Uahistory.kiev.ua

 



І. Щаблі кар'єри

1. Розділ перший
2. Розділ другий

II. Гетьман

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій
4. Розділ четвертий

III. Мотря Кочубеївна

1. Розділ перший

IV. Мазепа і Карло XII

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

V. Розгром

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

Примітки

1. Розділ перший

 

 

 

V. РОЗГРОМ

6 липня 1709 р. російська армія підійшла під Полтаву і окопалась на півмилі від шведів. Москалі були нерішені, чи починати головну битву. Карло XII, рішучіший, не завагався, бо вірив у вартість свого війська, хоча воно чисельно було менше від царського. 3000 людей боронило окопів під Полтавою, які король мав надію очистити. 3000 доглядало багажів, всякого добра і канцелярію, 1500 було розсіяних залогами від Полтави до Дніпра і займали у малих місцях стратегічні пункти, наоспіх укріплені. Отже, українсько-шведська армія вже разом з підмогою запорожців мала ледви від 30 до 35 тисяч людей, себто приблизно половину московської армії, що йшла проти них. Ця чисельна різниця мала ще більше значення, ніж над Нарвою, бо довгі роки воювання зробили московських вояків небезпечними своїм досвідом і дисципліною.
7 липня 1709 р. була неділя. Карло XII, як звичайно, вислухав службу божу у сільській церкві, а потім почав диктувати прикази на день битви. Тому, що свіжа рана не давала йому змоги проводити особисто воєнними операціями, він наклав цей обов'язок на полевого маршала Ренскіольда.
Петро і собі видав прокламацію до війська, яка головно займалася особою Мазепи. "Підлий зрадник Мазепа, писав він, хоче відділити Україну від Росії, щоб зробити з неї незалежне князівство і долучити до нього Волинь".
Петро на цей раз зрозумів як слід усю вагу та ширину проблеми, яка виринула наслідком постанови гетьмана; тепер він уже не повторяв фраз про зраду в користь Польщі. Навпаки сам поневолі признавав змагання Мазепи до одноцільності України.
На другий день, у понеділок 8 липня, Ренскіольд від 8-ї години зранку почав наступ на російські редути. Хоробрі сотні під проводом Акселя Спарра і Карла Рооса пішли до атаки. Від їх нестримного розгону московська кіннота втікла, піхотинці залишили окопи, які зайняли шведи. Одночасно піхота Лєвенгавпта збитою лавою ладналась в атаку на багнети. У таборі Петра зчинилась метушня. Сам цар признав пізніше, що на мент повірив у програну. Уже запрягли вози, щоб підготовлятись до відступу.
Граф Піпер, дізнавшись про стан битви, прохав у короля дозволу кинути у бій полки генерала Крайца, який командував лівим крилом шведів, бажаючи цим використати успіх Спарра і здоганяти москалів. Приходив вирішний мент і здалось, що фортуна завсіди вірна Карловим прапорам, сприяє йому: москалі, відкинені безладно до свого табору, збігались з усіх усюдів.
Аж тут полевий маршал Ренскіольд, старий вояка, себелюбний і обмежений, уявив собі, що граф Піпер хоче своїм почином наважитись на його права головного вождя. Він пустився навскоки до Карла XII з криком: "Хто дав приказ військам Крайца до наступу?.. Я тут проводжу операціями!" - і почав дуже гостро докоряти Піперові. Король піддався своєму чванливому маршалові і стримав відділ Крайца. |
Ця помилка спасла москалів, і почалась нова битва.
Полтаву можна прирівняти до Маренго, де доля перемоги змінилась під час другої фази бою.
Російське ліве крило під командою Меншикова наступило сильним ударом на відділ Шліппенбаха, вдвоє слабший від нього. Побило і взяло в полон його коменданта.
Була 9-та зранку. Шведам бракувало однопільної команди. Ранений король на ношах не міг бути там, де його присутність була потрібна. Його генерали не звикли самі собі радити. Вони вміли знамените виконувати прикази, та не вміли зробити однопільного тактичного плану і поділені у своїх різних поглядах, збиті з пантелику, сперечалися між собою. Ренскіольд і Левенгавпт навіть почали себе лаяти.
Тоді-то без глибшої причини в шведській армії повстала паніка: знічев'я у рядах почалось безладдя і військо, заки зміркувало, де хто стоїть, почало розсіюватись і просто втікати тоді, як росіяни з усіх боків оточували його щораз більше. Головна шведська команда і генеральний штаб щезали серед тієї метушні, зведені нанівець, немов залиті загальною повінню.

Найкращі шведські сини падали у бою, даючи докази великої, але безцільної хоробрості, що не могла змінити висліду бою. Славні шведські прапори, що від Стокгольма до Полтави бачили стільки перемог, маяли ще й тепер пробиті кулями понад розбурханими хвилями людського моря; та вони вже хиталися і один за одним падали і щезали серед диму.
Переможені шведи думали тільки про те, як спасти свою честь.
Упляндці боронилися в одчаю і боролись аж до останнього, їх славний стяг з яблуком і хрестом наверху довго хилитався серед схвильованого степу, що горів від страшної спеки. "Тримайтеся, хлопці, тримайтесь міцно!" - кричали старшини, заки попадали.
Із трупів, із обривків одностроїв, із куснів трави творилось довкола сміливого полку щось наче стіна, на яку могли спиратися ті, що ще жили. Над полем битви знімалась чорна курява, від рукопашної боротьби чути було придушені вистріли, що осліплювали побитих і збільшували загальне безладдя.
- Тримайтеся сильно, хлопці, на Христа, тримайтесь міцно! - кричав несподівано Лєвенгавпт, вкритий пилом і кров'ю, з пістолями в обох руках. - Бачу вже ноші короля.
Та в тій же хвилині розірвалась граната над ношами Карла XII і розломила їх: шведський король упав. Військо думало, що їхній володар убитий, і ця подія ще збільшила величезне безладдя серед шведів.
Король не був убитий. Він упав під відломками свого екіпажа, придушений трупами дружинників, що його несли, лежав на землі без шапки, весь вкритий порохом, з ногою ще на ношах, кричав з усієї сили: "Шведи, шведи!"
На цей поклик свого улюбленого короля втікачі зупинились. Дружинники поклали Карла на імпровізовані ноші, складені із перехресних списів. Носії падали під ворожими ударами, але заки охляли, в останньому зусиллі простягали скривавлені руки, щоб, падаючи, не захитати королем.
Майор Вольфельг вхопив Карла XII і посадив на свого коня: куля, що летіла з-поза полтавських окопів, ударила кілька хвилин пізніше у королівського коня. Один із королівської гвардії Гієрта дав свому володареві власного коня. Шведи збіглися з усіх боків, вкриваючи Карла своїми грудьми, немовби валом і так витягли його з перехресного вогню.
Поволі останки шведського війська гуртувалися довкола короля. Карло XII надаремно шукав довкола себе близьких улюблених лиць.
- Де Адлерфельд? - питав він.
- Убитий,- відповіли йому.
- Де князь Віртемберзький?
- Смертельно ранений.
- Де Піпер? де полевий маршал? Де Стакельберг? Де Шліппенбах? Де Роос?
- Полонені.
- Ах! - крикнув шведський король. - У московському полоні! Чи й мене жде така доля? Ніколи! Ходім радше до турків! Вперед!
І королівська карета, яку йому привезли, почала поволі котитися. Її супроводили останки шведської армії. Мало хто із тих хоробрих лицарів був неранений. Та всі вони вже заволоділи собою, йшли спокійно і гордо. Грали барабани...
Битва під Полтавою була програна.
Довго на версальському дворі не хотіли повірити у цей розгром. Коли тоді дійшли перші звістки, "Французька Газета" писала: "Північна війна ведеться у таких далеких країнах від нас, що майже нічого не можна знати, крім того, про що повідомляють нас заінтересовані сторони".
Голландські часописи поміщували вже тріумфальні комунікати царя, на потвердження яких "Французька Газета" ждала у впертій мовчанці. Щоденники Данжо та інших тодішніх сучасників згідно звертають увагу, з яким скептицизмом Людовик XIV прийняв цю звістку.
Та треба було погодитися з дійсністю. Маркіз Феріоль, французький амбасадор у Константинополі, повідомляв, що "шведського короля побили на Україні". Він вислав одного із своїх агентів, Марона, на Поділля, щоб зібрав усі потрібні інформації.
Барон Безенваль писав від себе до короля, що Карло XII, за радою Мазепи, мав намір втягнути Туреччину у війну проти Росії; французька дипломатія почала негайно працювати для здійснення цього проекту.
Наслідки Полтавської битви можна було відчути майже ціле століття, в усій північній і східній Європі. Держава Густава Адольфа впала, і Швеція від цієї хвилини мусила зменшити свої кордони та стати скромною малою державою. "Яка це трагедія, сказав Вольтер, мати велику історію і мале населення".
Полтава віщувала теж руїну Польщі, яка відтепер була віддана на поталу Росії.
Були це теж передсмертні хвилини України, якій відібрали свободу і змогу свобідного розвитку. Разом з Україною всі східні народи Європи відчували, що наближається до них неволя. Перед росіянами простягався похід на Крим, на Грузію і накінець вони могли загрожувати Туреччині з самим Константинополем.
Російський орел приготовлявся до лету: видні були вже обриси великого цісарства, що зростатиме на території та силі і поволі забуватиме давню Московщину, з якої вийшло. Та ця нова держава творилася вогнем і мечем, не дбаючи, чи входять до неї добровільно народи, втягнені силоміць себелюбними царями; а це стало глибокою причиною конфліктів і катастрофою на майбутнє.
Україна перша і на довгі часи відчула наслідки Карлової невдачі. Над вісьмома поколіннями навис тягар панування, якого вже ніщо не могло стримати.
Через Полтавську битву Москва дістала буцімто право скасувати самоуправу, забезпечену Україні Переяславським договором. Вона спиралась у цьому на нещасливе повстання Мазепи. День 8 липня 1709 р.-це дата українського лихоліття; всі вольності і всі привілеї, засуджені одним махом, щезатимуть один за одним, з дня на день. У 1720 р. появляється перший указ проти української мови, а в 1764 р. касують гетьманство; у 1775 р. винищують запорожців, у 1783 р. заводять на Україні панщину. У найближчому віці московський гнет ще збільшить свої зусилля, щоб переслідувати найменші сліди українського національного руху. У 1876 р. зовсім заборонять українську мову і в 1914 р. з моментом вибуху світової війни Росія проголосить ворогами всіх, хто вважатимуть себе українцями.
А все ж Полтава показала Європі, що Україна, як це сказав Вольтер, прямувала до свободи і хотіла стати незалежною від Московщини, так само, як хотіла колись стати незалежною від Польщі по битві над Жовтими Водами...
Шведи дали себе заскочити ворогові, якого сили недооцінювали. Петро теж після одної перемоги зробив велику помилку. Замість видати наказ здоганяти притьмом ворога, він дав змогу шведам утекти.
Якби московська кіннота була негайно здоганяла втікачів, вона була би взяла у полон усю шведську армію, і Північна війна, що тяглась іще 12 літ і коштувала Росії стільки жертв, була би закінчилась при Полтаві. Та цар плавав у таких радощах на думку, як-то вперше він побив шведів, ще й з важною перемогою тоді, коли майже втратив надію на виграну, що поїхав святкувати цю свою перемогу переливними бенкетами. Дванадцять годин минуло, заки він зміркував, що треба використати свою перемогу; та недбайливість спасла Карла XII і Мазепу.

 



І. Щаблі кар'єри

1. Розділ перший
2. Розділ другий

II. Гетьман

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій
4. Розділ четвертий

III. Мотря Кочубеївна

1. Розділ перший

IV. Мазепа і Карло XII

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

V. Розгром

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

Примітки

1. Розділ перший

 

 

А все ж щодо гетьмана Петро передбачив одну можливість, корисну для себе, і в цьому напрямку дав відповідні інструкції. Мазепу він рішив узяти у полон, спутати і тримати під доброю вартою вдень і вночі, щоб самогубством не хотів вихопитись від призначених йому мук. Козаки, полонені у Полтавській битві, згинули замучені. Сповідник Карла XII Нордберг, що теж попав у московські руки, оповідає страшні речі про те, як московські кати знущались над тими нещасливими.
Мазепа, щоб не допустити до братовбивчих боїв між земляками, не виходив із свого шатра і не брав участь у бою; аж коли Карло XII зі своїми почав відступати, він появився поруч шведського короля. Який міг бути тоді його духовний настрій? Без сумніву, сумний і недалекий розпуки. Тепер уже все пропало - довголітнє, завзятуще зусилля всього життя звелось нанівець. Та тільки він один зберіг іще холодну кров і ясну думку; його супокій та рішучість спасла шведів і забезпечила бодай на найближчу будуччину українську справу.

Король і його головний штаб не знали, що робити. Карло XII, зрозумівши, що програв, хотів у першій хвилині шукати захисту у Туреччині, але тепер почав вагатись. Мазепа вмішався тут зі своєю енергією, кажучи: "Ваша високосте, треба перейти на турецьку територію; запорожці переведуть нас туди через Дніпро".
Карло XII бився з думками, коли Лєвенгавпт підтримав погляд Мазепи: "Так, ваша високосте, мусимо квапитись, бо росіяни можуть ось-ось над'їхати, і час дорогий".
Але шведський король, уже подразнений і серед болів від завданої рани, ставав упертим і заводив довгі дискусії. Години минали. "Відступати, - сказав він, - це ганьба; уже краще вмерти на місці". Мазепа при допомозі шведських генералів пробував побороти таку лиховісну постанову і благав короля, щоб її не обстоював. Нарешті Карло таки його послухав.
Останки армії рушили походом і йшли берегами Ворскли аж до її гирла: шведська залога, повідомлена про небезпеку, негайно приєдналась до свого короля. Мазепа і Карло XII їхали в тім самім повозі. Розсипані полки поволі збирались докупи, і переформована невеличка армія йшла у порядку із розвіяними прапорами. Козаки забезпечували відступ; велика частина населення, що лякалось московського переслідування, приєдналась до цього походу. Шведський король із жестом великого пана дав доручення своїй армії, щоб вона не наглила і цим дала українцям час спасти себе.
9 липня Карло XII, прокинувшись, почув прикру звістку, що росіяни здоганяють шведську армію. Він дав наказ спалити багаж й архіви, піддержати піхоту кіньми і таким робом випередив росіян. На лихо вночі з 9-го на 10-те шведи заблукали у лісі і через те втратили більшу частину із виграного часу. Досвітком 10 липня вони переїхали навскоки Кобеляки. Меншиков приїхав туди приблизно в 8 год. вечора, але шведська задня стежа, що жертвувала собою, щоб дати свому королеві нагоду втекти, затримувала там Меншикова весь день.
Утікачі приїхали вечором 10 липня до Переволочної, на місце, де Ворскла зливається з Дніпром. Мазепа вибрав саме той перехід, щоб робити нові перепони своїм переслідувачам, але російські відділи, що стояли залогою у краю, випередили шведів, спалили пороми і потопили всі човни на кілька миль довкола. Часу було щораз менше, і в армії починалось безладдя.
Карло XII, опинившись над берегом ріки, хотів створити новий фронт і почати зі своєю маленькою армією новий бій. Мазепа благав його залишити цю думку і йому вдалось переконати короля. Але король знову не знав, куди втікати: на Крим чи на Туреччину? Гетьман і тут вмішався: знаючи прегарно ці околиці, радив добратись якнайшвидше до Бендер", ближчих і легше доступних, ніж Крим.
Шведський король, зваживши всі можливості, все ще вагався, чи спасати себе. Лєвенгавпт у розпуці навколішки благав його вислухати розумних, тверезих рад. Король на всі благання відповідав своє:
- Волію попасти у руки ворога, ніж покинути свою армію. Що ж можуть зробити зі мною росіяни, коли матимуть мене у себе?
- Нехай Бог нас береже від такого нещастя, - відповів Гіллєнкроок.- Росіяни тягтимуть вас за собою по всьому краю, а потім приневолять підписати договір, що буде ганьбою для Швеції.
Король надалі не піддавався і все ще боронився проти благальних слів. Він хотів лишитись сам і аж після довгих роздумувань рішився від'їхати.
Він призначив Лєвенгавпта головним комендантом Дніпрової армії, взявши із собою генералів Спарра, Лягенкрону, Гіллєнкроока, державного секретаря Мюллєрна, своїх трабантів і сотню вояків екскорту.

Rambler's Top100