Uahistory.kiev.ua

 



І. Щаблі кар'єри

1. Розділ перший
2. Розділ другий

II. Гетьман

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій
4. Розділ четвертий

III. Мотря Кочубеївна

1. Розділ перший

IV. Мазепа і Карло XII

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

V. Розгром

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

Примітки

1. Розділ перший

 

 

 

II. ГЕТЬМАН

Мазепа осягнув перші щаблі, намічені своїм себелюбством. Треба було закріпити придбані позиції та підсилити свій авторитет, якому невпинно загрожували дві сили: московські інтриги і козацька самоволя. Москва була недовірлива та підозрілива; її бояри любили гроші, її дипломати радо слухали наклепів козацької старшини, піддержували непорозуміння між ними, вічно цькували згідно зі старим принципом divide et empera, щоб тільки вдержувати Україну у стані невпинного безладдя.

Самойлович залишив на рідній землі приятелів і прихильників; їх позвільнювали зі становищ, одного за одним, а меткіших відіслали до Москви.

Козацькі верхи були завсіди небезпечні. Мазепа пробував якомога зручно цю небезпеку звести нанівець. Своїм старшинам роздавав він почести, побільшував їхні багатства та землі і одночасно підтримував проти них недовірливість Москви. Коли його могутній союзник домагався вжити проти підозрілих осіб насильних засобів, гетьман боронив їх явно і таким робом з'єднав собі вдячність серед тих небезпечних елементів, зв'язуючи їх навіки зі своєю долею.

У 1689 р. рішили піти новою війною на кримського хана. Галіцин із допомогою Мазепи взяв провід у цій виправі, яка на цей раз удалась. Татарів побили, Перекоп відібрали, і хан мусив прохати миру. Коли треба було з'ясувати мирові умови, Галіцин радився Мазепи, але хитрий гетьман, лякаючись відповідальності, не виявив своєї думки. Галіцин тріумфально вернувся до Москви; приймали його там із почестями. Та це був його останній успіх; панування Софії кінчалось, і Петро вже ладився перебрати владу.

Небавом і Мазепа приїхав до московської столиці. Показався він там із незвичайною пишнотою у товаристві найбільших козацьких достойників: генерального обозного, генерального писаря, генерального судді, генерального осаула та генерального бунчужного. Найбільші українські міста мали серед його дружини своїх полковників і поважний Чернигів, і люба Полтава, і торговельний Ніжин, і Новгород, оспіваний згодом Гоголем, і Лубни, де півстоліття тому панував жорстокий князь Ярема Вишневецький, прогнаний Хмельницьким. Гетьманська дружина мала більш триста осіб.

Ніколи ще Москва не бачила українського гетьмана у такій пишноті. Здавалось, що вона приймає не васала, а могутнього союзника і справжнього володаря. Чимало царської кінноти та піхоти виїхало назустріч козацькій дружині. Царська карета ждала на Мазепу при воротах Москви, і один високий достойник в імені царів і Софії питав, як здоров'я гетьмана. Так наказувала давня византійська етикета.

Мазепа зайняв місце у кареті з козацькою та московською дружиною перед нею і поза нею; він в'їхав до міста через ворота від Калуги, переїхав ріку Москву через міст на човнах і зупинився у славному посольському дворі де на нього ждали апартаменти.

Гетьман не знав, що діється на дворі, не догадуючись, що дні панування Софії та Галіцина вже почислені. У своїх розмовах із московськими комісарами, які мали перевірити його настрої, він вихвалював подвиги царського улюбленця:

- Ніколи ще невірні не мали такого страху, як перед князем Василем Василевичем Галіциним! Яка шкода, що забракло нам води і ми не могли зруйнувати Перекопу.

І до цього ще докинув такий коментар на доказ своєї вченості:

- Давні хронікарі кажуть нам, що перський цар Дарій. коли йшов завойовувати Крим із хмарами війська, не міг узяти Перекопу, бо бракло йому води, а відступаючи, поклявся, що ніколи більше не вернеться на Крим.

На другий день на Кремлю було велике прийняття. На ньому вихваляли подвиги Галіцина та Мазепи, якому в імені царя передали багаті дарунки: срібну вазу та золотий пояс, прикрашений брильянтами. Мазепа віддав візит цареві Іванові, напівідіотові, патріархові та не міг зустрітись із Петром.

Гетьман був іще у Москві, коли дійшло до соuр d'Etat: Софію зачинили у Дівочому монастирі, Галіцинові відібрали його майно і заслали, Іван якби й не існував, і велика Петрова доба почалася.

Мазепа мучився здогадами, що буде далі: його оточення вже намічувало його наслідника і сам гетьман тратив уже надію.

Він хотів заграти ще свою останню карту і зі своєю дружиною відвідав Петра у Троїцькому монастирі.

10 вересня молодий цар Петро, тоді 17-літок, прийняв українців на аудієнції і тут іще раз могутній чар Мазепи взяв верх. Мазепа приніс із собою багаті гостинці; великий золотий хрест, викладений самоцвітами, прегарну шаблю, яку наївний хронікар цієї доби оцінює на 2000 рублів, і золоті нашийники для царської рідні. Та більш як усіма дарунками вмів він з'єднати собі приязність царя своїм красномовством, своїм незрівняним хистом переконувати людей. Жаль, що ця майстерна промова найзручнішого дипломата у тодішній Європі якось не збереглась і не дійшла до нас.

Мазепа покинув Москву 12 вересня 1689 р. у ще більший силі та славі, ніж мав її, коли туди приїхав. В останніх днях його побуту у московській столиці трапився один дивний і дуже характеристичний епізод.

Польща, як відомо, ніколи не хотіла зректись України, і польський король Ян Собеський пробував з'єднати собі Мазепу через француза Невіль, тайного агента, якого вислав до Москви маркіз Бетюн, тодішній представник Людовика XIV у Варшаві. Невіль мусив доказати неабиякої штуки, щоб виконати свою місію, бо москалі XVII віку були дуже підозріливі і звикли стежити назирці за чужинцями. Французький агент переодягнувся і у товаристві одного німецького лікаря, що мешкав віддавна у Москві, зумів знайти доступ до Мазепи. Цей відкинув пропозиції польського короля. Чужинний посередник, хоча і зазнав повної невдачі, не почував жалю до Мазепи; у своїх споминах він згадує про "велику вченість того князя, який володіє прегарно латинською мовою".

Гетьман мусив поквапно вертатись, бо на Україні збиралось на бунт. Заки виїхав до Москви, він залишив на відчинених кордонах сильні обсади. Але татари не рухались і небезпека приходила із середини: вже поширювались чутки, що цар заарештував Мазепу, щоб заволодіти Україною. Запорожці проводили цим рухом; вони вислали послів до кримського хана і польського короля з пропозицією приєднатись до них проти Москви, яка наважилась на їхні вольності.

Якби Мазепа був хотів, він міг би був дати собі раду з царем, який не міг боронитись. Але він не хотів єднатись із Польщею. Він завів лад і при помочі своїх агентів у Варшаві та на Кримі вмів подати до відома, що Польща, втомившись турецькою війною, почала переговори з Портою, не розпитавши про думку свого московського союзника. Мазепа повідомив про це негайно царя, який був йому вдячний за таку важну звістку.

Для великої справи, до якої Мазепа підготовлявся, довір'я Москви було для нього необхідне. А все ж від 1689 р. до 1691 р. доноси проти нього пливуть до Москви рікою; все це було діло менш-більш довірених агентів Польщі, якій залежало на тому, щоб позбутися сильного гетьмана, що проводив одноцільною, дисциплінованою державою, що не мала симпатій для неї. І тому Мазепа весь час був насторожений: він мав скрізь добрих агентів, часто посилав впливовим боярам дарунки, при цьому ж вів лояльну політику. Донощики виходили із довгим носом, і гетьман не втратив нітрохи довір'я у Петра.

З початку 1692 р. вибухнула пошесть, що десяткувала запорожців і південні округи Полтавщини. Літом сарана знищила майже все жниво і пожежі, спричинені посухою, охоплювали українські міста. Народ нарікав, що все лихо йде із Москви, тим самим і на гетьмана, якого потайних намірів не міг зрозуміти, вважаючи його звичайним прислужником царя. Мазепа добирав довкола себе людей вірних, піддержуючи старшину. Таким робом поволі творив він аристократію, якій розділяв землі і достатки, що досі були загальною власністю козацтва. Ці нові пани, вже справжні українці, поводились із звичайними козаками і селянами, наче зі своїми рабами, а це була річ на Україні невидана. До політичного невдоволення долучились іще соціальні умови. На цій основі повстав бунт Петрика.

У січні 1693 року один писар із державної канцелярії, званий Петриком, покинув Полтаву і втік на Січ. Був це сміливий шибайголова, добрий промовець і не без політичного смислу. Коли тільки опинився він між запорожцями, почав розмальовувати широкі плани: прийшла пора, щоб спільно із татарами піти походом на Україну, яка жде тільки на гасло, щоб прогнати Мазепу. Вся біднота тримала із запорожцями і різала українську шляхту, що тримала з царем.

Значення Петрика зросло швидко; він став головним писарем Січі. Мазепа даремно домагався, щоб його видали; запорожці відмовились, покликаючись на право захисту, яким від віків могли користуватись сини степів. Хитрий Петрик умів іще переконати запорожців, що гетьман висуває таке домагання тільки так про око людське, бо у глибині своєї душі він не ставиться вороже до його проектів.

Потім поїхав він на Крим і переконав хана, що треба почати війну проти Москви. Він навіть підписав із ним "В імені України" союзний договір, яким Україна зрікалася своїх договорів із царем і ставала союзником Криму. Коли Петрик мав уже цей документ у руках, тоді звернувся до запорожців із таким маніфестом: "Болюче дивитись, як чужинці руйнують і гноблять рідний край. Не диво, що таке робить польський король. Колись ми були його піддані, але завдяки Богові та Хмельницькому ми визволились і накоїли Польщі стільки лиха, що вона й досі не може подужати.

Не диво, що нашим ворогом є хан: з давніх-давен ми руйнували його землі.

Та дивне ось що: поведінка московських царів; вони не завоювали нас зброєю; наші предки з власної волі для оборони православної віри піддались їм свободно. І Москва зробила із нас свою передню сторожу: звідки ворог не йде, він у першу чергу руйнує наш край, за яким Москва ховається, як за твердинею. Та і цього їй мало; вона хоче ще зробити з нас своїх невільників".

Цей прецінний документ у розвитку української національної свідомості, написаний в Акмечете, чудовім кримськім місті, названім згодом Симферополь.

Поважна частина запорожців відгукнулась на поклик Петрика і вибрала його гетьманом України. Татари та запорожці пішли походом.

Агенти, вислані Мазепою на Крим і на Запорожжя, повідомляли його день за днем про зріст цього руху. Національна протимосковська програма Петрика покривалась із глибокими пересвідченнями Мазепи і відповідала його оточенню, але вони боялися соціальної еволюції, яку вона мусила була потягти за собою. Петрик хотів відібрати панам їхнє майно; починався вічний конфлікт між двома течіями: національною і соціальною.

Петрик був представником бідноти і селянства, що бажав скинути одночасно московське ярмо та українських панів. Мазепа навпаки: хотів незалежної України для себе і для новоствореної собою аристократії; він і не думав про зміну селянської долі. Він був аристократом і ним залишився. Найкращим доказом цього був гордий маніфест, який він спрямував із Полтави проти бунтаря вже загроженого його військом:

"Що таке? Ти смієш сягати за гетьманським титулом? Нас справді дивує твоє божевілля!

Хто з тебе, нужденна собако, зробив провідника та опікуна?

Чи ми не знаємо, що твій батько був жебраком, що жив у Полтаві з людської милостині і що ти сам, коли ходив до школи, волочився по вулицях із голодранцями і годувався окрушками під нашими вікнами? Ніколи ти не стояв навіть біля шляхтича. Не віримо, щоб хан ішов із тобою. Не можемо допустити думки, щоб така визначна особа могла йти за тобою, ти, брехуне і підла собако! Це, певно, якийсь циган, що зібрав між татарами кілька тисяч волоцюг і називає себе ханом!"

Петрика і його татар побили; на другий рік вони почали нове повстання з такою ж невдачею. Мазепа не стратив з ока своїх намірів, а при цьому зручно показував цареві, яку велику послугу віддав він йому своєю перемогою над Петриком.

У 1695 р. Петро Великий хотів пробити для Росії вікно в Європу на Чорнім морі і зовсім непотрібно почав облогу Азовської фортеці. Мазепі доручили провід над диверсійним наступом на кримського хана, щоб не допустити татарів з допомогою туркам. І цим разом гетьман мав щастя і після кількох могутніх наступів на славну татарську фортецю Кізікерман (нині Берислав), яку вважали непереможною, він здобув її. Мазепа вернувся у тріумфі на свій батуринський замок. Тоді він справді володів Україною.

Та не довго довелось відпочивати після тієї перемоги. Петрик знову вибрався проти нього війною, на цей раз з армією 30000 татар, і поширив чутку, буцімто він незаконний син Мазепи. Мазепа виступив іще раз проти нього, наново побив татар, але Петрик був невпійманним і вів далі свої інтриги. Щоб позбутись цього свого завзятущого ворога, Мазепа наклав на його голову нагороду, і тоді Петрик щез. Так закінчилась історія того українського "Пугачова".

 



І. Щаблі кар'єри

1. Розділ перший
2. Розділ другий

II. Гетьман

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій
4. Розділ четвертий

III. Мотря Кочубеївна

1. Розділ перший

IV. Мазепа і Карло XII

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

V. Розгром

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

Примітки

1. Розділ перший

 

 

Цар Петро І створив новий орден св. Андрія і другим із черги, який дістав цю відзнаку, був Мазепа. Мазепа скінчив 60 літ, і здавалось, дійшов до вершка слави. Від Хмельницького ніхто не мав на Україні такої безоглядної влади; державна старшина та аристократія мали для нього беззастережне довір'я, мав він при собі особисту варту, складену із сердюків, і вів у батуринській палаті життя справжнього володаря. На його дворі завели дуже точний церемоніал, і гетьман приймав чужинних амбасадорів із королівською пишнотою. Тоді як у Москві панували ще варварські звичаї, Мазепа зробив із Батурина європейський осередок.

Він опікується письменством, наукою, мистецтвом і Церквою, якої вірним лишався завсіди. Більшість чудових київських церков в українськім барокко, що й досі не втратили своєї краси, побудовані, або відновлені за Мазепи.

Він відбудував монастир Лаври, обвівши його монументальним муром із чудово прикрашеними воротами. Довго після його смерті, коли пам'ять про нього затирали у найменших закутинах, його портрет залишався на одному монастирському вівтарі. Гетьман побудував прегарну церкву св. Миколи, перетворив Могилянську Колегію, вибудував прославлений пізніше Шевченком собор у Переяславі.

Численні інші панегірики звеличували його ім'я. Аристократія, духовенство, вчені, письменники та митці вихваляють його за те, що поставив Україну так високо. А коли прийшов його кінець, московські кати розшукували пильно всі пам'ятки, залишені після нього, щоб їх спалити. Тому-то слідів по ньому так мало; зате ті, що дійшли до нас, є доказом, який культ панував довкола його особи,

Мазепу славлять як "протектора київських Атен", його прославляють за "побожність не тільки для церкви на Україні, але теж і серед темряви турецьких бусурманів".

Цю останню подробицю треба роз'яснити. Слава Мазепи, як опікуна церкви та науки, поширилась між усіма православними Оттоманської турецької імперії і чимало грецьких єпископів, болгарів, сербів і навіть арабів приходило до Батурина прохати підмоги. Тоді Мазепа казав видати власним коштом чудову Євангелію арабською мовою. Ця дороговинна книга, викладена брильянтами, знаходиться нині в Алєпо; можна на ній нині ще бачити гетьманський герб з його титулом Dux Cosacorum Zaporoviensium.

На великі свята в Єрусалимі досі вживають у церкві Св. Гробу срібну миску, вирізьблену якимсь італійським митцем із таким написом: "Щедрий дар великого гетьмана Його Величності Івана Мазепи".

Панегірики оспівують геройські вчинки великого вождя, "його справедливість", "його великосердя і правоту", "сміливість нового Геракла". Це "найбільший український лицар".

Його гостинні бенкети у Батурині славились широко. На них він, 60-літній господар, іще дужий і меткий, у колі своєї генеральної старшини та полковників, приймав поклони від різних авторів, що приходили декламувати свої панегірики в його честь і власників славних друкарень із Києва та Чернигова, які передали йому у багатих палітурках твори, ними видрукувані, де його звеличували. Одного разу він відвідав у Києві Могилянську Колегію; учні та професори, козацькі сини, одночасно вчені та вояки, вітали його латинською мовою. Вони гордились ним, і серед тієї молоді поруч такого розумного та сильного провідника могла зродитись надія, що одноцільна та вільна Україна зможе небавом добитись своєї повної самостійності.

Французький амбасадор де Бонак каже у своїх "Споминах", що в Україні не надибав він ніколи людини, яку можна би рівняти з Мазепою не тільки щодо впливів і багатства, але теж щодо освіти та ширини світогляду.

Усі сучасники Мазепи йдуть наввипередки у похвалах. Згадаймо Пилипа Орлика, який після його смерті залишився оборонцем самостійності України на чужині; Теофана Прокоповича, майбутнього реорганізатора російської православної Церкви, автора драми "Володимир" у честь Мазепи; він твердить, що Мазепа - це спадкоємець Володимира Великого. "Приглянься собі у Володимирі, -каже він, - наче у дзеркалі, і побачиш у ньому свою славу та хоробрість!" Згадаймо ще одного теолога Стефана Яворського, також майбутнього голову російської православної Церкви, тодішнього ректора Могилянської Академії, великого бібліофіла, що складає панегірик у честь Мазепи; єдиний примірник цього твору, що оминув вогню, на який засудив його цар Петро, знаходився у давній царській бібліотеці у Петербурзі.

Одна похвала, написана по латині у 1690 р., має таку присвяту:

Illustrissimo ac Magnificentissimo Domino D. Johanni Mazeppa, Duci exercituum.

Мазепа з деяким кокетством залюбки відповідав на святах чистою мовою Лівія та Цицерона, тоді як у Москві Петро ледве міг знайти одного перекладача до латини. "Козацька країна", як її називали тодішні європейські географи, багато вище стояла у той час освітою, ніж Московщина, вкрита ще варварською темрявою. Досить пригадати дикі смертні засуди Петра, що власноручно катував своїх "стрільців", кару, накладену на царевича Олексія, жорстокі забави царя та його прибічників. Досить прочитати описи Москви, зроблені європейськими подорожниками при кінці XVII в., характеристику з побуту царя у Парижі, написану Сен-Сімоном.

У XVII в. між слухачами університетів у Сорбонні, Падові, Лейд і Празі було багато українців.

Rambler's Top100