Uahistory.kiev.ua

 



І. Щаблі кар'єри

1. Розділ перший
2. Розділ другий

II. Гетьман

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій
4. Розділ четвертий

III. Мотря Кочубеївна

1. Розділ перший

IV. Мазепа і Карло XII

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

V. Розгром

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

Примітки

1. Розділ перший

 

 

 

Ця "дума" містить у собі всю програму внутрішньої та закордонної політики: вона осуджує три чужинні орієнтації - на Росію, Туреччину та Польщу, що панували серед тодішніх українських провідників і протиставляє їм ідеал з'єдиненої, сильної, самостійної України, якій у глибині душі Мазепа залишився вірним усе життя. Кидаючи поклик своїм землякам, щоб згуртувались в одну державу, майбутній гетьман накликував одночасно до дисципліни, яку добровільно повинні би всі прийняти. Поза дипломатом і патріотом, ,що домагається сильної центральної влади, бачимо тут ще й аристократа, що хоче твердої ієрархії, Щоб державний корабель міг виплисти на повне море, керманича, який знає, що не всі можуть і вміють наказувати.

Мазепа жде, аж обставини дозволять йому здійснити цю програму і поки що тужить далі. Дорошенко висилає його з важним дорученням у Туреччину та Крим. Їде він із малим відділом татарів і п'ятнадцяти невільниками, яких узяв від Самойловича; був це дарунок, призначений від гетьмана для його союзників. Та саме тоді, коли він їхав у Крим, зустрів славетного кошового отамана Сірка, страховище бусурманів.

Сірко - це був сміливий, енергійний ватажок, що йшов у бій, як на бенкет, не дбав за добичу та роздавав її козакам. Татари, перед якими з таким жахом утікали інші народи, лякались його та називали "чортом".

Прикра несподіванка трапилась Мазепі: його татарську дружину перерізали, невільників визволили, а його самого взяли в полон. Запорожці вважали найбільшим злочином християнина видавати в руки невірних своїх братів; тому, що Мазепа прогрішився цим злочином, його як стій засудили на смерть. Ніколи за все своє бурхливе життя не опинявся він у такій великій і близькій небезпеці. Він попрохав дозволу сказати своє слово; коли вволили його волю, Мазепа сказав промову. Ані історія, ані легенда не передали нам цієї оборони генерального писаря козацької дипломатії. Знаємо тільки, що його красномовність, його природний хист промовляти до чужого пересвідчення, мали тим разом успіх. Дикий Сірко після довшої надуми сказав запорожцям: "Не вбивайте його... може, колись він стане в пригоді батьківщини".

Мазепу відвели разом із Дорошенковими листами, що їх найшли при ньому, під охороною варти до головного союзника Сірка, гетьмана Самойловича, що піддався Москві. За ті два дні, які провів Самойлович із Мазепою, він підпав під його чар і згодився вислати його до Москви; Мазепа дався намовити і рішив покинути Дорошенка. Самойлович сказав йому на прощання: "Ручу тобі своїм словом, що ніхто не торкне ані тебе, ані твого добра. Розкажи тільки щиро в Москві все те, що ти сказав тут про Дорошенка, його плани, про кримського хана. Щасливої дороги, а хутко вертайся".

Якби Самойлович умів був глядіти у майбутнє, його погляди були би трохи інакші.

Мазепа з'єднав своїм чаром хитрих московських бояр так само, як з'єднав був собі польських магнатів, турецьких достойників і невгамовних запорожців. Він дотримав обітниці, яку дав Самойловичеві: оповів усе, що знав про Дорошенка, а листи гетьмана до великого везиря та кримського хана познайомили московських дипломатів із планами їхніх противників. Мазепу прийняли з усіма чемностями та заходились біля нього, і коли він виїжджав із Москви, прохали його переїхати з усім своїм майном на лівий берег Дніпра, де командував його новий приятель, Самойлович. Від тої хвилини він залишився на його дворі.

Тим часом кінця недолі України не було вадко. Історики цієї доби добре називають її: Великою Руїною. Нові загони турків і татарів перевалювались через нещасливу країну; на своїх куцих кониках зі стриженими гривами вони розтікалися на всі боки, Вбивали, грабували та палили все, ще попало. Так було до 1680 р., аж до мирних переговорів із Москвою, Портою та Кримом. Коли переговори почались, Самойлович вислав Мазепу як свого представника до Москви і Мазепа виконав свою місію, як звичайно, щасливо.

З січня 1681 р. у Бахчисараї підписали мир Москва, Порта і Крим. Нещасливу Україну знову пошматували: Туреччина заступила Польщу, і Дніпро розмежовував московські землі від султанських, лівий берег перейшов до Росії, правий, із виїмком Києва та околиць, до Туреччини. А що дві держави, які поділились, добре зрозуміли змагання українського народу до єдності, то населенню заборонили під карою смерті переходити з одного берега ріки на другий. Це рішення засудило Правобережжя на загибель.

Україну ждало ще нове лихо. У Москві, коли Петро Великий був малолітком, його сестра Софія, що правила за нього, мріяла про славу візантійських імператорів, її улюбленець князь Василь Галіцин, освічений, інтелігентний, вихований на європейський лад, хотів прогнати турків з Європи і зорганізувати проти "невірних" святий союз, складений із Росії, Польщі, Венеції та Цісарства. А що Польща за короля Яна Собеського мала бути одною із найдіяльніших держав цього союзу, то треба було подбати за її участь усякою ціною. 28 квітня 1686 р. Польща та Москва підписали "вічний мир", звернений проти Туреччини. Україна мусила перша заплатити його кошти, і проти народного протесту Москва признала Польщі право володіння правим берегом Дніпра: 40 літ після повстання Хмельницького поляки знову появилися перед Києвом.

Москва підготовляла війну проти турків, але, як завсіди, так і цим разом, найбільший її тягар мала взяти на себе Україна. Спішні листи, а за ними посланці їхали до Самойловича. Цей, як усі довкола нього, ненавидів шляхти і не скривав свого бажання, щоб "Святий Союз" скінчився невдачею. Коли йому принесли часописи зі звістками, що цісарські війська зайняли Будапешт і венеціанці зробили десант у Мореї, він не хотів повірити. Зате, коли йому сказали, що поляки повтікали з Молдавії і що на Волині появились татари, він сердечне зареготався.

При кінці квітня 1687 р. вся козацька армія, покликана універсалом Самойловича, попрямувала на Крим. Коли гетьман виїхав напереді свого війська зі своєї столиці Батурина, його кінь спотикнувся посередині моста. "Лихий знак!"-сказали довкола. Мазепа їхав поруч; він був генеральним осаулом.

При кінці травня московське військо підійшло, щоб з'єднатися з українським між ріками Орлом і Самарою, посередині нинішньої Катеринославщини; командував князь Галіцин. Союзники йшли разом на Крим.

Військо мусило переїжджати голими степами. Спека була нестерпна; весна не мала дощів, ні літо бурей; навіть ранньої роси не було і неба ненарушно-чисте пражило немилосердно. Трава висохла, під ногами людей і коней збивалась курява, засипувала очі та душила. Гетьман, що вже раз хорував на очі, мучився дуже. Від невдоволення та люті він не міг стримати грубих, нерозумних слів: "Нехай буде проклята та війна, яку почала Москва і за яку я заплачу своїм здоров'ям! Чортівську штуку затіяла Москва! Перед усім світом чванилась, що завоює кримське ханство. Яке нам діло до цієї каторги?"

Татари підпалили степ, і довкола українсько-московської армії горіло. Коли вогонь ущух, бо не мав чим горіти, перед союзниками простяглись згарища пустелі. Несамовитий вітер із далечі проймав смагою через задушливе повітря і ніс хвилі куряви, що смертним чорним рядном вкривали людей і коней. Треба було відступати.

Відступали аж до рік і над берегами зупинились.

Не; можна вже було дігнати ворога.

Галіцин у щораз більшій розпуці бачив, що втікає від нього такий сподіваний воєнний успіх. Те саме відчували інші московські полководці, їхнє військо пройшло величезні простори, надибувало надлюдські перепони, бо воно не звикло до степу, як козаки. Треба було звалити на когось вину. Тоді пригадали собі необережні нарікання Самойловича. Найдивніші балачки йшли у Московському таборі:

- Це не татари, а українці підкладають на степу вогонь за таємним наказом гетьмана...

- Татари та козаки змовились, щоб не дати цареві завоювати Крим...

 



І. Щаблі кар'єри

1. Розділ перший
2. Розділ другий

II. Гетьман

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій
4. Розділ четвертий

III. Мотря Кочубеївна

1. Розділ перший

IV. Мазепа і Карло XII

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

V. Розгром

1. Розділ перший
2. Розділ другий
3. Розділ третій

Примітки

1. Розділ перший

 

 

Галіцин не робив нічого, щоб заперечити ці поголоски, бо вони подекуди виправдовували його невдачу.

Мазепа зрозумів, що прийшов мент, коли він повинен виступити. Під час свого першого побуту у Москві він ближче познайомився з Галіциним, очарував його і з'єднав собі. Під час тієї нещасливої виправи перші нитки дружби закріпились. З другого боку козаки віддавна не любили Самойловича. Вони казали, що він деспот, гнівний" хапливий і накладає на народ занадто важкі тягарі. В оточенні гетьмана повстала справжня змова з метою заохотити його, щоб протиставився Галіцинові і щоб щораз більше віддалити його від своїх підданих. Хоча Мазепа давав почин до цих маневрів, він був настільки обережний, що прилюдно тримався осторонь; як звичайно, він вів гру тонко і розумно.

Армія надалі подавалась узад. 7 липня група козацьких старшин, до якої Мазепа вмів зручно не пристати, передала Галіцинові донос до царя проти Самойловича, якого обвинувачували між іншим у тому, що хоче відірвати Україну від Москви. Галіцин вислав цей документ, не повідомивши гетьмана про загрозливу небезпеку.

Два тижні пізніше окремий посланець від регентки привіз Галіцинові наказ арештувати Самойловича, відіслати до Москви і негайно вибрати нового гетьмана.

Галіцин казав уночі оточити своїм військом головну квартиру Самойловича і передав до відома козацьким старшинам наказ своєї володарки.

Коли гетьман, прокинувшись уранці, побачив, що його шатра сторожать московські вояки, він зрозумів усе своє лихо. Та як звичайно і цього ранку вій пішов до похідної церкви. Після богослужіння підійшов до нього один із полковників і, вхопивши його різко за плече, гукнув: "Пане гетьмане! військо зве тебе".

Гетьман вийшов мовчки із церкви.

На нього впала буря прокльонів, докорів й обвинувачень. Бачили, як київський полковник погрожував йому навіть сікачем, яким вимахував над його головою.

Казали сісти Самойловичеві на нужденнім візку, а його синові наохляп на худощаву кобилу і так завезли їх до головної квартири Галіцина.

Князь скликав козацьку старшину, яка знову повторила свої обвинувачення проти Самойловича. Він пробував надаремне виправдуватись; збори переривали йому весь час криками та погрозами, не даючи змоги роз'яснити справу. Його вивели і відіслали до Москви; там він коротав свої останні роки на засланні.

26 червня відбулись вибори на нового гетьмана. Козаки у рядах несли святочно до військової каплиці гетьманські відзнаки: бунчук та булаву.

Галіцин вийшов зі свого шатра на підвищення і так промовив голосно до козаків: "Козаки, виберіть собі гетьмана і за стародавнім звичаєм своїх батьків назвіть його одноголосне".

Настала велика мовчанка, а за нею знявся величезний крик, наче грім: "Мазепа, Мазепа, нехай Мазепа нам верховодить!"

Галіцин повторив кілька разів своє питання і на це дістав ту ж, однозгідну відповідь.

Тоді думний дяк із Москви вийшов на трибуну і прочитав переяславський договір, підписаний Хмельницьким і царем, основний акт, що з'ясовував взаємини між Україною і Москвою. Козацька старшина підписала папери, які їй предложили, і новий гетьман, склавши присяги на Євангелії, почав урядувати.

Кілька днів пізніше Мазепа у своїй головній квартирі дав великий обід у честь Галіцина. Вистріли артилерії віщували радісно степам про появу нового володаря України...

Rambler's Top100