Uahistory.kiev.ua

 



ДАВНЯ ДОБА

1. Дорогою століть
2. У взаєминах із Візантією
3. У світі уяви
4. Для християнства
5. Лицарський побут у письменстві
6. На переломі

СЕРЕДНЯ ДОБА

7. Подув із Заходу
8. За церкву й народність
9. Під брязкіт козацької зброї
10. На досвітках національного пробудження

НОВА ДОБА

11. Тріумф народної мови
12. На крилах романтизму
13. Слово генія
14. Слідами Шевченка
15. Проти хвиль
16. На верхів’ях
17. Серед буревію

 

 

 

ДАВНЯ ДОБА

3. У світі уяви

Апокрифи. Дуже багатий, своїм змістом дуже знаменний і своїм впливом дуже важливий відділ перекладного письменства становлять апокрифи. Були це перекази на біблійні теми, що поставали й поширювалися там, де приймалася християнська віра. Служили вони доповненням і розширенням Святого Письма та біблійних книг. Люди, що приймали християнську релігію, власною уявою й власною видумкою бажали заповнити прогалини, які вони знаходили в біблійних книгах. Так постали різні перекази — про створення світу, янголів, про Адама та Єву, їхній гріх, про старозавітні й новозавітні біблійні постаті, про позагробове життя. Спершу ці перекази поширювалися в усній формі, згодом їх списувано, не раз навіть разом із біблійними книгами, так що тяжко доводилося потім їх вилучити. Були вони, без сумніву, доказом зацікавлення християн релігійними справами, засвідчували їхню побожність, тому церква не ставила перепон їхньому поширенню. Лише з бігом часу, коли вороги католицької церкви почали ними послуговуватися для своїх власних, ворожих церкві цілей, церква заборонила покористовуватися ними, й вони появилися у списках заборонених книг. Але саме ця обставина причинилася до їх поширення, розбуджуючи ще більшу до них цікавість. Апокрифи поширилися в усьому християнському світі й полишили тривкий слід у літературі, мистецтві, усній людовій творчості. На основі апокрифічних переказів описав Данте пекло в «Божественній комедії». Апокрифи за їхнім змістом можна поділити на старозавітні, новозавітні, апокрифи про святих та апокрифи про позагробове життя (есхатологічні). У відділ старозавітних апокрифів входять апокриф про створення світу і людей, про Адама та Єву, про падіння янголів (Книга Єноха), апокриф про Хресне дерево, Завіти дванадцятьох патріархів, про суди царя Соломона. Подій Нового Завіту торкаються апокрифічні євангелії Якова, Фоми, Нікодима, оповідання про Христа (наприклад, «як плугом орав»), Ходіння Богородиці по муках, Виявлення ап. Павла. Були апокрифи, що займалися життям святих — Тирона, Георгія, Микити, Ірини — та позагробовим життям (Іоан Богослов на Фаворській горі та Виявлення Мефодія Патарського).

Що цікавило людей у цих апокрифічних оповіданнях? Відповідь легка.

Передусім апокрифічні перекази й оповідання своїм змістом торкалися питань, які дуже захоплювали людей, що недавно прийняли християнську віру, їхня цікавість туди була спрямована і там знаходила заспокоєння. Крім того, автори апокрифічних переказів виявляли не раз сміливість думки, багатство уяви. Ось як розповідає апокриф про початок світу і постання людини: коли Бог покликав до життя чоловіка, тіло його створив із землі, кості — із каменю, кров — із моря, очі — з сонця, думки — із хмаринок, зір — із світла, віддих — із вітру, тепло — з вогню. Без сумніву, такі помисли припадали до вподоби і вказували на працю людської уяви. Або Соломонові суди. Скільки було тут поля до дотепу, до власних помислів! В одному з таких оповідань йдеться, як один чоловік усе майно записав найстаршому синові. Інші його сини були невдоволені й прийшли на суд до Соломона. Соломон наказав їм принести руку померлого батька. Брати пішли на могилу. Соломон звелів своїм слугам стежити за ними. Коли брати стали розкопувати могилу, найстарший просив, щоб не робили цього, обіцяючи поділитися з ними маєтком. Коли Соломон це почув, признав увесь маєток найстаршому.

Апокрифічна література ширилася на українських землях в багатьох редакціях і відписах і полишила тривкі сліди в письменстві, в усній народній творчості й мистецтві. Не згадуючи вже про те, скільки слідів полишили апокрифічні перекази в народних піснях, казках чи писаннях пізніших письменників — Галятовського, Радивилівського чи Руданського. Спинимося для вказання розміру цього впливу хоч би на народних віруваннях, що в’яжуться з різними деревами й рослинами. Сосна — вірить наш народ подекуди ще сьогодні — все зелена тому, бо показалася нездатною на цвяхи при страсній муці Христа; осика — проклята Богом, бо не поклонилася Св. Трійці; береза — побіліла зі страху, бо Іуда хотів на ній повіситися; бузина — проклята, бо Іуда на ній повісився; кукіль — чортове зілля, чорт його посіяв. Навіть назви деяких рослин, як божа ручка, божа благодать, ручка матері божої, петрів батіг, чортів горіх та інші, узяли початок з апокрифічних оповідань.

«Ходіння Богородиці». Багатством ярких образів, які є витвором дуже буйної уяви, виповнений апокриф «Ходіння Богородиці по муках». Пресвята Богородиця просить Сина, щоб дозволив їй поглянути на муки грішників. Христос не відмовляє матері. Архангел Михаїл у товаристві чотирьохсот янголів показує Пресвятій Богородиці пекло. При цій нагоді подані описи різних мук, у деяких редакціях з характеристичними рисами українського національного життя. В одному місці почула Пресвята Богородиця плач і страшний крик та спитала, що це за люди кричать. Святий Михаїл відповів: «Це ті, що не повірили в Святу Трійцю, тільки поклонялися сонцю, місяцю, землі, воді, Троянові, Хорсові, Велесові й Перунові». В іншому місці побачила Пресвята Богородиця провалля великої глибини: з обох боків льодяні стіни, зверху люто зціплено морозом, яких триста сажнів морозу. Там зима, якої не зогріти, темрява, якої не освітити, й там скрегочуть грішники зубами. Сказала Пресвята Богородиця: «Ох, яке страшне це місце і лютий мороз!» Сказав Михаїл: «Свята Богородице! Ця вельми зимна мука нечесним людям, що творять на землі чари, омани, ворожби та похваляються своїми нечистими силами». Побачила Свята Богородиця там під льодом велику силу чоловіків і жінок, що задубіли від морозу, наче лід, що нагі сиділи на дні. Від них виходили морозні іскри й невпинний крик: «Горе, горе нам!» Спитала Свята Богородиця Михаїла: «Чим згрішили оці?» Сказав Михаїл: «Це є грішники, немилосердні багачі, що відпихали вбогих від своїх воріт; мерзли сироти під їх ворітьми. Тому так мучаться»... У дальшій своїй мандрівці бачила Пресвята Богородиця муки злодіїв, розбишак, п’яниць, чародіїв, чарівників, ворожок, грішних дяків, монахів, священиків, мельників, багачів, грошолюбів, лихварів, клеветників, обмовників, тих, що борозну переорюють, що насіння крадуть, молотильників, ковалів, ткачів, кравців, шевців, римарів, тих, що сіль крадуть... Заплакала й просила Сина, щоб змилувався над ними. Сказав Христос: «Ради милосердя мого Отця, ради молитов Матері, ради Михаїла й багатьох мучеників даю вам, грішники, звільнення від мук на час від Великого четверга до Зелених свят...»

Повісті. «Варлаам та Йоасаф». Подібно до апокрифів, витвором буйної уяви є також повісті. Деякі з повістей, що прийшли до нас із Візантії мають первісне своє джерело на далекому Сході, в арабських та індійських казках. В Індії має своє джерело й повість про Варлаама й Йоасафа. Є це переробка життєпису індійського царевича Сіддхартхи, відомого під ім’ям Будди, в дусі християнських ідей. З Індії до Єрусалима привіз її монах монастиря св. Сави. Відси розійшлася вона по всьому християнському світі. Завдяки дуже гарячій обороні християнського світогляду добула собі широкий розголос. Її авторство приписувано навіть одному з найбільших світочів християнства — Іоанові Дамаскінові. В повісті розповідається про індійського царя Авеніра, що був завзятим ворогом християнської віри. В Авеніра довго не було дітей. Коли вродився йому син Йоасаф, ворожбити сказали, що царевич буде славний, але його слава буде не з цього світу, бо він стане християнином. Зажурився цар Авенір і постановив цьому запобігти. Казав побудувати окрему палату, де у відокремленні від світу, під опікою й охороною певних людей ріс і виховувався молодий царевич. Ніхто чужий не мав туди доступу. Але раз забажав царевич поглянути на місто. Цар дозволив. В часі поїздки по місті побачив царевич перший раз немічних, старих, недужих людей і дізнався, що на світі є недуги, є старість, є смерть. У його голові розбудилися нові думки: думки про марність життя. Саме тоді проживав у пустині пустинник Варлаам. Божий голос звелів йому зайнятися царевичем. Варлаам прийшов до палат. Але слуги не хотіли допустити його до царевича. Тоді Варлаам сказав, що він приніс царевичеві дорогоцінний камінь, що має силу лікувати недужих, а глухим давати слух. Слуги його пустили. Тоді Варлаам розпочав із царевичем розмову й пояснив йому правди християнської релігії, послуговуючись різними оповіданнями й притчами. Розповів Йоасафові також «Притчу про єдинорога», що стала згодом славна й відома завдяки перекладам і переробкам у різних літературах. Ішов, говорив Варлаам, чоловік пустинею. Нараз побачив єдинорога й почав утікати. Утікаючи, потрапив у провалля. На щастя, в бічній стіні провалля росла берізка, і чоловік ухопив її руками. Повиснув над безоднею. По хвилині спер ноги на твердій опорі і став розглядатися, де він і що з ним. І ось що побачив. Над ним стояв єдиноріг, а на дні провалля розложилася страшна зміюка. Глянув чоловік на єдину свою надію, на берізку, й побачив, що її коріння невпинно підгризають дві миші: біла й чорна. І похололо на серці в чоловіка. Аж ось доглянув він на вітті берізки краплини меду. Про все забув і став їх досягати.

У тій притчі хотів Варлаам дати царевичеві образ людського життя. Різні небезпеки є в ньому. Дві миші — це день і ніч, що невпинно вкорочують людський вік; єдиноріг — смерть; змій — вічна загибель, що жде неправедних. Все-таки про всі небезпеки чоловік забуває в погоні за короткими розкошами, принадами й радощами життя.

Проповідь Варлаама зробила враження. Царевич став християнином. Коли дізнався про це цар Авенір, різними засобами пробував відвести сина від християнства. Але царевич силою волі переміг усі спокуси. По смерті батька завів у своєму царстві християнську віру, потім пішов у пустиню до Варлаама й там жив іще 30 літ.

Поетичний переспів притчі про єдинорога дав в українській літературі Іван Франко у «Притчі про життя». Тільки коли у Варлаамовій притчі провідною думкою є марність людського життя, Франко у своїй притчі призадумується, де людина має шукати медових краплин. Радить глядіти їх у високих ідеях та змаганнях, тоді й життя буде мати свою вартість, свою ціль, красу й принаду:

Та одно лиш нам

Лишилось те, чого ніяка сила,

Ніяка нам пригода взять не може:

Це чиста розкіш братньої любові,

Це той чудовий мед, якого крапля

Розширює життя людськеє в безмір,

Підносить душу понад всю тривогу,

Над всю турботу із-за діл минувших

В простори, повні світла і свободи.

Хапайте сквапно каплі ті, брати!

Бо лиш в тому, що серце ваше чує,

Чим груди повні, чим душа живе,

У розкоші любові та бажанні,

Братерстві, у надії, у змаганні

До вищих, чистих сфер лежить ваш рай.

 



ДАВНЯ ДОБА

1. Дорогою століть
2. У взаєминах із Візантією
3. У світі уяви
4. Для християнства
5. Лицарський побут у письменстві
6. На переломі

СЕРЕДНЯ ДОБА

7. Подув із Заходу
8. За церкву й народність
9. Під брязкіт козацької зброї
10. На досвітках національного пробудження

НОВА ДОБА

11. Тріумф народної мови
12. На крилах романтизму
13. Слово генія
14. Слідами Шевченка
15. Проти хвиль
16. На верхів’ях
17. Серед буревію

 

 

«Троянська війна». «Александрія». Авторство повісті про Троянську війну приписували видуманим сучасникам Троянської війни — Діктісові й Даресові.

Зміст повісті: Гекубі, дружині троянського короля Пріама, снився сон, що її син стане причиною загибелі Трої. Коли прийшов на світ Паріс, його відвезли в гірські провалля. Але пастухи врятували його, і він виріс між ними. Одного дня прийшли до нього богині Юнона, Мінерва й Венера за дорученням Зевса, щоб той розсудив, котра з них найкраща. Паріс вирішив спір богинь на користь Венери, за що вона пообіцяла йому в дар найкращу жінку — дружину короля Менелая Єлену. Викрадення Єлени стало причиною Троянської війни.

«Александрія» — це повість про Александра Великого, якого постать окружив старовинний світ світлою славою, про якого складав перекази, співав пісні. У повісті він — син єгипетського царя-ворожбита Нектанеба. В часі своїх походів на Схід бачить давні дива. Бачить людей на два лікті, інших на два сажні, песиголовців, людей із пташиними голосами й таких, що мають шість рук. Бачить жінок, що вкриті щетиною. Переходить землі, що полискують дорогим камінням, доходить до місця, де сонце сходить. Зустрічає нечисті народи Гога й Магога й проганяє їх за північні гори. Дерева, що говорять людською мовою, ворожать йому смерть. Умирає у Вавилоні.

Повість «Александрія» має назву псевдокалісфенової повісті, бо авторство її приписували хибно Калісфенові. Видно, що наївна казкова фантастика цієї повісті колись людям подобалася, бо позістало з неї багато відписів, переробок і редакцій.

«Живе озеро» (оповідання з «Александрії»): Коли кухар Александра забрав сухі риби й пішов полоскати їх до озера, сталося дивне диво. Як тільки намочив риби в воді, вони віджили й повтікали в глибину. Кухар Феліон налякався, побіг і розповів про це цареві. Здивувався Александр і, не ймучи йому віри, велів знову набрати риби й пішов сам із своїми воєводами до озера. І знову, як тільки занурено риби у воду, вони віджили й поплили в глибину. Здивувалися воєводи, а Александр сказав: «Слава Богу небесному, браття! Показав нам Господь живуче озеро». І стояв Александр три дні при тім живучім озері. Скупався в ньому сам, і проявилася в нього велика сила й молодеча міць, немовби йому було вісімнадцять літ. І велів цар усьому війську в озері скупатися...

«Індійське царство». «Сінагріп і Акір». Подібно до «Александрії», багатством фантастичних образів та описів визначається повість про Індійське царство, що збереглася в тому самому рукописному збірнику, що «Пісня про похід Ігоря». В основу тієї повісті ляг лист легендарного царя пресвітера Іоана до грецького царя Мануїла. У XII в. скрізь

у християнському світі ширилася думка, що десь далеко на Сході, в Азії, царює якийсь християнський цар, пресвітер Іоан, і від нього надіялися хрестоносці підмоги у змаганнях із мусульманами. В своєму листі, оповідається в повісті, цар Іоан пресвітер написав у відповідь цареві Мануїлові, що питав його про силу та чудеса Індійського царства ось що: «Якщо бажаєш довідатися про мою силу та всі чуда мого царства, продай своє царство та прийди до мене сам і послужи мені — а я зроблю тебе слугою... Я є цар над трьома тисячами царів і шістсот». Далі дає цар Іоан опис свого царства, в якому є дивні люди, дивні звірі, дивні птиці. Багато там золота, срібла й дорогого каміння, натомість нема ні гадюк, ні комарів, ні мух, нема ні бідних, ні скупарів, ні брехунів.

Повість про Сінагріпа та Акіра збереглася разом із повістю про Індійське царство в тім збірнику, що й «Пісня про похід Ігоря». Джерел повісті треба шукати у східних казках, як це виказує порівняння повісті з оповіданням, що знаходиться в арабському збірнику казок «Тисяча й одна ніч». Розповідається в повісті про багатого й мудрого Акіра. Був він дорадником царя Сінагріпа, що панував в Адорській (Арабській) і Наливській землях. Акір, не маючи дітей, прийняв за сина небожа Анадана. Одначе невдячний Анадан кинув наклеп на свого добродія перед царем, і цар велів Акіра вбити. Вірний слуга врятував його. Тим часом про мниму смерть мудрого Акіра дізнався фараон і поставив Сінагріпові домагання, щоб цей послав йому такого будівничого, який збудував би палати між небом і землею та відгадав його загадки. Загрозив війною, якщо Сінагріп цього не зробить. Сінагріп став жалувати за Акіром. Тоді слуга виявив йому, що Акір живий. Зраділий цар вислав Акіра до Єгипту. Акір вив’язався із тяжкого завдання так, що до крил двох орлиць велів прив’язати клітку. До клітки всадив хлопчину, який уносився вгору й кричав на єгиптян, щоб дали йому матеріалу, бо хоче будувати город. Щасливо відгадав Акір також інші загадки. Серед почестей повернувся додому. Невдячного Анадана досягнула кара по заслузі.

Повість подобалася завдяки наукам, які Акір давав молодому Анаданові. Говорив він таке: «Ліпший горобець у руці, ніж тисяча птиць у повітрі»; «Ліпше гарна смерть, ніж погане життя».

«Стефаніт та Іхнілат». «Девгеній Акріт». В індійському збірнику казок «Панчатантра» («П’ятикнижжя») треба шукати джерела грецької повісті «Стефаніт та Іхнілат». З названого збірника вийшли індійські («Гітопадеза»), перські («Каліла-ва-Дімна»), арабські й грецькі переробки оповідання про двох шакалів, із яких один лукавий, Іхнілат, очорнює бика перед царем левом. Каже, що бик задумує повалити лева з престолу. Одночасно підбурює бика проти лева. Лев карає бика смертю. Коли правда виявляється, карає й лукавого шакала. Повість має форму оповідання в оповіданні. В одне оповідання вплітається друге, в це знову нове — так що виходить цікава плетінка. Провідна думка повісті «Стефаніт та Іхнілат» збігається з думкою приповідки: «Хто під ким яму гребе, сам у неї падає».

Повість про Девгенія Акріта є переробкою візантійської поеми про Дігенеса Акрітеса, що постала у X в. як відгомін боротьби із сарацинами. Герой повісті Девгеній (Дігенес) дістав ім’я відси, що був сином араба й грекині (походив із двох родів).

Зміст: арабський цар Амір викрав грецьку дівчину-красуню з царського роду. Її брати його доганяють. Одначе Амір годиться прийняти християнську віру. Тоді вони віддають йому сестру за жінку, тим більше що він і «багатством багатий, і славою славний, і силою сильний». У Аміра й грекині є син Девгеній. Уже в молодих літах убиває він лева. Потім одержує перемогу над царем Філіпатом та його донькою Максиміяною. Перемагає також Стратига й одружується з його донькою.

Rambler's Top100