Uahistory.kiev.ua

 



ДАВНЯ ДОБА

1. Дорогою століть
2. У взаєминах із Візантією
3. У світі уяви
4. Для християнства
5. Лицарський побут у письменстві
6. На переломі

СЕРЕДНЯ ДОБА

7. Подув із Заходу
8. За церкву й народність
9. Під брязкіт козацької зброї
10. На досвітках національного пробудження

НОВА ДОБА

11. Тріумф народної мови
12. На крилах романтизму
13. Слово генія
14. Слідами Шевченка
15. Проти хвиль
16. На верхів’ях
17. Серед буревію

 

 

 

ДАВНЯ ДОБА

2. У взаєминах із Візантією

Візантійська культура.В такому духовному світі проживав український народ у часах, доки прийняв християнську релігію. Тісний зв’язок із буйною природою: дрімучими лісами, широкими степами, що розтяглися під чистою блакиттю неба, велів йому клонитися перед могутністю й красою тієї природи, величати її таємні сили, її незбагнуті чари. Цей буйний світ природи, серед якої жили давні українці, управляючи ріллю, полюючи на звірину по лісах та степах, ловлячи рибу по ріках, вплинув на їхню уяву, зродив багатий світ вірувань, витворив окремий їхній світогляд. Тільки дуже помалу уступав цей давній світогляд, і тільки дуже повільною ходою змінювалася ця давня передхристиянська культура під натиском нового світогляду й нової культури, що прийшли разом із християнською вірою.

Християнство принесло із собою в Україну нову культуру, звану візантійською, яка розпочала боротьбу з давньою, передхристиянською. Разом із священиками, монахами, церковними малярами, співаками, що після офіційного заведення християнства явилися в Україні, пішов також похід візантійської науки та візантійського мистецтва. Вплив Візантії доторкнувся спершу верхів громадянства і лише згодом дуже повільно втискався в життя і світогляд широкого загалу. Враз із іншими добутками візантійської культури прийшли в Україну книги, прийшло письмо, і це дало понуку до розвитку українського письменства.

Візантійською названо культуру тієї доби в розвитку всієї грецької культури, яка тривала від вступу на престол цісаря Константина в 324 р. аж до опанування Царгорода турками в 1453 р. Цей протяг часу зветься візантійським, бо осередком політичного й культурного життя був Візантій, який пізніше звали Константинополем, слов’яни ж Царгородом. Є в культурних надбаннях тих часів деякі характеристичні признаки й риси, що відбилися також у культурному житті України. Безсумнівною заслугою візантійської культури вважають ту обставину, що вона зберегла пам’ятники давньої старогрецької й староримської культури й передала їх у свій час усьому західноєвропейському світові. Ця хвилина наступила тоді, коли західноєвропейський літературний та науковий світ дозрів духовно настільки, що міг добутками класичної культури зацікавитися, прийняти їх, на свій лад розвинути та на них сперти дальший хід людської культури. Попри те У візантійській добі розвинулися деякі окремі галузі науки й літератури і в своєму розвитку вибуяли високо вгору. Передусім розвинулася теологія, ясніючи іменами таких християнських богословів, як Василій Великий, Григорій Богослов, Іоан Хризостом (Золстоустий), Іоан Дамаскін. Поруч із теологією розвинулися філософія й історіографія. В ділянці літератури багатий відділ творить релігійна поезія, що видала у VII в. знаменитого поета — творця тропарів, кондаків Романоса (Роман Солодкопівець). До буйного розвитку дійшла також народна поезія, якої висловом є поема про Дігеніса Акрита. Улюбленими творами були проповіді, повчання, життєписи святих, апокрифи й релігійні збірники. Були також спроби наукового письменства хоч відомості в них не все були згідні з правдою.

Пам’ятки візантійської культури йшли в Україну двома дорогами. Перша дорога вела з Царгорода Дніпром до Києва, друга — через південнослов’янські країни — Сербію та Болгарію. Першою, безпосередньою прийшли книги в грецькій мові, другою, посередньою — в церковнослов’янській.

Кирило та Мефодій. Церковнослов’янську мову ввели в літературне життя деяких слов’янських народів два великих учених апостоли слов’ян — святі Кирило й Мефодій. Були вони братами, синами вельможі Льва, що жив у Солуні в Македонії, де було грецьке й болгарське населення. В молодих літах обидва отримали дуже старанну освіту: спершу вдома, потім у Царгороді. Старший, Мефодій, служив у війську. Після десятилітньої військової служби постригся в ченці. Молодший із них, Константин (пізніше чернече ім’я — Кирило), учень знаменитого вченого Фотія, був бібліотекарем при церкві св. Софії і вчителем філософії у школі в Царгороді. Була це людина слабкого здоров’я. У 860 р. св. Кирило виїхав в апостольській місії до країни хозарів, які замешкували простори між гирлами Волги й Дону, й узяв із собою брата Мефодія, що проживав у монастирі. Проповідуючи серед хозарів, обидва брати перебували якийсь час на пограниччі України — в Криму. В 863 р. на домагання моравського князя Ростислава, що звернувся до візантійського цісаря Михаїла з проханням прислати йому слов’янських місіонерів, виїхали до Моравії. «Незабаром по приході до Моравії, — говорить оповідання про життя братів, — переклав Константин цілу літургію й навчав раннього і вечірнього богослужіння та Служби Божої. Крім того, переклав обряд хрестин і обряди інших святих таїн... І створилися вуха глухим, і почули слова Письма, і Бог із того тішився, а чорт смутився...» В Моравії й Паннонії вже перед тим, коли св. Кирило й Мефодій розвинули свою діяльність, проповідували християнську віру німецькі й італійські місіонери. Але відправляли богослужіння в латинській мові, якої слов’яни не розуміли. Це й спонукало князя Ростислава, що з політичних причин схилявся скорше до східного християнства, оглянутися за слов’янськими вчителями. І справді: вони стали проповідувати у слов’янській мові — саме в тій, яку вивчили, проживаючи в рідних сторонах серед македонських болгар. Цю мову розуміли також інші слов’яни. Святий Кирило забажав також подати слов’янам церковне богослужіння у зрозумілій для них мові. Для того склав азбуку: на думку одних учених — кирилицю, на думку інших — глаголицю, по чім брати переклали Святе Письмо і книги, що були потрібні при богослужінні, на тодішню болгарську мову. Одначе німецькі та італійські священики, що затривожилися успіхами праці солунських братів й боялися за свої впливи, внесли скаргу на св. Кирила й Мефодія в Римі, немов вони ширять єресь, бо вживають у богослужінні слов’янську мову. Інша мова в богослужінні — це була новина. Досі це виїмкове становище мови релігійних книг мали тільки мови єврейська, грецька та латинська. Папа прикликав обидвох апостолів до Рима, щоб вони виправдалися. В часі, коли брати були в дорозі, вмер папа Миколай І. Його наступник Адріан прийняв їх із почестями, дуже ласкаво. У Римі Константин вступив до монастиря й помер 869 р. Перед смертю казав Мефодієві: «Орали ми, брате, один загін. Тепер я відходжу. Знаю, що любиш монастир на Олімпі. Все-таки не кидай своєї праці». Мефодій не кинув. У сані архієпископа вернувся до Моравії й продовжував діяльність серед дуже непригожих обставин. Кілька літ довелося йому навіть просидіти у в’язниці. Все-таки дожив до хвилини своєї моральної перемоги. З почуттям сумлінно сповненого обов’язку помер у 885 р.

Є ряд свідоцтв і доказів того, що праця св. Кирила й Мефодія була великою, ідейною і в високій мірі жертвенною працею. Коли по трилітнім побуті виїздили слов’янські вчителі з держави князя Ростислава, давав він їм у нагороду срібло й золото. Але вони не схотіли цього брати. Взяли тільки невільників, яких зараз наділили свободою. І не пройшли їхні життєві зусилля безслідно. Правда, зараз по смерті Мефодія його учні мусили покинути Моравію й перенеслися до Сербії й Болгарії. Але прийшов час, коли заслуги Кирила і Мефодія заясніли в повному блиску. Мова, яку ввели вони в письменство, стала літературною мовою в деяких слов’янських народів. У Болгарії дала вона основу під розвиток болгарської літератури, що за панування царя Симеона на переломі IX — X вв. досягає «золотого віку» свого розвитку. Церковнослов’янська мова стає також літературною мовою в Україні й на тому становищі втримується довгі віки, аж до появи «Енеїди».

Церковнослов’янська мова. Церковнослов’янська мова сьогодні є мертвою мовою, як давня грецька чи латинська. Вживають її у церковному богослужінні деякі слов’янські народи — звідси й її назва. Колись говорили тією мовою предки нинішніх болгар, тому зветься вона також староболгарською. Характеристичною прикметою тієї мови були носові голосівки («юси»). В часах, коли український народ прийняв християнську віру, існувала вже в Болгарії багата література, що розвинулася під візантійським впливом саме в церковнослов’янській мові. Відси перейшла ця мова в Україну й в Україні стала мовою книг — літературною мовою. Для української літератури прийняття церковнослов’янської мови як літературної мало спочатку ту вигоду, що полегшувало літературну працю: бо досить було переписати готові вже на слов’янському ґрунті книжки, щоб поширити їх серед свого громадянства. Але з часом виявило це також і свої від’ємні сторони. Довгі часи ніхто не бачив потреби вводити в літературне життя живу народну мову, бо була готова літературна мова що мало різнилася від тодішньої живої української мови, для всіх доступна і всім зрозуміла. Інакше було в тих країнах, де, як, наприклад, у Польщі, мовою письменства була латинська мова Там скорше люди догадалися ввести в літературу свою рідну мову. В Україні тієї пекучої потреби не було, й тому церковнослов’янська мова такий довгий час стримувала доступ до літератури живої народної мови. Правда, під пером українського переписувача чи автора церковнослов’янська мова схилялася в більшій чи меншій мірі під склад живої народної мови, та все-таки не уступала місця. Але прийшов час, що живе слово перемогло. Перемогло, бо такий уже закон природи.

Початки літературної праці. Українське письменство в найдавніших часах свого розвитку має виразний церковно-релігійний, християнський характер. І нема нічого дивного. Воно постало як безпосередній наслідок прийняття християнської релігії і цій релігії мало служити для її поширення й закріплення.

Між книжками, що разом із учителями християнської релігії прийшли в Україну, на першому місці були книги Св. Письма й книги, потрібні до церковного богослужіння, їх у нас переписували й перекладали. Переписувано книжки, що прийшли із Сербії й Болгарії в церковнослов’янській мові, перекладено ті, що прийшли з Греції у грецькій мові. За цю роботу бралися спершу південні слов’яни — серби й болгари, що приходили в Україну поширювати християнство. Від них переймали згодом знання церковнослов’янської мови й слов’янської азбуки українці й за їхнім прикладом засідали до літературної праці.

Писання книг у давніх часах не було легкою справою. Труднощі робив матеріал, на якому писали, й письмо, яким писали. Писано на шкірі-пергамені не такою скорописсю, яку вживаємо сьогодні, а простолінійними буквами, або уставом. Деякі рукописи виявляють сліди великої старанності й естетичних нахилів укладника. Початкові літери часто прикрашені різними орнаментами: то звіриним, то геометричним, то рослинним. Крім таких мистецьких початкових літер, чи ініціалів, подибуємо у давніх рукописах окремі рисунки (мініатюри) та заставки. Це все вимагало багато часу, терпеливості й витривалості. Зате з подивом і признанням дивилися сучасники на людей, що виконували цю працю. Літописці не щадять їм слів похвали і тих, що писали книжки, величають словами: «премудр», «учен», «філософ велій».

Переписування книг в очах загалу було не тільки ознакою вищої освіти, начитаності, але також, із уваги на християнсько-релігійний їхній характер, виявом християнсько-релігійної побожності. Це й було причиною, що за цю муравлину працю бралися не тільки священики, ченці, єпископи, але й князі та княгині. До якої міри була ця тяжка праця, засвідчують дописки на рукописах у роді: «Якоже радуется жених о невесте, такоже радуется писец, видя последний лист» або дописка в дотепній формі: «Радий заєць, як утече з тенет, — так і писець, коли скінчив останній рядок».

Переклади Св. Письма і писань отців церкви. Завдяки такій упертій, повній посвяти праці духівників, що не раз довгі літа витрачали на переписування однієї книги, постала в Україні багата література перекладів. Можна в ній вирізнити ось які роди: книги Св. Письма, писання отців церкви, збірники, твори наукового змісту, апокрифи, повісті.

До найдавніших книг Св. Письма, що постали на українській землі, належить Остромирова Євангелія з 1056 — 1057 рр. Назву має ця Євангелія від новгородського посадника Остромира, для якого її зладжено. Але постала вона в Києві, тому й причислюємо її до українських пам’яток. Євангелії з поясненнями отців церкви звалися учительними, тексти апостольських листів і псалтирів з поясненнями звалися толковими апостолами чи толковими псалтирями. Зокрема, улюбленими книжками були псалтирі. Їх залюбки читали давні українці й виучували напам’ять. І в пізніших часах псалтирі робили велике враження. Доказом цього є ряд перекладів старозавітних псалмів на живу мову та поетичні переспіви таких поетів, як Кониський, Куліш, Шашкевич («Псалми Русланові»), Шевченко.

Поруч Св. Письма в обсяг літератури перекладів входили писання святих отців церкви. Зокрема, твори Іоана Золотоустого, Єфрема Сиріна й Іоана Дамаскіна тішилися широким розголосом. Є підстава думати, що писання Іоанна Золотоустого тому робили враження й тому подобалися, що цей письменник сильним поетичним словом голосив кличі, які для людей, що досі жили в поганстві, мали всі чари новини. Високо підніс він прапор християнської любові до ближнього, накликував до неї, проповідував ідею альтруїзму. Існували окремі збірники повчань Золотоустого, як «Маргарит», «Златоструй», «Златоуст». Наскільки писання Іоана Золотоустого захоплювали проповіддю любові до ближнього, настільки Єфрем Сирін жахливими образами смерті, пошесті, приходу Антихриста впливав на уяву, наповнював людські серця тривогою, взивав до каяття та схиляв до того, що деякі вирікалися світу, світових приман та розкошів і віддавалися аскетизмові. Цей письменник-песиміст, що не бачив ніякої принади в цьому світі, дуже вороже ставився до жіноцтва, вважаючи його приводом і причиною всякого лиха й нещастя.

 



ДАВНЯ ДОБА

1. Дорогою століть
2. У взаєминах із Візантією
3. У світі уяви
4. Для християнства
5. Лицарський побут у письменстві
6. На переломі

СЕРЕДНЯ ДОБА

7. Подув із Заходу
8. За церкву й народність
9. Під брязкіт козацької зброї
10. На досвітках національного пробудження

НОВА ДОБА

11. Тріумф народної мови
12. На крилах романтизму
13. Слово генія
14. Слідами Шевченка
15. Проти хвиль
16. На верхів’ях
17. Серед буревію

 

 

Збірники.Улюбленим читанням на українських землях з давніх-давен були збірники. Цих збірників було багато, й вони мали різний характер. Були збірники релігійного змісту й збірники мішаного — релігійного й світського характеру. Збірниками релігійного характеру були, крім двох збірників кн. Святослава, «Золотий ланцюг», «Ізмарагд», мінеї, прологи й патерики.

Збірники кн. Святослава прийшли з Болгарії. В Україні переписано їх для чернігівського князя Святослава Ярославича — звідси й їхня назва. Один із них постав у 1073 р., другий — у 1076. Доповнюють їх виривки із Св. Письма, писань отців церкви, деякі історичні відомості й покажчик «ложних» та «правдивих» книг. У другому збірнику є також повчання дітям Ксенофонта й Феодори, що послужило взірцем згодом Володимирові Мономахові.

У збірнику 1076 р. є цікава стаття про читання книжок. Автор радить читати книжки помалу «й тришды обраштаяся о единой главизне». Тільки тоді приносить книжка користь. Щоби виказати користі з читання книжок, автор послуговується ось якими порівняннями й образами: узда є кермою і стримом для коня, для праведника — книги; не збудується корабель без цвяхів, ні праведник без читання книжок; як людина в полоні лине думкою до батьків, так думки праведника линуть до читання книжок; прикрасою для жовніра є зброя, для корабля — вітрила, для праведника — читання книжок.

Подібну заохоту до читання книжок находимо також у збірнику «Ізмарагд», де в одному місці порівняно книжки з морською глибиною:

«Книги до глубины морю подобни, в ниже пониряюще бисер износят драгій». Цю думку передав у нових часах Франко у збірці «Мій ізмарагд».

Книги — морська глибина,

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч труду мав досить.

Дивнії скарби виносить.

Релігійними збірниками були також мінеї, прологи й патерики. Всі вони подавали життєписи святих, тільки уклад цих життєписів скрізь був інший: у мінеях за місяцями на цілий рік, у патериках по поодиноких краях, у прологах у скороченні. З патериків в Україні відомі були: Синайський («Лимонар, або Духовний Луг»), Скитський і Єрусалимський. Вони послужили джерелом та взірцем при укладі українського Печерського патерика.

Збірниками історичного характеру були хроніки, хронографи й палеї. Автори хронік подавали історичні факти по роках так, як вони відбувалися, не дбаючи про те, щоб в’язати їх в одну цілість. Розпочинали коротким переглядом подій від початку світу, по чім ближче й докладніше затримувалися при новіших часах. В Україні відомі були в перекладі на церковнослов’янську мову хроніка Іоана Малали, письменника VI — VII вв., що доводив історичні події до 563 р., хроніка Георгія Амартола, в якого перегляд історичних подій кінчався 842 р., та Константина Манассії, що доводив історію до 1081 р. Палеї подавали старозавітну біблійну історію, переплітаючи її апокрифічними переказами. Були два роди палеї: Толкова й Історична.

Інший характер мали «Пчоли». Були це збірники золотих думок, коротких висловів, що мали загальне значення. Поруч висловів, вийнятих із Святого Письма та писань отців церкви, були там також думки античних грецьких та римських письменників. Завдяки своєму різнорідному змістові, бистроумним помічанням про людську мудрість і глупоту, багатство і вбогість, про гордість і терпіння «Пчоли» подобалися, їх залюбки читали й деякі думки собі засвоювали.

Ось якого роду й характеру були золоті думки, що їх читаємо в «Пчолах»:

Золотоустий сказав: птицям дав Бог пір’я й крила, тому в повітрі літають і від людських сітей тікають; людям дав Бог уміння писати й читати книжки, щоб на них найшли Господній страх, мудрість і розум, і так вони оминули диявольських сітей.

В іншому місці: Золотоустий сказав: як сад-виноград не може видати доброго плоду, коли його не очистимо від сухого хворосту, так і горда людина не може спастися й розумною бути. Або: мудрий Сірах сказав: чоловіче, якщо мідного персня не вмієш на руці носити, то золотого ніколи на руку не клади. Так само якщо нужди й біди не приймеш, то й у добрі не зможеш жити.

В іншому місці: мудрий Арістотель каже: як роса сохне від сонця, так і розумний чоловік гине від злої жінки.

Або: мудрий Арістотель каже: чоловіче, чи ти старий, чи молодий, а хочеш узяти собі дружину, то не гляди ні її скарбу, ні краси її лиця, але найперше питай про її розум, бо розумна жінка всьому добру в своєму домі е початком і навіки вірним приятелем для свого чоловіка і сторожем від усякого лиха.

Rambler's Top100