Uahistory.kiev.ua

 



ДАВНЯ ДОБА

1. Дорогою століть
2. У взаєминах із Візантією
3. У світі уяви
4. Для християнства
5. Лицарський побут у письменстві
6. На переломі

СЕРЕДНЯ ДОБА

7. Подув із Заходу
8. За церкву й народність
9. Під брязкіт козацької зброї
10. На досвітках національного пробудження

НОВА ДОБА

11. Тріумф народної мови
12. На крилах романтизму
13. Слово генія
14. Слідами Шевченка
15. Проти хвиль
16. На верхів’ях
17. Серед буревію

 

 

 

НОВА ДОБА

14. Слідами Шевченка

Пантелеймон Куліш. Після смерті Шевченка провід у літературній праці українців перейняв Пантелеймон Куліш. У поезії «До братів на Україну» сказав. він характеристичні слова:

Ой, мовчав я, браття,

Словом не озвався,

Поки батько український

Піснею впивався.

Хоч мовчав устами,

Співав я душею,

Та боявся з ним різнити

Кобзою своєю...

Коли замовкло Шевченкове слово, Куліш поставив питання:

Чи мені по тобі

Сумом сумувати,

Чи твою роботу

Взяти докінчати?

Почуваючи в собі силу й хист, Куліш у заспіві до першої збірки своїх поетичних писань «Досвітки» рішився:

Ой ударю ж зразу у струни живії:

Прокиньтесь, вставайте, старії й малії!

Віщуванням новим серце моє б’ється, —

Через край із серця рідне слово ллється...

Пантелеймон Куліш належить до ряду найвизначніших українських письменників. Правда, не однією своєю думкою, не одним незвичайним поглядом, не одним гострим словом («гарячий» Куліш — звали його в товаристві) болюче вражав він не раз українське громадянство, — все-таки небуденний його літературний талант, ширина ідейних кругозорів, багатство питань, які його цікавили й захоплювали, і слідом за тим різнорідність його творчої письменницької діяльності, — все це дає йому право зайняти одне з найбільш почесних місць в історії українського письменства.

Куліш походив із стародавнього козацького роду. Народився 27 липня 1819 р. в містечку Вороніж, у Чернігівщині. Батько Куліша, Олександр, володів полями, сіножатями, гаями, але жив старосвітським ладом. Була це людина гострої, палкої вдачі, але загально шанована. Мати Кулішева, Катерина, розмовляла тільки українською мовою та вміла цікаво оповідати про старовину і співати стародавніх пісень. «Сидячи за роботою, ніколи, було, не вмовкала, тільки, було, зітхне, задумається і знову співає. А серед бесіди в неї було що слово, то й приказка...» Крім матері, що скоро померла, великий вплив на Куліша в дитячих його роках мала поміщиця Уляна Мужилівська, сусідка Кулішів, яка здавалася малому хлопцеві якоюсь «царицею або богинею». Своїм впливом схилила вона Кулішевого батька, щоб віддав сина до гімназії в Новогороді-Сіверськім, де хлопчина спершу вчився лихо, бо не знав російської мови. З хвилиною, як почав розуміти викладову мову, став першим учнем. У гімназії читав Куліш твори Артемовського-Гулака, повісті Квітки, оповідання Гоголя й захоплювався поезіями Пушкіна та збіркою пісень Максимовича, яку вивчив напам’ять. Тоді написав оповідання «Циган», що з’явилося згодом в альманаху Гребінки «Ластівка» (1841). Хоч із причини матеріальних нестач не довелося Кулішеві закінчити гімназію, зумів він власною працею доповнити свою освіту, по чім вписався до університету в Києві.

В Києві велике враження зробили на нього лекції з літератури молодого професора Михайла Максимовича, якому Куліш передав збірку своїх пісень, — тих, що їх чув колись із уст матері. Максимович давав Кулішеві книжки та звернув його увагу на історичні повісті Вальтера Скотта. Але й університет мусив Куліш покинути, шукаючи заробітку. За допомогою Максимовича отримав посаду вчителя в Луцьку на Волиш, в країні, багатій на історичні спомини. Тут розпочав писати історичну повість «Михайло Чарнишенко», взоруючись на повістях Вальтера Скотта. Після короткого побуту в Луцьку перейшов на посаду вчителя в Києві. Під час ферій відвідував місця, що були свідками козацької слави, прислухався до народної розмови, записував пісні й перекази. Подорожуючи, познайомився Куліш із польським письменником Михайлом Грабовським та Костянтином Свідзінським, що мали маєтки на Київщині. З ними заводив розмови на тему українсько-польських взаємин, і вони ввели його у світ польської літератури та історії. З тих часів походять поема Куліша «Україна» й ідилія «Орися». З Києва Куліш переїхав на посаду вчителя в Рівнім, потім — у Петербург. У самім Києві познайомився з Шевченком, Костомаровим, що був тоді професором у Київському університеті, і студентом Василем Білозерським. Єднали їх усіх любов до народу й гаряче бажання полегшити йому тясар кріпаччини. До їхнього гурту пристали з часом професор Гулак, студент Опанас Маркович та багато інших. З ініціативи Костомарова гурток перетворився в 1846 р. на таємне товариство, відоме під назвою Кирило-Мефодіївського братства.

За участь у змаганнях Кирило-Мефодіївського братства досягнула й Куліша кара в найкращій порі його життя, коли він жив у світі мрій та сміливих задумів. На початку 1847 р. одружився він із сестрою Василя Білозерського — Олександрою, пізнішою письменницею (Ганна Барвінок), і ладився їхати за кордон. За порадою ректора Плетньова Петербурзька академія наук висилала Куліша за кордон, щоби після повороту він міг зайняти кафедру слов’янських мов та літератур в університеті. Куліша ув’язнили в Варшаві, відвезли до Петербурга та всадили до Петропавлівської фортеці.

Почалися тяжкі хвилини тюремного життя й жандармських допитів. Слідство вели генерали Орлов і Дубельт. На слідстві Куліш відповідав сміливо. Основою присуду послужила його «Повістка про український народ» (по-російському), в якій він виступав проти кріпаччини. Куліша було заслано до Тули, де він пробув три роки й три місяці. Разом із ним виїхала його дружина, що несла йому розраду в тяжких хвилинах. На засланні вчився Куліш чужих мов, займався історичними дослідами та порядкував етнографічні матеріали. Книжки доставляв йому його приятель — Осип Бодянський, професор Московського університету. З кінцем 1850 р. цар Микола І дозволив йому повернутися до Петербурга, коли на приїзд царя він зладив альбом з описом тульської старовини з гарними малюнками.

Після звільнення Куліш проживав у Петербурзі. Заробляв на прожиток, працюючи в редакціях російських журналів і друкуючи свої праці безіменне або під прибраними криптонімами. Час його гарячкової літературної праці розпочався лише по смерті царя Миколи І (в 1855 р.), коли в Росії повіяло дещо свобіднішим подувом. Саме тоді спинилися в Петербурзі, в повороті із заслання, Шевченко і Костомаров. Громада петербурзьких українців почала думати про видавання українських книжок і журналу. Душею тих змагань став Куліш: видав своїм новим правописом, т. зв. «кулішівкою», гарний етнографічний збірник «Записки о южной Руси» (який Шевченко назвав «брильянтом»), роман «Чорна Рада», «Граматику» для народу, збірник проповідей Гречулевича, оповідання Марка Вовчка, заснував власну друкарню й брав участь у видаванні популярних книжечок для народної освіти, званих «метеликами». Заходився також видавати журнал «Хата», але коли не отримав на це дозволу властей, випустив у 1860 р. альманах «Хата», де крім своїх творів помістив твори Шевченка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок та ін.

Коли в 1861 р. Василь Білозерський почав видавати місячник «Основа», Куліш став головним співробітником журналу й містив у ньому поезії, драми, оповідання, повісті, статті літературно-історичного характеру, рецензії й історичні розвідки. По припиненні видавання «Основи» виїхав до Італії. В переїзді через Львів нав’язав близькі взаємини з галицькими українцями, що саме тоді кинулися до праці на народному полі, й сіяв між молодими «народовцями» слова заохоти. По повороті з Італії проживав в Україні. В 1864 р. отримав урядове становище «директора духовних справ» у Королівстві Польськім, одначе на цьому становищі не видержав довго, бо уряд був невдоволений його живими взаєминами з галицькими українцями, які вступили на ясний національний шлях, і жадав від нього, щоби він прилюдно вирікся своїх українських поглядів. Коли Куліш цього не схотів зробити, його звільнили з посади. Куліш виїхав за кордон. Проживаючи в Італії, Німеччині, у Відні й у Празі, займався літературною й науковою працею, зокрема перекладом Св. Письма. В 1871 р. повернувся в Україну й видав два перші томи «Історії возсоєдінєнія Русі» (1874), в якій різко осудив козаччину, називаючи її «колючим будяком на українській історичній ниві». Негативне становище супроти козаччини зайняв він також у розвідці «Мальована Гайдамаччина», що її було надруковано у львівській «Правді» в 1876 р., і це було причиною його розриву з українством у Галичині.

Указ проти української літератури 1876 р. отверезив Куліша. Він упевнився, що годі українцям числити на Москву. В нього зародилася тоді думка погодити галицьких українців із поляками. З цією метою при нагоді побуту у Львові в 1882 р. він написав брошуру «Крашанка Русинам і Полякам на Великдень» із покликом до згоди і взаємного порозуміння. Але його думки не знайшли визнання. Українці сприйняли їх дуже холодно. Знеохочений повернувся Куліш в Україну, осів на хуторі в Мотронівці й там дожив віку, до останньої хвилини життя не покидаючи пера. Помер 2 лютого 1897 р.

Творчість Куліша. Літературна спадщина Куліша дуже багата й дуже різнорідна. З метою розвинути українське слово, поставити українську мову на рівному поземі з іншими європейськими мовами працював Куліш у різних напрямках, кидався на різні ділянки літературної творчості. Поетичні твори Куліша, що виповнили збірки «Україна», «Досвітки», «Хутірна поезія», «Дзвін», дуже різні за змістом і характером. Поруч доволі не раз сухих розумувань, нецікавих міркувань, поруч гарячих, пристрасних накидів на людей, що були йому немилі, та на думки й погляди, які не припадали йому до вподоби, — іскряться не раз перли високої поезії, в полум’ї почування точені, гострою думкою вирізьблені. Часто затримувався в них поет при історичних переживаннях українського народу. В поемі «Україна» (1843) Куліш намагався народним ладом скласти одноцільний епос про козацьких героїв та козацьку старовину від Володимира Великого до гетьмана Богдана Хмельницького, щось подібне до Гомерової «Іліади». З цією метою він використав народні думи, доповнюючи прогалини у відступах часу власною творчістю. Козацько-польська боротьба дала Кулішеві теми до поем «Солониця» (повстання Наливайка) і «Кумейки» (повстання Павлюка). У поемі «Настуся» Куліш змалював ідилічну картину козацького життя після довголітньої війни.

Опанас Обух гине в боротьбі. Перед смертю просить друга Мороза, щоби той не дав кривдити його (Обуха) жінки й доньки та одружив колись свого сина з Настусею. По десятьох роках Морозенко сватає Настусю й заживає з нею тихим, щасливим життям. Тільки деколи приходять хвилини, коли він свистом зве улюбленого коня й думкою лине на широкі степи й тужить за козацькою славою.

У поемі «Великі проводи» в постаті козака Голки вивів Куліш визначного українського вельможу й патріота Юрія Немирича на тлі кривавих подій 1648 р. Куліш високо цінив постать Немирича за його гарячу любов до рідного краю, за його культурність і за те, що він був творчою одиницею в добі козацьких змагань — у добі Богдана Хмельницького та Івана Виговського.

В поемі оповідається, як Ярема Вишневецький висилає козака Голку проти розворушених селян. Але Голка з ідейних понук стає проти шляхти. Тим часом у Гадячі панна Рарожинська по смерті свого батька стає на чолі шляхти. Захоплений її вродою, Голка дозволяє шляхті втекти. Тоді Хмельницький висилає проти нього Кривоноса, й цей убиває його срібною стрілою. Панна Рарожинська кидається в Дніпро і стає русалкою.

У поемах «Маруся Богуславка» (перший раз надрукована в «Літературно-науковому віснику» в 1899 р.) й «Магомет та Хадиза» Куліш звеличив Магомета, його культурну місію, та виславив мусульманський світ як велику культурну силу. В «Марусі Богуславці» виідеалізував героїню народної думи, в поемі «Магомет та Хадиза» з великим захопленням заговорив про Магомета як творця нової релігії, опертої на принципі любові, та про Хадизу як жінку, котра зрозуміла Магомета, зрозуміла його завдання, все, «про що він мав віщати миру», і котра в своїй високій жертвенній любові, наче скеля, стояла при ньому.

Поруч поетичних творів велику ціну мають також оповідання й повісті Куліша. Між дрібними оповіданнями найкращим є розкішна ідилія «Орися», між повістями («Потомки українських гайдамаків», «Мартин Гак», «Брати») вирізняється повагою настрою, спокоєм розповіді, вірністю історичного колориту хроніка «Чорна Рада» — одна з найкращих історичних українських повістей. «Орисю» Куліш написав під впливом Гомерової «Одіссеї», використовуючи оповідання про Навзікаю та її зустріч з Одіссеєм. У своєму оповіданні Куліш дав прегарний сонячний образок із минулих часів. Оповів про доньку сотника Таволги Орисю та про її їзду з дівчатами до річки Трубайла. Старий візник Грива розповідає дівчатам, які перуть білизну, поетичний переказ про переяславського князя, що постріляв золоторогих турів там, де підноситься Турова круча.

...Слухають дівчата та аж сумно їм стало; слухає Орися та вже боїться глянути на каміння, що простяглося купою серед річки. Вже їй здається, що то справді не каміння; і вода шумить якось не так, як вода... Засмутив зовсім дівчат старий Грива... Дивиться Орися у воду, аж у воді на кручі щось зачервоніло: хтось ніби виїхав із пущі на сивому коні і стоїть поміж в’язами. Боїться глянути вгору, щоб справді не було там когось; боїться глянути й на каміння: вже їй здається, що ось-ось заревуть і посунуться з річки зачаровані тури. Смикнула за рукав одну дівчину й показала у воду: дивляться дівчата, аж на Туровій кручі князь на сивому коні. Так і обімліли. Бо хто ж би сказав, що то й не князь? Увесь у кармазині, а з пояса золото аж капає.

Немало ж, видно, здивувавсь і козак: стоїть на коні нерухомий. Бо хто ж би й не здивувався, опинившись над такою кручею. Внизу рине вода через каміння, а над водою сидить нерухомо на камені сивий дід, а там стоять нерухомо дівчата з прачами, з мокрими полотнищами в руках. Чи дівчата, чи, може, русалки повиходили прати сорочки підводному цареві, що живе в кришталевому будинку під водою. Задививсь козак і собі стоїть нерухомо; коли ж гукне на нього старий Грива: «Гей, гей! козаче! Чого це тебе занесло на кручу? Хіба хочеш пополоскати свої кармазини в Трубайлі?...»

Над повістю «Чорна Рада» Куліш працював кількома наворотами й надав їй назву «Хроніка з 1663 р.». «Це так, — каже сам Куліш, — як от інколи схопиться завірюха: громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно, поломле старе дерево, повиворочує з корінням дуби й берези...» Образ такої руїни в житті народу він дав саме у своїй повісті.

Історичною основою повісті є часи наслідників Богдана Хмельницького, коли-то Україна розпалася на Правобережну, що дісталася Польщі, й Лівобережну, що полишилася під Московщиною. В Правобережній залишився при гетьманстві Павло Тетеря, а на лівому боці Дніпра виступили як претенденти на гетьманську булаву переяславський полковник Сомко, Іван Золотаренко і запорізький кошовий Іван Брюховецький. Запорожці, на яких опирався Брюховецький, просили московського царя скликати «чорну раду» — збори всього козацтва. Сам Брюховецький намагався приєднати чернь обіцянками зрівняти всіх козаків й обіцянками дозволити їм грабунки. Він схилив також на свій бік князя Великогагіна, що приїхав в Україну з метою відкриття «чорної ради». На «чорній раді» козаки обрали гетьманом Брюховецького, який видав на Сомка смертний присуд. Куліш розповідає, як старий Шрам, священик і козак в одній особі, приїжджає разом із сином Петром на хутір Хмарище у відвідини до хутірного козака, веселого Череваня. Петро закохується в доньку Череваня Лесю. Черевань погоджується видати доньку за Шраменка, але Череваниха хоче посватати її за гетьмана Сомка. Про свій намір вона говорить Череваневі під час подорожі до Києва. В Києві все товариство зустрічається з Сомком. Сомко запрошує всіх на свій хутір. Сюди приїжджають також запорожці Кирило Тур і Богдан Чорногор. Вночі пориває Тур суджену Сомка — Лесю та хоче втекти з нею в Чорногору. Його доганяє Петро. У двобої обидва падають на землю. Пораненого Тура забирає в опіку Сомко, Петра — Леся. Під старанним доглядом Лесі Петро приходить до здоров’я. По його видужанні Шрам і Черевань їдуть до Ніжина в намірі помирити Сомка з Золотаренком. У Ніжині відбувається суд над Кирилом Туром за те, що той пірвав Лесю (чи, як висловлюються козаки, — за те, що «скакав у гречку»). Його прив’язують до стовпа та б’ють киями. Дуже точно описує далі автор перебіг «чорної ради», на якій серед бурхливих сцен остаточно обирають гетьманом Брюховецького. Після обрання Брюховецький замикає Сомка до в’язниці. З нараженням власного життя Кирило Тур намагається звільнити його, але Сомко не приймає його жертви. Повість закінчується смертю Сомка, Шрама й весіллям Петра з Лесею.

Хоч повість «Чорна Рада» не має одного героя, довкола якого розвивалася б уся акція, але поодинокі картини виведені в ній дуже живо, цікаво, згідно з історичною правдою. Крім образу безвідрадних історичних обставин, Куліш дав у ній також образ тодішнього життя різних верств українського громадянства, широкий малюнок народного побуту. Постаті в повісті — ясні, виразні, з характеристичними рисами вдачі. Так і врізується в пам’ять образ поважного суворого Шрама, веселого, добрячого Череваня, відчайдушного, палкого Кирила Тура, невмолимого, грізного дідугана Пугача, що твердо стоїть на сторожі давнього ладу, давніх козацьких традицій.

Із драматичних творів Куліша збереглися в цілості «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай».

Куліш залишив також деякі історичні праці та літературно-критичні нариси. На жаль, у тих його писаннях найбільший слід витиснули його непостійна, хитка вдача та пристрасна, гаряча натура. В своїх історичних творах Куліш перейшов звільна від романтичного захоплення козаччиною, від її ідеалізації до різкого й несправедливого її осуду, до ворожого становища супроти козаків, яких він не вагається назвати «колючим будяком на степах України». Також у критичних нарисах про поодиноких письменників (наприклад, про Котляревського, Шевченка) не вмів Куліш утриматися на спокійному становищі об’єктивного дослідника, а давав вислів хвилевим нагальним вибухам гніву, подразнення та роз’ярення. Натомість поклав великі заслуги, як етнограф, виданням дуже цінних «Записок о Южной Руси», як популяризатор, редактор «метеликів» та як невтомний перекладач. «Бажаючи виробити форми нашої мови на послугу мислі всечоловічій», придбав Куліш для українського письменства, крім Святого Письма, багато творів європейських літератур. Зокрема, його переклади поем Байрона та драм Шекспіра мають по сьогодні велику ціну. Як «пан української мови», котрий володів всіма секретами її багатства й сили, зробив Куліш своїми перекладами тривкий вклад у скарбницю української літературної мови.

Петербурзька «Основа». Діяльність Куліша та його товаришів у Петербурзі розбудила наново літературний рух, що його стримала трагедія Кирило-Мефодіївського братства. Смерть царя Миколи І звільнила від кайданів деспотизму. Колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства повертаються із заслання і зустрічаються в Петербурзі. Куліш, Шевченко, Костомаров, Білозерський пориваються знову до праці, наслідком чого Петербург став центром українського літературного життя в шістдесятих роках. У 1861 р. Василь Білозерський розпочинає видавати тут літературно-науковий місячник «Основа» й не тільки гуртує при ньому давні літературні сили, але й дає місце новим літературним талантам. Місячник був присвячений виключно українським справам. В «Основі» брали участь усі українські інтелігентні сили, й завдяки цьому вона має першорядне значення в розвитку української літератури та української національної ідеї. Сильне поетичне слово Шевченка, що помер у самих початках існування «Основи», єднало письменників старшого й молодшого поколінь; високі ідеї, які Шевченко висловив у своїх поезіях, запалювали до творчої праці й жертвенної служби. В «Основі» брали участь Куліш, Костомаров, Марко Вовчок, Глібов, Кониський, Стороженко, Ганна Барвінок, Руданський, Данило Мордовець (у молодих літах написав поему «Козаки і море», а в «Основі» помістив оповідання «Дзвонар» і «Салдатка»), Свидницький, Чубинський, Чужбинський і багато інших. На жаль, вже при кінці 1862 р. видання «Основи» було припинене з причини деяких хиб у самім редагуванні.

Київська «хлопоманія». Діяльність «українофілів», які згуртувалися при петербурзькій «Основі», спричинилася також до живішого літературного та наукового руху в Полтаві, Харкові, Чернігові і Львові. В Києві у 60-х роках XIX в. постав живий рух, відомий під назвою «хлопоманії». Згірдною назвою «хлопоманів» обкидували польські аристократи й московські публіцисти молодих ідеалістів, студентів Київського університету, які з великим запалом кинулися до праці для добра українського народу. До ряду хлопоманів належали не лишень українці, а й поляки, котрі вважали своїм обов’язком працювати для того народу, серед якого жили. Визначну роль відігравали серед них Тадей Рильський, Володимир Антонович і Павлин Свєнціцький (псевдонім Павло Свій). Свою діяльність київські хлопомани розвинули головно в напрямі поширення народної освіти. Подібно як петербурзькі українофіли, хлопомани засновували народні школи (т. зв. недільні) й видавали книжки для народних потреб. Ці книжечки звалися «метеликами». Подавали вони вибір найкращих творів українських письменників, у першу чергу твори Шевченка, Квітки й Марка Вовчка. Оті просвітні змагання в Наддніпрянщині в шістдесятих роках не тільки не зустрічалися спочатку з ніякими перепонами, а навпаки — находили підтримку з боку російської преси та з боку російського уряду. Одначе вже в 1863 р. розпочинається нагінка на українську мову. Як вислід доносів і клевет російської преси приходять заборона ширити народну освіту та наказ замкнути недільні школи. Різні кари спадають на українських діячів, із-поміж яких деякі ломлять своє українське перо. Цей указ проти української мови й літератури від 18 липня 1863 р. зветься валуївським — від міністра Валуєва, який у своєму таємному обіжнику висловив сумної пам’яті слова, що ніякої окремої української мови «нє било, нєт і бить не может».

Оживлення літературного життя у Львові. Поезії Тараса Шевченка розбудили в 60-х роках живий рух також серед галицьких українців, що після короткого зриву в 1848 р. в 50-х роках XIX в. попали у стан зневіри й апатії.

Коли в 1848 р. цісар Фердинанд І надав Австрійській державі конституцію, враз з іншими народами рвонулися до праці також галицькі українці. Знесення панщини, проголошення рівноправності схилили українців організувати свої сили. З метою оборони політичних і національних прав заснували вони в добі «весни народів» політичне товариство «Головна Руська Рада», яка стала ясно на становищі окремішності української мови й українського народу. Висловом думок і поглядів «Головної Руської Ради», її органом став тижневик «Зоря Галицька», перше число якої вийшло 15 травня 1848 р. «Головна Руська Рада» зайнялася народною освітою. На полі народного шкільництва українцям вдалося вибороти деякі пільги, а у Львівському університеті осягнути кафедру української літератури. Супротивні змагання деяких одиниць, що згуртувалися в полонофільськім «Руськім Соборі», зустрілися з повною невдачею, а їхній орган «Руський Дневник», що його видавав Іван Вагилевич, скоро перестав виходити.

Йдучи за прикладом інших слов’ян, які присвятили велику увагу справі народної освіти, львівські українці 16 червня 1848 р. заснували товариство «Галицько-Руська Матиця». «Матиця» мала завдання видавати популярні книжечки та дбати про освіту широких кіл. Щоб розбудити живіший літературний рух та згуртувати всі наукові й літературні сили, до Львова скликали всіх учених і письменників, завданням яких було запровадити однакові форми для літературної мови і найвідповідніший правопис. Цей перший освітньо-науковий конгрес, відомий під назвою «З’їзд руських учених», відбувся восени 1848 р. в залі Львівської духовної семінарії, прибраній синьо-жовтими барвами. З’їзд поділився на дев’ять секцій. На одному спільному зібранні всіх учасників Яків Головацький виголосив «Розправу о язиці южноруськім та його нарічіях», де в науковий спосіб виказав самостійність української мови, її окремішність від церковнослов’янської та російської мов. Розвідка Головацького — це науковий гімн на честь народної мови.

Важливим культурним центром, вогнищем освіти міг стати також «Народний Дім», що постав завдяки ініціативі й невтомним зусиллям священика Льва Трещаківського. У «Народному Домі» мали знайти приміщення «Матиця», бібліотека, читальня, книгарня, друкарня, музей, театральна зала, бурса й т. ін. Але всі ці надії не здійснилися. Провідники Галицької України зблудили з ясного, простого шляху, що ним ішли досі. У 50-х роках найчільніших провідників галицьких українців захопило змагання з’єднати український народ із російським, злити його культуру з російською в одну течію. Для поширення цього клича серед українського громадянства в Галичині багато причинився російський учений Погодін, який із тією метою відвідував Галичину та нав’язував листування з визначнішими діячами та письменниками. Провід у тій антинародній, москвофільській роботі вів відомий ворог народної мови («говору черні») Денис Зубрицький, котрий у листах до Погодіна називав себе «отаманом погодінської колонії». Слідом за Зубрицьким понесли клич об’єднання обидва брати Головацькі, історик Антін Петрушевич, поет Богдан Дідицький, Северин Шехович, Іван Гушалевич.

Антін Петрушевич, пізніший крилошанин, був істориком та лінгвістом. Видав збірку історичних матеріалів «Сводная Галицко-русская Літопись». Свою цінну збірку рукописів та книжок пожертвував бібліотеці «Народного Дому» у Львові. Богдан Дідицький був у 50-х роках редактором «Зорі Галицької», в 60-х — «Слова». Його становище не все, було однакове й не все ясне. Коли в 60-х роках він видавав «Слово», здавалося, що стояв на становищі окремішності української мови від московської, й помістив навіть статтю Костомарова «Дві руські народності». Але в 1866 р., після нещасного для Австрії бою під Садовою, Дідицький, поміщуючи статтю Наумовича «Погляд на будучність», дав доказ, що погоджується з кличем об’єднання українців із москалями. Довший час Дідицький мав у своїх руках керму усього літературного руху в Галичині й тішився славою першорядного поета, хоч в його поемах «Буй-Typ Всеволод» та «Конюший» годі добачити великих мистецьких цінностей. Северин Шехович, талановитий, але непостійний, видавав російською мовою часопис «Лада» (1853) і «Сімейну бібліотеку» (1854). Іван Гушалевич, гімназійний катихит, був автором дуже поширених пісень «Мир вам, браття», «Щасти нам, Боже», що стали неначе гімнами галицьких українців. Писав також драми: «Підгіряни», «Сільські пленіпотенти», «Омана очей». Іван Наумович був знаменитим популяризатором. Свою літературну діяльність розпочав переробкою Мольєрової комедії, якій дав назву «Гриць Мазниця». Видавав книжки для народної освіти і часопис для народу «Наука».

До нового зриву в національній та літературній праці пірвалися українці в Галицькій області ураз із приходом Шевченкових поезій, які досі були відомі тільки небагатьом одиницям. Ідеї та кличі, що їх розвинув Шевченко у своїх полум’яних поезіях, захопили найперше молодь. Університетська молодь згуртувалася в «Громаду», за її прикладом пішла також гімназійна молодь — не тільки у Львові, але й у кількох містах у провінції, організуючи скрізь гуртки, відомі під назвою «Громад». Душею громад був Данило Танячкевич (Грицько Будеволя). Своїми листами, що їх писав окремим, своєрідним, поетичним стилем, він поривав молодь, розбуджував серед неї патріотичні почування, заохочував до праці для добра народу.

Щоб оживити літературу та привернути народній мові назад її права до літературного життя, університетська молодь розпочала видавати часопис «Вечерниці» (1862). Редактором «Вечерниць» був Федір Заревич (Юрко Ворона). Допомагали йому в редакційній праці Ксенофонт Климкович та Володимир Шашкевич (син Маркіяна). Оцю нову «руську трійцю» та її ідейних прихильників, що взялися працювати в народному дусі й на народній основі розвивати рідну мову й рідне письменство, назвали «народовцями» або «вечерничниками». Коли «Вечерниці» перестали виходити, Ксенофонт Климкович почав видавати літературно-політичний місячник «Мета» (в 1863 р.), де вміщував твори не тільки галицьких, але й придніпрянських письменників, наприклад, Куліша, Вовчка. У редагуванні виявив публіцистичний талант. Крім «Мети», видавав також «Руську Читальню». Після того, як «Мета» стала виключно політичним двотижневиком, літературне завдання перейняла «Нива». Її редактором був Кость Горбаль.

У 1866 р. Володимир Шашкевич почав видавати на місці «Ниви» тижневик «Русалка», але й вона довго не втрималася. І тільки «Правда», що почала виходити в 1867 р., втрималася довше й була не тільки головним органом галицьких «народовців», але й давала також частинний захист придніпрянським письменникам, які в добі нагінки на українське слово та важких цензурних умов у Росії надсилали свої твори до Галичини.

Доказом національного пробудження галицьких українців та живішого розвитку українського народного життя було заснування театру. Постав він головно завдяки заходам віце-маршалка галицького сейму Юліана Лаврівського при товаристві «Руська Бесіда» у Львові в 1864 р. і розпочав вистави у Львові і в провінції. Це спонукало деяких письменників, наприклад, Климковича, Свєнціцького, подбати про збагачення українського театрального репертуару перекладами та переробками драматичних творів європейського письменства.

Дуже важливою подією в розвитку української культури було заснування в 1868 р. товариства «Просвіта», котре мало зайнятися поширенням та поглибленням всенародної освіти. «Просвіта» постала тому, що «Галицько-Руська Матиця» не сповнювала свого завдання, бо її провідники захопилися кличем об’єднання.

Марко Вовчок. Із-посеред письменників 60-х років вибилися силою свого таланту, поруч із Пантелеймоном Кулішем, Марко Вовчок і Юрій Федькович (на Буковині). В 1857 р. заходом П. Куліша з’явився перший том «Народних оповідань» Марка Вовчка. Під тим псевдонімом заховалася Марія з Вілінських Марковичева (1834 — 1907) — дружина члена Кирило-Мефодіївського братства Опанаса Марковича. Місце її народження невідоме. Походила з української поміщицької родини, що оселилася в Орловській губернії в Росії; виховувалася в Харкові. В Орлі познайомилася з Марковичем, що саме там проживав на засланні за свою участь у змаганнях Кирило-Мефодіївського братства, і вийшла за нього заміж. Від нього перейняла його ідеологію, його любов до української мови та його захоплення етнографічними студіями. Проживаючи разом із чоловіком в українських містах Чернігові, Києві й Немирові, прислухалася вона до української мови, вивчала її, пильно записуючи народні слова й вислови, та опанувала її так, що навіть Шевченка дивувала красою й багатством свого вислову. «Випила вона весь сік і запах українських цвітів», — як гарно висловився Куліш.

Хоч Куліш і знав, що вона була авторкою «Народних оповідань», все-таки сам спричинився до помилкового погляду, який довго й уперто втримувався в істориків українського письменства, немовби то під псевдонім Марка Вовчка підходила спільна літературна праця Марії та її чоловіка Опанаса, бо «вони удвох писали оповідання». Так писав він у листі до історика українського письменства Омеляна Огоновського. Згодом виринули навіть такі кривдячі письменницю погляди, що вона загарбала для себе славу, яка належала тільки Опанасові. Ці помилкові погляди розвіяв дослідник Василь Доманицький, який з усією певністю показав на основі листів Марії Марковичевої та на основі її автографів, що тільки вона була авторкою оповідань. Краще володіла пером, ніж її чоловік, мала ніжніше розуміння й відчуття краси й не кидала пера навіть тоді, коли жила окремо від чоловіка, втішаючись славою та визнанням із боку європейських літературних кіл. По смерті Опанаса Марковичева вийшла заміж за дідича Лобача-Жученка й проживала на Кавказі.

У своїх оповіданнях Марія Марковичева дала яскраві, жахливі трагічною правдою малюнку образи кріпацького безталання. Ставлячи перед очі усього громадянства оці малюнки соромного поневолення людини, піднесла вона голосний клич проти понижування людської гідності, проти безглуздя кріпаччини. В тому її головна заслуга. Її оповідання здобули собі широкого розголосу, ще більше тоді, коли російський письменник Тургенєв переклав їх на російську мову. Дуже високо цінив талант Марковичевої Тарас Шевченко, що після повороту із заслання в окремій поезії «Марку Вовчку» назвав її «молодою силою», «кротким пророком» та «обличителем жестоких людей неситих». Шевченко пише у згаданому поетичному творі, що, блукаючи понад Уралом, благав Господа, «щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало», після чого каже:

...І виблагав! Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій,

Моя ти зоренько святая,

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє! І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову,

І думу вольную — о доле,

Пророче наш, моя ти доне!

Твоєю думою назву.

Кріпацьке лихоліття лягло в основу прекрасного оповідання «Інститутка», в якому авторка глибоко ввійшла в суть кріпацтва. Все оповідання про гірку долю кріпачки Устини та панського насильства над кріпаками вложила своїм улюбленим способом в уста самої Устини. В оповіданні «Інститутка» письменниця звернула увагу на хибну систему виховання дівчат в інститутах, де вони ані не отримували глибшої освіти, ані не засвоювали тривкіших моральних та етичних засад.

Образ кріпацького безталання виступає ще сильніше в оповіданні «Козачка», в якому вільна козачка, виходячи заміж за кріпака, добровільно кладе на себе ярмо кріпаччини, що нівечить її молодість, вроду, силу й заганяє до могили.

Зміст «Козачки». По смерті батьків вільна козачка Олеся віддається за кріпака Івана Золотаренка й переноситься у двір. Там відчуває вона весь тягар кріпацької неволі. Пан забирає з собою Івана до Москви, де він помирає. Двох синів Олесі виправляють до міста з паничами. Олеся залишається з наймолодшим сином Тимком. Знеможена важкою працею, задавлена тяжкою розпукою, сходить вона передчасно з горя й смутку до могили. «А пані така, що й поховати добре не хотіла, не те пом’янути. Двірські люди самі й пом’янули й поховали нещасну...»

Кріпаччина також дала Марку Вовчку тему до інших оповідань, таких як «Ледащиця», «Викуп», «Горпина». «Здається, — характеризує Марковичева оцю болючу суспільну рану, — що в хуторі тихо й мирно... Цвіте хутір і зеленіє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось. Люди прокидались і лягали, плачучи, проклинаючи...»

В оповіданні «Два сини» торкнулася Марковичева також салдатчини. Головну увагу звернула на переживання матері, якій силоміць забрано до війська обох синів, — на її радощі, її гордощі, її надії. У війську один із синів згинув. Другий повернувся до старої матері з поторганим здоров’ям, недугуючи на те, щоб також у короткому часі зійти в могилу. Авторка вложила оповідання в уста нещасної матері, яка так втішалася колись пустотливим Андрійком та задумливим Васильком, коли вони ще були дітьми, потім парубками, а потім полишилася сама зі своїм горем, доживаючи віку. «Живу, — кінчає мати своє оповідання, — дивлюся, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю; якось туманію, наче жива у землю входжу».

По знесенні кріпацтва письменниця могла перейти до інших тем. В оповіданні «Сестра» дала добрий приклад посвяти для рідні. По смерті мужа молода вдовиця переноситься до брата, де їй доводиться терпіти примхи, докори та лайку своєї братової. Щоб оминути сварку та колотнечу, йде до служби і всі зароблені гроші передає братові. Високий приклад посвяти для ідеї любові до рідного краю є темою оповідання «Маруся». Дещо слабшими є ті оповідання Марка Вовчка, в яких вона намагається розвинути психологічні проблеми («Кармелюк», «Від себе не втечеш»).

Оповідання «Кармелюк» Марковичева писала на чужині, використовуючи народні перекази та пісні про розбишаку Івана Кармелюка, що з любові до покривджених, у намаганні полегшити їм долю стає месником їхніх кривд. «Смільчака такого, такого красеня й розумниці, як цей хлопчик вдався, пошукати треба було у світі». Коли Кармелюк зачав по селах їздити та з чужими людьми знатися, став він сумний та мовчазний. Коли мати запитала, чому він сумний, він відповів: «Скрізь, де не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває, от що моє серце розшарпує». Одружився Кармелюк, втих його біль, але тільки на часок. Знову засумував і з хати почав утікати. Аж ось рознеслася чутка про розбійників у Чорному лісі. «Справді, чудні та небувалі були ці розбійники, що з’явилися, і чудний і небувалий вони тепер розбій правили, що попадався їм багач у руки, вони його оббирали, попадався вбогий, вони його наділяли; ніколи не забивали, не різали. Теж чудний та дивний їх отаман був: ішла чутка, що така була краса його невиписана, невимовлена, що не можна словом розказати, ані описати, та сили, що не можна й очима було надивитися, бо сліпила вона, як те сонечко пломенисте...»

«Народні оповідання» Марка Вовчка мають велику ціну. На це складаються глибокий, поважний їхній зміст, мистецька форма, прегарна мова, короткий, як скло, чистий спосіб оповідання. Марко Вовчок усім серцем співчуває людській недолі; тихим смутком сумує над горюванням нещасних кріпаків, радіє їхніми хвилевими радощами. Вірними, реальними описами цього пекла кріпацького поневолення змагає Марко Вовчок до зміни, до переустрою суспільного життя. І саме в тому велика ідейна цінність її оповідань. Сердешне тепло, яким навіяні образи недолі Устини («Інститутка») та інших жінок в оповіданнях Марка Вовчка, надають їм окремого чару. Гарно охарактеризував літературну творчість Марка Вовчка Федькович, що висловився про неї такими словами: «Як нема у нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, так нема зіроньки, як Марковичка».

Ганна Барвінок. Оповідання Марка Вовчка відбилися сильним впливом у творах деяких пізніших українських письменників. Слідний він у першу чергу в літературній творчості Олександри Кулішевої, що відома під псевдонімом Ганна Барвінок.

Походила вона з роду Білозерських. Народилася в батьківському хуторі Мотронівка в 1828 р. Була донькою чернігівського землевласника, сестрою редактора «Основи» Василя Білозерського, дружиною П. Куліша. З її життя помітна та обставина, що, захоплена піснями Тараса Шевченка, яких він співав на її весіллі, пожертвувала все своє віно, щоб молодий поет міг за кордоном доповнити й поширити свою освіту. Її характерність, гарна вдача виявилися також у хвилині, коли Куліша досягнула кара заслання. Разом із ним виїхала вона до Тули й старалася влегшити йому життя. Вмів це оцінити Куліш. Присвячуючи їй свою історичну поему «Маруся Богуславка», назвав він її своїм «духом світлокрилим» і говорив:

Ні, не на землі, не нам тебе благословляти,

Пречисту в помислах, у задумах величну!

Не знаєм, як тебе, яким ім’ям назвати

На пам’ять між людьми, на шану віковічну...

На літературне поле Ганна Барвінок виступила в Кулішевій «Хаті» з оповіданнями «Лихо не без добра», «Восени літо». Потім пішов ряд інших оповідань. Деякі з них мають характер вірних і безпосередніх етнографічних записок. Головну увагу присвятила вона образкам жіночої недолі, наслідком чого Куліш назвав її «поетом жіночого горя».

З-поміж оповідань Ганни Барвінок помітніші «Русалка», «Не було добра змалку, не буде до останку», «Домонтар», «Вірна пара», «Хатнє лихо». В них можна зустрітися з правдивими образками народного побуту та з цікавими постатями селянського світу.

Олекса Стороженко. Коли в оповіданнях Марка Вовчка та Ганни Барвінок знайшли свій вираз більш соціальні умови життя, оповідання Олекси Стороженка мають більш етнографічний характер, причому автор знову вдаряє в них у давній гумористичний тон та вповиває їх серпанком буйної фантастики. Перші оповідання Стороженка з’явилися в петербурзькій «Основі». Їх автор походив із стародавнього козацького роду. Його предки були полковниками й сотниками і придбали собі села в Полтавщині. Там він і народився в 1805 р. Молоді літа провів поза рідним краєм. Виховувався у військовій школі в Петербурзі, потім поступив на військову службу. Коли його полк було перенесено на Поділля, їздив він часто по Україні за закупном коней і при цій нагоді залюбки слухав оповідань старих людей про старовину. Так, у Катеринославщині познайомився з 96-літнім запорожцем Микитою Коржем, що оповідав йому про події з останніх часів Запоріжжя. В 1829 р. Стороженко брав участь у війні з Туреччиною, під час якої дістав рану. Після того звільнився з військової служби й служив по урядах. Останні роки життя провів на своїм невеличкім хуторі в Горішині, де розкошував серед прекрасної природи та розвів буйний сад. Помер у 1874 р.

Стороженко був не тільки талановитим письменником, але також музикою, рисівником та різьбарем. Писав також російською мовою. Всі його українські оповідання, до яких він брав теми безпосередньо з усної народної творчості, визначаються великою красою й чистотою мови. В деяких із них Стороженко сягав буйною уявою в минулі часи. Гумористичні оповідання, як «Вчи лінивого не молотом, а голодом», «Два брати», «Жонатий чорт», «Дурень», «Вивів дядька на сухеньке», мають сильний етнографічно-реалістичний характер. Буйну уяву виказав Стороженко у своїх історичних оповіданнях: «Дорош», «Матусине благословення», «Кіндрат Бубненко Швидкий», «Спомини Микити Коржа». Найбільший розголос здобуло собі історичне оповідання «Марко Проклятий».

Марко Проклятий — це вічний скиталець, що мусить до кінця світу покутувати за свої страшні гріхи. Його батько одружився був із черкешенкою, що товаришила йому в його походах, а свого маленького сина годувала кров’ю пташенят. Це й було причиною того, що Марко став лютим, жадним крові. Він убиває свою колишню суджену за те, що в часі його неприсутності вийшла заміж, убиває її чоловіка, потім свою сестру й матір. За ці жахливі злочини проклинає його дух батька. Він мусить постійно носити із собою важку торбу, яку тільки він один завдяки своїй нелюдській силі може підняти. В торбі носить він голови вбитої ним матері й сестри. Марко намагається відібрати собі життя. Але це йому не вдається; його торба стає ще важчою. Перестане він томитися й товктися аж тоді, коли з любові до добра робитиме добрі діла. В своїй мандрівці заходить він у Галичину й за допомогою баби Яги дістається до пекла. Але й там його не приймають. У часах козацько-польських війн віддає Марко услуги козацтву.

Рівнобіжно до історії Марка розвиває Стороженко в оповіданні ще другу історію, а саме історію козацького провідника Кобзи Павлюги, оповідаючи про його романтичне кохання до княгині Четвертинської.

Велика заслуга Стороженка в тому, що він зібрав усі народні перекази про Марка й передав їх у поетичній формі. Артемовський-Гулак, прочитавши на старості літ «поему» (так назвав Стороженко своє оповідання), написав власною рукою на ньому: «Зроду кращого не читав і читати не буду».

Леонід Глібов. За добрим прикладом «українофілів», що згуртувалися при петербурзькій «Основі» Василя Білозерського, пішов у Чернігові Леонід Глібов (1827 — 1893), який у 1861 п. за допомогою Номиса, Куліша й Кониського розпочав видавати «Чернігівський Листок».

Леонід Глібов — поруч Євгена Гребінки — другий визначний український байкописець. Народився у Веселім Подолі в Полтавщині, де його батько завідував кінськими табунами в посілості Гаврила Родзянки. По скінченні Полтавської гімназії та Ніжинського ліцею був учителем історії та географії в Чернігові. Усунений з цього становища за діяльність на користь української культури, бідував тяжко, аж поки отримав становище управителя друкарні в Чернігові.

Літературна діяльність Глібова складається з чотирьох окремих родів: лірики, байок, приповісток для дітей, драматичного твору «До мирового».

Головним полем літературної діяльності Глібова є лірика й байка. В його ліричних поезіях настрій сумний, елегійний. Поет лине тужними згадками до тихих хвилин минулого щастя («Вечір»), іншим разом сумує за безповоротною молодістю. Глибокий жаль вчувається в його словах, коли він звертається до річки:

До тебе, люба річенько,

Ще вернеться весна,

Лиш... молодість не вернеться,

Не вернеться вона

(«Журба»)

Ніжним почуванням, сердешним ліричним настроєм навіяні також байки Глібова. Хоч теми брав він здебільшого в інших поетів (у першу чергу в російського байкописця Крилова), вмів їх — може, дещо в меншій мірі, як його попередник Гребінка — зактуалізувати, нагнути до сучасних йому обставин українського життя й надати їм своєрідного українського забарвлення. Ніжна вдача Глібова не дозволила йому вдаряти в людей гострим вістрям колючої сатири. Байки Глібова — це радніше лагідні, батьківські упімнення доброї людини, що вміє вибачити людям їхні хиби. Він тільки з любові до них докоряє їм за неробство («Бджола і мухи»), за незгідливість у громадянській праці («Лебідь, щука і рак»), за насилля над ближнім («Вовк та ягня»), за хабарництво («Лисиця і ховрах»), за наклепництво («Прохожі та собаки»), за самохвальбу («Синиця»), за гордість («Жаба і віл»). Цікаво й гарно розвинув Глібов думку про потребу праці для рідного краю в байці «Бджола та мухи».

Хтось наговорив мухам, що на чужині краще людям живеться. Стали вони думати й радити над тим, щоб покинути Україну й помандрувати на чужину, «аж до веселих тих країн, де доля кращая вітає». Хотіли вони намовити до свого наміру і бджолу, але ця не схотіла.

«Шкода, — сказала вона. —

Я рідну Україну

Не проміняю за чужину...

Мені шаноба скрізь була,

Бо я без діла не тиняюсь...»

Гарно виходять також у байках Глібова українські краєвиди. Ось у байці «Шелестуни» йде суперечка між листками-шелестунами та коренями явора про те, хто з них важніший, причім Глібов говорить про роль окремих верств народу в громадянському житті. Шелестуни хваляться перед вітром:

«Якби не ми з тобою шелестіли,

То хто б долину звеселяв,

І з ким би ти тут, вітрику наш милий,

Гуляючи любенько, жартував?

Що б тут було без нас? Краса якая?

Бур’ян та осока;

Була б долинонька, неначе пустка тая,

А подивись, тепер вона яка!

До нас зозуленька у гості прилітає

І весело кує, як в тихому кутку;

Вівчарик на сопілку грає

Під явором у холодку;

Співає соловей, неначе у садочку,

А серед ночі, в тихий час,

Тут мавочки гуляють у таночку

І ясний місяць дивиться на нас...»

Лагідний, ніжний тон мають також його віршовані приказки та загадки, що їх він уміщував на сторінках львівського дитячого часопису «Дзвінок». Підписувався під ними Глібов псевдонімом «Дідусь Кенир» і здобув собі ними любов та прихильність української дітвори.

Степан Руданський. Силу глибокого ніжного почування та поруч із тим бистрий дотеп та щирий гумор вложив у свої поетичні твори Степан Руданський. Відзначався він безсумнівним великим поетичним талантом, якого не мав можливості виявити в усій повноті.

Степан Руданський (1833 — 1873) народився на російському Поділлі в селі Хомутинці, неподалік від Бердичева, де його батько був священиком. Вчився в шаргородській парохіальній школі, потім — у духовній семінарії в Кам’янці-Подільськім. Уже в кам’янець-подільській добі його життя зарисувалося непорозуміння між ним і батьком, бо батько нерадим оком дививсь на те, як син захоплювавсь українською народною мовою, українськими піснями та хилився серцем до простолюддя. Розрив настав у 1856 р., коли Степан вписався до медичного факультету Петербурзького університету. В цій другій — петербурзькій — добі розвинув Руданський живу поетичну творчість. Хоч довелось поетові проживати серед великих злиднів — голоду й холоду, талант його розвинувся в повній силі. В 1861 р. покінчив поет медичний відділ і виїхав до Ялти, в Крим. Тяжка лікарська праця, безвідрадні обставини життя, трагізм недібраного подружжя підірвали його слабке здоров’я й передчасно загнали до могили, хоч він не дожив ще й сорокового року життя. В безнадійному смутку відгукнувся поет у передсмертних поезіях:

На могилі не заплаче

Ніхто по мені.

Хіба чорний крук закряче,

Чорна хмаронька заплаче

Дощем по мені...

Руданський полишив по собі добру пам’ять серед бідних людей, до яких хилився серцем та яким допомагав щиро, безкорисливо, з посвятою.

Літературну діяльність Руданський розпочав у кам’янець-подільській добі баладами («Вечорниці») в романтичному стилі. Найживішу оригінальну діяльність виявив у петербурзькій добі, натомість у кримській добі займався головно перекладами чужих творів. За життя поета мало з його творів з’явилося друком. Лише по його смерті пощастило Олені Пчілці, Василеві Лукичеві, Франкові, Комареві й Кримському зібрати його розсипані перлини. Загальновідомий Руданський як автор «співомовок», коротких жартів, дотепів, приказок, сміховинок про жидів, панів, циган, поляків, москалів, що їх зачерпнув він по більшій часті з уст народу. Всі вони відзначаються бистрим, гнучким дотепом та щирим гумором. Ними, як штучним засобом, розважав себе Руданський у безвідрадних хвилинах життя. Завдяки своєму веселому настроєві й легкій принадній формі здобули вони собі широкі кола читачів. Такі цікаві й свіжі історії, як, наприклад, про того мужика, що не став дяком, бо не купив окулярів («Окуляри»), чи про того цигана, що їв хрін тому, бо за нього заплатив гроші («Циган із хроном»), чи про того батька, що казав синові в церкві свистіти («Чи голосна церква»), чи про того запорожця, що ставав із рабином до дискусії, — ніколи не втратять своєї принади.

Одначе, крім веселих «співомовок», писав Руданський і ліричні поезії, повні тонких почувань, глибокої туги, гнітючого смутку, торкаючися в них не тільки своїх власних переживань («Ти не моя, дівчино дорогая», «Студент», «Голе моє поле»), але також і суспільного й громадського життя («Наука», «Гей, гей, воли...»). Був він також автором більших історичних поем («Мазепа», «Скоропада», «Полуботок», «Віщий Олег», «Велямін», «Апостол», «Мініх», «Цар Соловей»). З його перекладів найцінніші — переклад «Слова о полку Ігоревім» (під назвою «Ігор Сіверський») та переклад Гомерової «Іліади», написаний свобідним, відмінним від оригіналу розміром (під назвою «Омирова Ільйонянка»). Пробував пера і на полі драматичної творчості й написав драму «Чумаки».

Виїмковим оптимізмом, вірою в успішність праці на народній ниві для ширшого загалу відзначається поезія Руданського «Та гей, бики!..»:

Та гей, бики! Чого ж ви стали?

Чи поле страшно заросло?

Чи леміша іржа поїла,

Чи затупилось чересло?

Вперед, бики! Бадилля зсохло,

Самі валяться будяки,

А чересло, леміш новії...

Чого ж ви стали? Гей, бики!

Та гей, бики! Ломіть бадилля,

Ломіть його, валіть на прах,

Нехай не буде того зілля

На наших батьківських полях.

А чересло моє із ліва,

Леміш із правої руки

Зітнуть і корінь того зілля...

Чого ж ви стали? Гей, бики!

Та гей, бики! Зоремо поле,

Посієм яреє зерно,

А спаде дощик незабаром,

В землі пробудиться воно.

Пробудиться і на світ гляне,

І як дівочії вінки

Зазеленіють наші ниви...

Чого ж ви стали? Гей, бики!

Та гей, бики! Зерно поспіє,

Обіллє золотом поля,

І потече ізнову медом

І молоком свята земля.

І все мине, що гірко було,

Настануть давнії роки...

Чого ж ви стали, мої діти?

Пора настала! Гей, бики!

«Люборацькі» Анатоля Свидницького. Подібно трагічною, як життєва доля Степана Руданського, була також доля дуже талановитого письменника Анатоля Свидницького (1834 — 1871). Скоро зійшов він у могилу і скоро про нього забули. Коли в 1885 р. Франко хотів видати його повість, то звернувся в листі до Кониського з такими словами прохання: «Напишіть, ради Бога святого, хоч яку звісточку про Свидницького, автора „Люборацьких“. Чи він живе, чи ні і що він за один?»

 



ДАВНЯ ДОБА

1. Дорогою століть
2. У взаєминах із Візантією
3. У світі уяви
4. Для християнства
5. Лицарський побут у письменстві
6. На переломі

СЕРЕДНЯ ДОБА

7. Подув із Заходу
8. За церкву й народність
9. Під брязкіт козацької зброї
10. На досвітках національного пробудження

НОВА ДОБА

11. Тріумф народної мови
12. На крилах романтизму
13. Слово генія
14. Слідами Шевченка
15. Проти хвиль
16. На верхів’ях
17. Серед буревію

 

 

Свидницький здобув собі ім’я повістю «Люборацькі», що з’явилася друком тільки через двадцять і пять літ після смерті автора. В повісті Свидницький дав цікавий, із мистецьким реалізмом виведений образ стародавнього побуту українського духовенства та показав, як молоде покоління, котре вийшло з того середовища, під впливом російської (Антосьо Люборацький) та польської школи (Мася) відбивалося від свого ґрунту. У хлопців витворювався російський бюрократичний нахил, у дівчат — шляхотська погорда до селянства.

Повість Свидницького «Люборацькі», що своєю темою та характером нагадує повісті Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки» і «Причепу», має безсумнівну літературну ціну. Автор виявив у ній вмілість обсервації життєвих явищ та постатей, дав ряд вірних, викінчених образків із побуту, виказав почуття міри й такту, промовив своїм власним, окремим, зв’язким, місцями дотепним стилем. Крім повісті «Люборацькі», він залишив 17 оповідань, в яких торкнувся селянського та священицького життя.

Громада письменників-«народовців». Із-поміж письменників Галицької України визначився в 60-х роках у першу чергу Федір Заревич, редактор «Вечерниць», автор оповідань, драми «Бондарівна» та повісті «Хлопська дитина». В повісті «Хлопська дитина» Заревич дав образ пробудження галицьких українців у 1848 р. Героєм повісті є Степан — «хлопська дитина», що завдяки добрим людям здобуває освіту та стає адвокатом, оборонцем селян. На дорозі його особистого щастя, подружжя з Ганею, стає опікун Гані, священик-аристократ о. Євстахій. Але приходить 1848 р. Під впливом великих подій о. Євстахій змінює свої погляди, стає демократом і погоджується на вінчання Степана з Ганею.

При «Вечерницях» разом із Заревичем працював Ксенофонт Климкович, який уже як учень Станіславської гімназії писав поезії. Там заснував він серед шкільної молоді літературний гурток «Руський Гелікон». Був редактором «Мети» та «Руської Читальні». В останньому видавництві вміщував переклади з чужих мов. У «Руській Читальні» вийшли повість Гребінки «Чайковський», збірка оповідань Миколи Гоголя «Вечори на хуторі» та драми Корженьовського. На короткий час Климкович спроневірився народному прапорові й дав себе затягнути до редакції «Славянської Зорі», яка виходила у Відні. З нагоди ювілею тисячоліття постання першої Української держави написав поему «Великі роковини», в якій дав вислів радості, що серед українського народу пробудилася національна свідомість, що Придністрянська й Придніпрянська Україна — дві рідні сестри.

Крім оригінальних творів, Климкович дав багато перекладів. З його перекладів на українську мову заслуговує на увагу переклад першої пісні Гомерової «Іліади», а на німецьку — переклад Шевченкових творів.

Безсумнівний ліричний талант слідний у поезіях Володимира Шашкевича. Захоплений ідеями свого батька, начитаний у творах європейського письменства, він умів внести у працю молодих ідеалістів 60-х років багато щирого запалу. Був одним із редакторів «Вечерниць», потім — «Русалки». Крім сумних ліричних поезій, повних скарги на бездольне життя, що зложилися на збірку «Зільник», писав також драматичні твори — «Сила любові», «Тимко Хмельницький» — та оповідання («Пімста і великодушіє»).

Епічним поетом був Євген Згарський. Написав дві більші поеми — «Святий вечір» та «Маруся Богуславка».

Дуже оригінальним письменником у 60-х роках був Павлин Свєнціцький, що під українськими творами підписувався псевдонімами «Данило Лозовський», «Павло Свій», під польськими — «Стахурський». Походив із польського роду. Брав визначну участь у київському «хлопоманському» руху. Після невдачі польського повстання 1863 р. перенісся в Галичину. Тут брав найперше участь у виставах українських і польських театральних дружин, потім отримав місце вчителя в українській академічній гімназії у Львові. Як учитель викладав українську літературу — з любов’ю до предмету, прегарною мовою. Ідеєю його життя було довести до порозуміння між українським народом і польським на основах рівноправності обох народів з метою успішної боротьби з Москвою. Тій ідеї присвятив усе життя. Ширив її серед польського громадянства в окремім видавництві «Sioło» (pismo zbiorowe, poświęcone rheczom ukraińsko-ruskim y 1866 p.), де вміщував латинською азбукою найкращі твори української літератури.

Свєнціцький збагатив драматичне українське письменство рядом перекладів і переробок та оригінальною комедією «Міщанка». Ім’я в українській літературі здобув собі легкими та принадними байками, які видав під псевдонімом Павло Свій та які здобули собі широку популярність («Дід і камінь», «Дід і смерть»). Писав також польською мовою повісті і драми, беручи до них теми з українського життя та йдучи слідами поетів «української школи».

Коли в 1867 р. з причини виїзду Якова Головацького до Росії опорожнилася кафедра української мови у Львівському університеті, Павлин Свєнціцький був одним із кандидатів на опорожнену посаду. Одначе отримав її Омелян Огоновський. Перед тим, як отримав кафедру, був професором в академічній гімназії у Львові. Визначився як драматург і науковий дослідник. У 1860 р. вмістив в альманаху Дідицького «Зоря галицька як альбом» епічну поему «Хрест». У 1864 р. його поетичний пролог розпочав свято відкриття українського театру. Найвизначнішими його літературними творами є історичні драми «Галшка Острозька» і «Федько Острозький». Більшу ціну мають його наукові праці.

Як учень знаменитого славіста Міклошича, вмів Огоновський у різних працях, що їх оголошував в українській, польській та німецькій мовах, виказати окремішність української мови від усіх інших слов’янських мов. Дуже цінним внеском в українську науку були оті його праці: «Граматика української мови», «Хрестоматія староукраїнського письменства», студія про «Слово о полку», видання «Кобзаря» та п’ятитомна «Історія української літератури». «Історія літератури» Огоновського є здобутком його довголітньої праці, багатим джерелом життєписних та бібліографічних звісток, завдяки яким по сьогоднішню днину має свою ціну.

Юрій Федькович. Усіх згаданих поетів 60-х років силою та оригінальністю свого поетичного таланту перевищив Юрій Федькович — уроженець буковинської землі, що колись була під пануванням українських князів, а потім переживала часи володіння татар, румунів, турків, аж поки в 1775 р. не дісталася Австрії. В 1786 р. Буковину було прилучено до Галичини. Лише після 1868 р. на Буковині постали перші українські школи. Перед виступом Федьковича були, щоправда, на Буковині поети, як Гаврило та Василь Продани, Василь Ферлеєвич, але їхні твори й мовою, і змістом далеко відбігали від життя. Пробудив національно буковинських українців тільки Юрій Федькович. Його батько Адальберт Гординський де Федькович походив із польського шляхотського роду, з Галичини. Як управитель дібр Ромашкана у Путилові на Буковині, одружився з удовою по священику Анною з Ганіцьких Дашкевичевою. Згодом став могутнім мандатором.

Юрій народився в 1834 р. і на хресті (хрещенні) за латинським обрядом отримав імена: Осип Домінік. У дитячих його літах великий вплив мала на нього старша його сестра (по матері) Марійка, яка оповідала йому казки та співала пісні. Оті сестрині пісні й казки в парі з буйною, могутньою красою гуцульських гір овівали леготом поезії ніжну, вразливу душу Федьковича та розбуджували в ньому поетичний талант. Федькович учився в нижчій реальній школі в Чернівцях, куди перенісся також напередодні знесення панщини і його батько, який мусив проміняти впливовий уряд мандатора на становище невисокого урядовця. Мати залишилася в Сторонці-Путилові на господарстві. П’ятнадцятилітнім хлопцем помандрував Федькович до Молдави, де познайомився з малярем Рудольфом Роткелем. Уже тоді писав він поезії німецькою мовою. Роткель — людина інтелігентна, одарена поетичним хистом — ознайомив молодого поета з визначними творами німецької літератури й так розвивав його талант. Про цю сердешну, теплу опіку Роткеля згадував Федькович пізніше з великою вдячністю, й часи, які провів разом із ним, причисляв до найкращих у своєму житті.

На дев’ятнадцятому році життя за намовою й понукою батька вступив поет до війська. Проживаючи десять літ у війську в Банаті, Семигороді, зненавидів військову службу так, що все життя почував за це жаль до батька. В часі війни з Італією отримав ступінь офіцера й тоді в 1859 р. в таборі під Кассано написав першу свою думку українською мовою — «Нічліг». Коли по війні з Італією Федькович затримався в Чернівцях, то познайомився там з німецьким поетом Найбауером. Цей визнав велику вартість німецьких поезій Федьковича й заявив йому, що в ліриці може він рівнятися з кожним німецьким поетом. Тоді Федькович познайомився також з Антоном Кобилянським та Костем Горбалем, які заохотили його писати українською мовою. Взаємини з отими свідомими українцями не перервалися й тоді, коли поет помандрував зі своїм полком до Семигорода. Антін Кобилянський видав уперше деякі українські поезії Федьковича в брошурі «Слово на слово до редактора „Слова“» (Дідицького). В тій брошурі Кобилянський дав вислів своєму невдоволенню з мови «Слова» й боронив права народної мови. Дідицький оцінив свіжий та сильний талант молодого поета та словами повного визнання заговорив про його поезії в «Слові». Цією похвалою з’єднав собі Федьковича, так що цей прислав йому нові поезії, з яких Дідицький одні надрукував у «Слові», а інші видав у 1862 р. в окремій збірці з дуже прихильним переднім словом.

Тим часом поета томила на чужині туга за рідним краєм, за горами, «повними пісні й барвінку», за свободою. Цю тугу розганяв поет тим, що збирав своїх земляків-жовнірів, співав із ними рідних пісень, розповідав і велів розповідати казки, вчив їх, читав їм поезії Шевченка, оповідання Марка Вовчка та заводив із ними сердешні розмови. Його тогочасні поезії, в яких заяснів він небуденним поетичним талантом, навіяні великим смутком. У тім часі написав Федькович також першу свою повість «Люба-згуба», що з’явилася у «Вечерницях».

Наприкінці 1862 р. він тяжко занедужав. Коли щасливо перебув недугу, звільнився з війська, повернувся на Буковину і прийняв православну віру та ім’я Юрія. Сповнилася його гаряча мрія: він кинув ненависний йому військовий однострій, вирікся навіть офіцерського стану й перебрався в гуцульський одяг. Як простий гуцул-селянин проживав він у Путилові, в домі своєї матері, якій на старі літа тяжко приходилося вести господарство, її смерть переболів поет тяжко. Після смерті матері не тільки займався господарськими та громадськими справами, але й віддавався також літературній праці. В ріднім селі здобув собі таке довір’я, що односельчани обрали його двірником (війтом). Працював також на педагогічному полі й уложив буквар живою мовою та фонетичним правописом, але, на жаль, ні православної чернівецької консисторії, ні львівської шкільної ради ним не вдоволив. Два роки був Федькович шкільним інспектором Вижницького повіту і свій уряд виконував точно, обов’язково і вміло. В 1872 р. на запросини львівських українців виїхав до Львова, де взявся ладити для товариства «Просвіта» популярні книжечки, а для театру «Руської Бесіди» — драматичні твори. Одначе з львівськими українцями не дійшов до ладу й огірчений повернувся до Путилова. Коли в 1875 р. його відвідав Драгоманов, то із жалем завважив, що Федькович марнує талант.

Ураз із смертю батька перенісся Федькович до Чернівців, де йому припав по батькові дім. У Чернівцях прожив близько десяти літ, присвячуючи весь час астрологічним дослідам. Потім продав батьківський дім, подарував путилівське господарство наймитові, оселився в закупленому дімку й на відлюдді в хоробливім містичнім настрої займався «читанням на зорях». Із духового пригноблення вирвала його на короткий час праця при часописі «Буковина» (1884) та при видавництві «Бібліотека для молодіжі», для якої він писав повісті й поезії. У 1886 р. чернівецькі українці величаво святкували 25-літній ювілей його літературної діяльності. Під впливом щирих побажань земляків, гарячих привітів галицьких українців, на вид пробудження національної свідомості буковинських українців поет, що зневіривсь був у власних силах, хотів отрястися з апатії й кинувся до праці, але смерть ненадійно спинила її 11 січня 1888 р.

Поетична творчість Федьковича. Федькович належить до найвизначніших українських ліриків. У перших його ліричних поезіях головним змістом є жовнірське життя. В «жовнірських думах» Федьковича знайшла гарний і оригінальний вислів велика туга новобранців за рідними сторонами, за горами, — туга, що зневолює не раз жовніра кидати кріс і тікати додому. Такий момент описав поет у поезії «Дезертир». Жовнір читає при столику дрібне писаннячко. Це мати йому пише, що тяжка зима, що в хаті в неї холодно, бо нема кому врубати їй дрівець.

І схопився, як полумінь,

Полетів, як птах,

А вітер му не йде вдогін,

Бо годі му так.

Бо він летить до матоньки

Старої домів,

Дрівець її врубатоньки,

Щоб хатку нагрів.

Свою власну тугу за рідним краєм виспівав поет у поезії «Сонні мари». В синьому морі, каже поет, потонуло сонце. З дому Марка несеться по лагунах срібний голос дзвонів. Місяць блукає в туманах. У кипарисних гаях щебече соловей, «як сиротятко, що не має роду». В домах гаснуть світла. Деколи із закритої барки доходять тихі слова закоханих. Поет клонить голову на ясний мармур палати дожів, і на нього находять «сонні мари». Вчувається йому голос трембіти, що вітає його по довгих днях розлуки. Уявляється йому хвилина зустрічі з матір’ю, ніжна з нею розмова, під час якої поет розкриває своє серце. Ввижаються Чорногора, Довбушеві могили, пригадуються дитячі літа. Чорногору він звеличує такими словами:

Так, так тота гора ся називає,

Що онде пишно в небо ся змагає,

І князі екрані в золотії зорі

Ніби в коруну ясну укриває,

А буйні вітри білими снігами

Закрили главу, ніби рантухами.

Єй шати-квіти і шовкові бори,

Єй слово-громи, груди в неї — скали.

Поклоном гори околом припали...

Несіть подарки, ви, боярські двори,

А ви, загір’я, кармазини, кири,

Бо то цариця наша на Підгір’ї,

То Чорногора...

На своїй «шездарі» виспівав Федькович жовнірську долю: із тугою новобранця за рідною стріхою («Святий вечір»), домом, ріднею, такою великою, що доводить не раз до самогубства («Новобранець»); хвилини непевності й тривоги перед битвою («Нічліг», «Під Кастенедолев»), часто трагічну смерть у чужій чужині («Під Манджентов», «Зілля», «В церкві»); гарні приклади щирого побратимства («У Вероні», «Лист»).

У поезії «Під Манджентов» бачимо улана, що його прибито в бою. Вірний товариш хоче йому простелити постіль та опівночі шабелькою копає йому яму. Докопавсь у пояс: більше не змагає; присів коло брата й питає його, чому не промовить. Але не чує вбитий дружніх слів побратима, й незабаром укриває його могила. Молодий улан тужить при могилі товариша... Плачуть зірниці, мліють квіти. Тужить улан і питає товариша: «Із ким ти нічку сю ночуєш? Із ким ти будеш розмовляти, о твоїй неньці, о дівчаті?..»

«Жовнірські думи» відзначаються щирим, глибоким почуванням, простотою вислову й мелодійністю. Слідно в них вплив народних пісень. Також в інших поезіях Федьковича дзвенить високо напнута струна болю й смутку, бо писав їх поет у великім духовім пригнобленні. В такому понурому настрої написана поезія «Пречиста Діво, радуйся, Маріє», в якій Федькович пересунув ряд сумних малюнків людського горя. Дуже гарною є низка його ліричних окрушин «Окрушки», де поет ніжним, музикальним віршем описав свої враження, розбуджені виглядом зоряного неба. В деяких поетичних писаннях виявив Федькович свідомість свого післанництва в народі. До таких належать: «До руського Боянства», «На скін Шевченка». З більших поем Федьковича найкращими є «Празник у Такові», «Мороль Гуцул», «Довбуш». Із бігом часу муза Федьковича стала щораз більше підпадати під вплив Шевченкового генія, й у парі з тим його поезія втрачала свої оригінальні риси.

Повісті Федьковича. «Довбуш». Красу гуцульських гір, палкі почування, їхніх мешканців, усю «криваву гуцульську славу» виспівав Федькович у своїх оповіданнях. Гаряче, пристрасне кохання, трагічні конфлікти, що з ним пов’язані, високі приклади побратимства — це головний зміст оповідань Федьковича. Гуцули з’являються в них гарно пристроєні, в багатих святкових одягах, у буйному розгоні почувань, із сильно підкресленими рисами лицарської сміливості, відваги, самопосвяти. Сафат Зінич є месником кривди занапащеної дівчини. Іван в оповіданні «Серце не навчити» «за правдою, бувало, аж гине, аж топиться». Їхня смілива, буйна уява, їхня лицарська вдача виявляється і в їхніх одягах. «Легіні наші мов не видять, що дівчата в’януть. Понасувають кресані на мальовані свої брови, кинуть голови д’гори, мов лицарі які... А кресаки такі, що кожний вартував ретельно коло яких 500 срібних, коли не більше: такого золота, пав та червінчуків було на їх...»

Збірку оповідань Федьковича Драгоманов видав у Києві в 1876 р. Кращими з них є: «Серце не навчити», «Люба-згуба», «Опришок», «Дністрові кручі», «Безталанне закохання», «Сафат Зінич». Основа оповідання «Серце не навчити» — нещасне кохання двох легінів, товаришів сердешних. «Іван був хмурний, неввічливий... Василь опадистий та швидкий, мов та полумінь...» Закохались вони обидва в Гинцаришину Олену. Постановили вирішити пістолями, «кому лицарське щастя послужить». Вийшли в чагір на поляну, й Василь стрілив перший. Але «лиш фоя посипалася по ялиці». Тоді стрілив Іван. «З Василевого плеча почуріла кров по тоненькій сорочці, що сестричка усіма шовками та загірськими ліліточками вишивала». Потім Василь пропав. Ніхто не знав, де дівся. Іван одружився з Оленою, тільки не зазнав щастя, бо не його вона кохала, а Василя. Прийшла весна. «Цвіти та цвіти, цвіти та цвіти, та запахи, та радощі, а Путилівка річка бринить по білому камінні, ти б гадав, що срібно розсипалося та задзвеніло». Пішов Іван з Оленою до тещі на храм. Коли йшли плаєм, зустріли Василя, що був в Угорщині в опришках. Василь побачив Олену, завважив, що нидіє її врода, і сказав Іванові: «Віддай її мені!» Кинулися до ножів. Олена хотіла допомогти Василеві, але замість стрілити в Івана поцілила Василя. Поховав його Іван, а Олені зрубав топором голову. Сам знайшов смерть у Черемоші.

Велика сила кохання довела до кривавої розправи також в оповіданні «Люба-згуба». На «красний» храм, у весняне свято Николая приїхали до Стороння з сусідніх сіл дівчата й парубки, й між ними два брати з Довгополя: Ілаш та Василь. У часі, коли Ілаш залицявся до Калини, Василь сидів понурий та невеселий. Його також причарувала пишна врода Калини, тому не звертав він уваги на палкі погляди Марічки, сестри товариша Юрія. Палке, глибоке кохання захопило його з такою силою, що в день весілля Калини й Ілаша він убив брата й себе.

«Невидимою появою в нашій літературі» назвав Куліш оповідання «Опришок». Розповів у ньому Федькович, як один гуцул віддав свого гордого, бутного й палкого сина Івана до старого опришка Донди в «науку». В Донди пильнував раз Іван зоряної ночі садовину й бачив, як під сад приплив човном молодий парубок Василь Зарічук на сходини з донькою старого опришка. Наступного дня Донда з усієї сили оперіщив дротяною нагайкою Василя за те, що не вдень до його доньки приходив, а вночі. Потім звелів йому слати старостів. Тією самою нагайкою дав також опришок науку Іванові за те, що не повідомив його про сходини молодих. Так відучив його від поганої звички ставати за що-небудь до бійки.

«Довбуш». Крім поезій та повістей, писав Федькович драматичні твори: оригінальні, переклади та переробки. З оригінальних драм найпомітніші «Керманич» і «Довбуш». Хоч «Довбушеві» присвятив поет велику частину свого життя, хоч перероблював кількома наворотами, — драма йому не вдалася. Відокремлені сцени в драмі вдаряють силою поетичного слова, образами буйної творчої уяви, одначе як цілість драма ні з історичного, ні з психологічного боку не може вдоволити. Понурий настрій є виявом духової недуги поета, його невдоволення собою й людьми.

Федькович — великий мрійник у житті й у поезії, обдарований буйною уявою, сміливим поетичним полетом полонинних вітрів — займає в українській літературі окреме становище як співак шумливих гуцульських борів, запашних полонин, буйного зеленого Черемошу, мрійливої трембіти та «кривавої гуцульської слави»...

Брати Воробкевичі. Корнило Устиянович. Сучасником Федьковича був Сидір Воробкевич. Народився в Чернівцях 1836 року. Разом із братом Григорієм виховувався в домі свого діда в Кіцмані, де слухав народних пісень і казок та пізнав красу рідної мови. Після закінчення шкіл був священиком на селі, а потім — учителем співу в греко-орієнтальній семінарії. Під псевдонімом Данило Млака писав поезії, оповідання і драми (до яких сам складав музику). З його більших поем помітні «Кифор і Гануся», «Мурашка», «Нерон», «Нечай», «Клеопатра», з оповідань — «Турецькі бранці» і «Муштрований кінь».

В поемі «Кифор та Гануся» відбився вплив Шевченкової «Тополі» та Квітчиної «Марусі». На запитання кароокої Ганусі, чи живий її козак, ворожка говорить, що згинув та що вовки-сіроманці роздерли його тіло. З туги дівчина нудить світом, сохне, в’яне й вкінці вмирає. Тим часом із Січі повертається Кифор. Пугач віщує йому лихо. На звістку про смерть Ганусі козак іде в світ та шукає смерті в боротьбі з бусурманами.

Історичний характер має поема «Мурашка». На татар, що з багатим ясирем повертаються додому, нападають запорожці і звільнюють невільників. У степу залишається малий хлопчина, що не має до кого вертатися. Його сплячого знаходить старий козак Сава й називає «Мурашкою». Мурашка виростає на славного козака. Під час війни гетьмана Самойловича з турками боронить він до останнього віддиху місто Ладижин і гине геройською смертю в боротьбі з переважаючими силами ворогів.

Козацькі змагання з турками лягли в основу оповідання «Турецькі бранці». У старої Горпини, чоловік якої, покійний Опанас, сотникував під гетьманом Павлюком, було двоє дітей: Івга та Петро. «Пишною вдалася Івга, мов гетьманша, а гарною, як калина в лузі». Раз напали татари, вбили Горпину, а Івгу та Петра забрали в полон. Гарна Івга дісталася в подарунок царгородському султанові, а Петра купив царгородський купець Мехмет. Хоч Івга стала жінкою султана, томилася вона тугою за Україною. Раз почула вона вночі українську пісню, звеліла покликати до себе співака й пізнала Петра. Але недовго тривало їхнє щастя. В Царгороді піднявся бунт проти султана Ібрагіма. Новий султан звелів всадити Івгу та Петра до темниці, з якої визволив їх сивобородий татарин Ізмаїл, що колись також був козаком. Вони пустилися тікати, але яничари наздогнали їх. У боротьбі Степан-Ізмаїл поліг. Петро отримав глибоку рану. Івга з конем кинулася в море, щоб не потрапити живою в руки ворогів.

Літературним талантом визначався також брат Сидора Воробкевича — Григорій Воробкевич, що підписувався під своїми поезіями «Наум Шрам».

Як автор історичних драм, заслуговує на увагу Корнило Устиянович, син Миколи Устияновича, який виступив на літературне поле у 60-х роках. Корнило Устиянович полишив також гарні спроби з обсягу церковного й історичного малярства. В його історичних драмах («Олег Святославич Овруцький», «Ярополк І Святославич») відбився сильним відгомоном вплив Шекспіра.

«Спізнений романтик». Давні часи, давній побут, красу природи (зокрема тієї, якої не торкалася ще людська рука) оспівував у своїх поезіях Яків Щоголів (1824 — 1898), що його звуть «спізненим романтиком». Походив він із давнього дворянського роду. Народився в містечку Охтирка Харківської губернії.

У своїх поезіях Щоголів часто тужить за своїми дитячими літами, які щасливо провів під оком дбайливої, ніжної матері. Краса рідних краєвидів — недалекий степ, водяні млини, пасіки, ріка Ворскла — все це чаром поезії овівало ніжну душу хлопчини й відбилося відгомоном у його поетичних творах. Вже в часі гімназійних наук у Харкові помістив він в альманаху Бецького «Молодик» (1843 — 1844) свої перші вірші. Але сувора оцінка російського критика Віссаріона Бєлінського була причиною того, що Щоголів спалив інші, не друковані ще твори й замовк на довгий час. У часі університетських студій зблизився до професорів Метлинського, Срезневського й Костомарова, й вони мали вплив на його світогляд. Під впливом Метлинського, що розбудив у нього тугу за минулим України, почав поет писати знову. Ці нові його поезії з’явилися в Кулішевій «Хаті» (1860). По закінченні університету вступив він на державну службу, але згодом покинув її і проживав у тісному родинному гуртку, здалека від світового гомону. В 1883 р. видав збірку поезій «Ворскло»; в 1898 р., у день його похорону, з’явилася його збірка «Слобожанщина».

Мотивами поезія Щоголева багата. До Шевченка зближається він передусім тими поезіями, в яких ідеалізує козаччину («Золота бандура», «Хортиця»). Поруч козакофільських поезій є в нього багато таких, в яких він спирається на народні вірування у відьом, вовкулаків, лоскотарочку, у квіт папороті («Климентові млини», «На полюванні», «Ніч під Івана Купала», «Рибалки», «Вовкулака», «Лоскотарочка»). Вони стилізовані на взір народних пісень, таких як «Горішки», «Черевички», «Рута», «Не чує». В деяких («Ткач», «Кравець», «Мірошник») Щоголів ідеалізує ремісницький побут та ремісницьку працю. В інтимній ліриці поруч оспівування природи зустрічаються також поезії дидактичного характеру, в яких автор любить навчати й моралізувати.

Rambler's Top100