI в. були добрі годинникарі. Запрошували їх на роботу до Львова і навіть до Варшави. В 1570 р. є згадка про київський годинник на одній із замкових башт, але вже попсований. Давні годинники вказували на добу 24 години й вибивали аж 24 рази. Тільки в XVII в. почали вживати т. зв. півгодинники із зазначеними 12 годинами. Малі кишенькові годинники поширилися в нас лише у XVIII в.

З мінеральних промислів високого рівня сягнуло гончарство. Глиняний посуд був усюди потрібний і оплачувався добре. До недавніх часів був іще звичай, що гончар за горщик діставав стільки зерна, скільки містилося його в горщику. У деяких місцевостях все населення займалося гончарством. Так, у невеличкому Потиличі в 1578 р. було 50 гончарів. У XVII в. славне з гончарства стало село Глинське коло Жовкви. Тамошні гончарі мали окремі привілеї й продавали свої вироби на святоюрських ярмарках у Львові. Гончарські майстри не тільки робили посуд, простий і поливаний, але також виробляли кахлі та будували печі. Кахлі бували різних барв: білі, жовті, зелені, блакитні, з усякими малюнками й орнаментами. Деякі гончарі пробували давати й мистецькі різьблення; так, у домі генерального підскарбія Маркевича було 12 статуй, що їх виробив лубенський гончар. На жаль, не знаємо, що вони зображували. Також розвивалося склярство, виготовляючи різний скляний посуд.

Торги та ярмарки. Торгівля того часу прийняла інший вигляд, ніж у попередні віки. Міста стали людніші й багатіші, потреби громадянства зросли й стали дуже різнорідні, тому й купець міг розвинути ширшу ініціативу.

У більших містах торг відбувався щоденно, тобто в кожному часі можна було купити що хто бажав, принаймні найпотрібніші речі Головні крамниці, т. зв. багаті крами, містилися в ринку. Тут же були склади чужоземних привозних виробів, найбільше сукна, східних матерій, хутра, східного коріння, різнорідних вин, ліків, зброї, дорогоцінностей і т. д. На другорядних вулицях містилися менші крамниці, що торгували місцевими продуктами — збіжжям, мукою, м'ясом, рибами, шкірами, медом, воском, полотном, дешевим сукном та ін. Ремісники осідали звичайно разом на одній вулиці і там провадили свою торгівлю. Немало було й дрібних крамарів, що торгували всякою дрібницею, т. зв. норимберзьким крамом (назва від німецького Нюрнберга). Один львівський крамар, якого обвинувачували, що він входить у торги великих купців, боронився так: «Я панам не перешкоджаю в їхніх крамах і багатих товарах, бо вони і титул той мають «багаті купці», і займаються крамом багатим, речами дорогими й коштовними, як китайки, адамашки, атласи, півгранати й усякі інші матерії (хто то може вичислити, які то бувають дорогі матерії), шовки, полотна німецькі, голландські, турецькі вироби, килими, різне коріння. Я ж із цих і подібних речей, що їх важко вичислити, не маю нічого, хоч би й найменшого, а займаюся крамом, який звичайно звуть норимберзьким, який продають й інші крамарчики: сіркою, галуном, простими руськими очіпками, бляшаними й мосяжними ґудзиками, клеєм, годинниками, що цикають, дешевими дзеркальцями, щипцями до свічок, часом замками, папером, потрохи шпильками, стяжками, голками, свиставками, наперстками, гребнями, мосяжними перстенцями й усяким дешевим крамом, якого за шеляг або й за квартник можна купити й продати три штуки».

Кожне місто й містечко мало також двічі на тиждень т. зв. тижневий торг; тоді з'їздилося до міста населення з сіл і відбувався обмін міських та сільських продуктів і виробів. Куди більше значення мали річні ярмарки, що відбувалися три — чотири рази на рік й тривали довший час, по два — три тижні, а часом і цілий місяць. Тоді до міста приїздили купці з дальших околиць, часто й із чужих земель, з великими транспортами всякого краму. Міські площі покривалися тоді різнобарвними шатрами й наскоро побудованими крамницями, і біля них починався жвавий торг. Деякі міста мали т. зв. право складу: кожен купець, що проїздив через місто, мав у ньому затриматися означений час, щоб місцеве купецтво могло закупити все потрібне. Деякі вироби можна було купувати тільки гуртом, приміром сукно цілими штуками, ремісничі вироби тузинами, перець і риж каменями (по 32 фунти), дорожче коріння й аптечне зілля фунтами, папір ризами. Робили це для того, щоб місцеві більші купці могли забезпечитися потрібним крамом.

Деякі ярмарки здобули особливе значення. У Львові головний ярмарок був на св. Агнету, в січні. Тоді з’їздилися туди купці німецькі, угорські, волоські, вірменські, турецькі й татарські, а найбільший торг ішов східними матеріями й корінням. У XVII в. постали славні травневі святоюрські ярмарки, що відбувалися під церквою св. Юра під протекторатом львівських єпископів, пізніше митрополитів. Вони протривали до початку XX ст. Для східного краму важливе значення мали також ярмарки у Снятині, Язлівці, Кам'янці на Поділлі та ін. На західних окраїнах найбільший ярмарок був у Ярославі на Успіння,— такий великий, що ставили його на перше місце по славних ярмарках у Франкфурті над Майном. Приїздили туди дуже численно німці купувати східний крам — шовки, килими, коріння, бакалію, натомість привозили з Німеччини всякі промислові вироби: залізне знаряддя, сукно, полотно, одежу та ін. Під час пожежі 1625 р. у Ярославі згоріло товарів на 10 мільйонів золотих.

Привозом краму зі Сходу займалися купецькі каравани — спілки купців, що вибиралися у дорогу разом, більшим числом, по кількадесять возів. На чолі каравану стояв караванбаша — звичайно вірменин або грек, чоловік бувалий, що знав звичаї й мови Сходу. Фірмани також були люди досвідчені в цій справі. Вони тільки тим і займалися, що їздили з купцями в далекі дороги. Купці їхали озброєні, не раз під охороною війська, бо дорога була небезпечна. З Києва такий караванний шлях ішов уздовж Дніпра до Криму, де до кінця XV в. були італійські торгові колонії, особливо в Кафі. Зі Львова каравани відправлялися до Туреччини дорогою на Глиняни, Золочів, Скалу, Теребовлю, Кам'янець, Хотин і далі на південь до Константинополя.

Козацька старшина у XVIII в. вела також торгівлю на велику міру. Так, підскарбій Маркович щорічно висилав транспорти своїх продуктів у різні далекі сторони: на Шлезьк, до Гданська, Кролевця, до Москви, Царицина, Астрахані, врешті на Крим. Продавав найбільше горілку, тютюн, вовну, шкіри — все з власного господарства. Висилав відразу по кільканадцять підвод під доброю сторожею. Вози не верталися порожні, а привозили всякі чужосторонні продукти й вироби, найбільше східне коріння, чай, каву, цукор, усяку галантерею, краще полотно, шовк, зброю, годинники, різні прикраси й всілякі «диковинні речі».

Rambler's Top100