Розділ четвертий.

Історія фортеці Святої Єлисавети та її форштадтів у другій половині XVIII століття.

Першим комендантом фортеці Святої Єлисавети був Олексій Іванович Глєбов. Він протягом п’яти з лишнім років розпоряджався державними коштами, що відпускалися на влаштування та утримання Нової Сербії, головував у гарнізонній канцелярії, був другим після Івана Хорвата старшим військовим начальником новосербських поселень. Оберкомендант, як офіційно іменувалась його посада, командував новослобідським козачим полком і мав право безпосередніх зносин з Оттоманською Портою, Річчю Посполітою та Запорозькою Січчю. За всі ці обов’язки комендант фортеці отримував 1080 крб. платні на рік і, крім того, 600 крб «столових» (асігнаціями).
У різний час комендантами фортеці Святої Єлисавети були:
з 1755 року бригадир Глебов;
з 1760 року бригадир Муравйов;
з 1762 року бригадир Юст, тимчасово.
Після Юста, також тимчасово, деякий час виконував обов’язки коменданта фортеці дійсний статський радник Толстой.
З 1763 року полковник Ірман;
з 1764 року бригадир Чертков;
з 1765 року полковник Глебов;
з 1768 року полковник Корф;
з 1769 року майор Герінг (скоро помер);
з 1770 року підполковник (згодом полковник) Гессій;
з 1773 року підполковник Дувінг;
з 1775 року полковник Соколов, переведений до Херсону обер-комендантом; зараз один з колишніх маєтків полковника с.Соколівське (Соколівка) вже втягнуте містом до орбіти свого розвитку;
з 1778 року полковник Вукотич;
з 1781 року генерал-майор Петерсон, при якому фортецю було роззброєно і зброю перевезено до Херсону;
з 1794 до 1805 року генерал-майор Альвінцев, при якому фортецю було зовсім скасовано (15 березня 1805 р.).
Про військовий бік справ у нашій розповіді про фортецю, що поклала початок місту Єлисаветграду, мова піде нижче. Зараз же зазначимо, що на наш погляд, позитивні риси набагато переважали негативні, пов’язяні з її заснуванням.
***
Роком заснування закладів освіти у Єлисаветграді можна вважати 1763 рік, коли за ордером коменданта фортеці Святої Єлисавети полковника Ірмана від 7 листопада при фортеці було відкрито школу для дітей офіцерів. Також було наказано приймати до школи сиріт обох статей, що залишилися без усякого нагляду. Наглядачем школи було призначено поручика Черновіля, а для навчання дітей німецькій мові був виписаний учитель Іван Федорович Корнеліус. Є дані, за якими уже в середині 60-х років ХVIII століття школу відвідували 90 учнів, а у 1796 році — 53 учні. Залишилося додати, що згаданий ордер коменданта було видано на підставі розпорядження нового Головного командира Нової Сербії генерал-поручика Олексія Петровича Мельгунова1.
О.П.Мельгунов, спочатку як головний командир Нової Сербії, а потім як генерал-губернатор Новоросійської губернії, розгорнув енергійну діяльність у багатьох напрямках. Зокрема, він вжив рішучих заходів для запобігання знищення лісових насаджень у краї, всіляко заохочував розшуки торфу та вапна. До речі, для збереження дерев 1772 року було заборонено носити «лапті» (личаки або постоли).
У червні 1764 року Сенатом було задоволене клопотання О.Мельгунова про включення до штату губернської канцелярії друкарні. Таким чином, у фортеці Святої Єлисавети було засновано першу друкарню цивільного шрифту в Україні. Тут друкувалися бланки для паспортів, свідоцтв та інших документів. 1765 року у цій друкарні вийшла перша світська книга, надрукована цивільним шрифтом, на Україні. На обкладинці книги значилося: «Кофейний дом. Комедія. Печатана в Новороссийской губернии в крепости Святыя Елисаветы». Це була комедія Жан-Жака Руссо.
Подробиці про єлисаветградську друкарню знаходимо у довідці міністра юстиції, відомого російського поета Г.Р.Державіна, де значиться, що крім документів губернської канцелярії та комедії Ж-Ж.Руссо в Єлисаветграді було також надруковано «Азбуку», тобто підручник для початкового навчання грамоті. На жаль, ця книга до наших днів не дійшла і бібліографічних відомостей про неї не збереглося.
До речі, наступна книга цивільним шрифтом була надрукована у Києві (1787 р.), згодом у Харкові (1793 р.), Миколаєві (1798 р.), Одесі (1830 р.).
Та найгучнішої слави генерал-губернатор Мельгунов зажив у нащадків як один з фундаторів російської (а зрештою і української) археології. За його наказом 1763 року поблизу нинішнього Кіровограда з суто науковою метою був розкопаний величезний скіфський курган, відомий зараз як Мельгунівський. У кургані було знайдено залізний меч у золотих піхвах із зображенням левів, що стріляють з луків, та крилатих биків з людськими обличчями. Знайдені речі були відправлені до Петербурга, оскільки ще з часів Петра І існував указ, за яким «...ежелі кто найдет в земле или в воде какие старые вещи...тако же бы приносили, за что будет довольная дача смотря на вещи».
Ще одну добру справу генерала Мельгунова сьогодні кіровоградці та гості міста можуть навіть побачити на власні очі. Це найстаріший парк міста Міський сад, що був розведений 1764 року. Фрукти з цього саду вже наступного, 1765 року, доставлялись у спеціальних возах до Петербурзького двору імператриці Катерини ІІ. На початку минулого століття цей сад називався Потьомкінським, на честь перебування знаменитого фаворита Катерини ІІ у цих місцях. Ще на початку цього століття у Міському саду ріс велетенський старезний дуб, що своїми розмірами привертав увагу всіх відвідувачів парку. Цей дуб також називався Потьомкінським. За легендами, саме під цим дубом князь Потьомкін неодноразово проводив військові ради при облозі Очакова. Спил того дуба до Другої Світової війни знаходився у експозиції Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, а потім згорів у полум’ї пожежі. Зараз спомином про дуб служать лише легенди та поштова листівка кінця XIX початку XX століття з його зображенням.
***
«Его светлость, Высокоповелительный генерал-фельдмаршал, государственной военной коллегии, президент, главнокомандующий легкой конницей регулярной и нерегулярной, флотом черноморским и другими сухопутними и морскими военними силами, Екатеринославский и Таврический генерал-губернатор, Ее Императорского Величества генерал-адъютант, действительный камергер, войск генералинспектор, лейбгвардии Преображенского полка подполковник, корпуса кавалергардского и полков Екатеринославского гренадерского, Смоленского драгунского, шеф московской оружейной палаты главный начальник и разных орденов кавалер светлейший князь Григорий Александрович Потемкин Таврический» також неодноразово бував у фортеці Святої Єлисавети та у Єлисаветграді. І при цьому вельми спричинився до їх історії.
Місто, в свою чергу, також з належною повагою ставилося до найсвітлішого князя. Коли Потьомкін вперше приїхав до фортеці (27 вересня 1782 року), був зустрінутий тут гарматним салютом на його честь. І недаремно у війні з Туреччиною 1787—1791 рр. саме Єлисаветград обрав своєю головної квартирою. Найчастіше ж він бував у місті 1787 та 1788 року. У фортеці тоді був
14-ти кімнатний будинок («потьомкінський»), у якому він постійно зупинявся.
У справах архіву фортеці Святої Єлисавети зберігалися багато ордерів за підписом Г.О.Потьомкіна, а також справа про присвоєння військових звань різним особам. Зокрема, єлисаветградський міщанин, будівник собору у місті, Іван Красноглазов призначений був Потьомкіним «полковником війська козачого» за «его службу во многих случаях оказанную и его отличные труды к вызову заграничных людей в губернии Екатеринославской». Також полковими осавулами ним були призначені елисаветградські міщани Макар М’ясников, Іван Фетисов та канцилярист Аким Скляревич.
Саме завдяки розпорядженню та кураторству Г.О.Потьомкіна у фортеці 1788 року (за іншими джерелами 1787 року) було засновано «медико-хирургическую школу при Елисаветградской гошпитали». Це був один з перших медичних навчальних закладів на Україні. Школа готувала підлікарів та лікарів для армії та флоту півдня Росії. За час існування школи у ній навчалися 247 учнів та 10 волонтерів. 29 листопада 1789 року школу закінчів майбутній російський видатний хірург «доктор и адъюнкт, профессор» Єфрем Мухін, у майбутньому один з вчителів М.І.Пірогова. По закінченню школи він був залишений у ній для викладацької роботи. Викладав «прозекторскую должность (5 лет 4 месяца), операторскую должность (4 года и 3 месяца), остеологию и о бандажах (4 года и 1 месяц) без всякого за эти должности жалования и другой награды». Додамо, постановою Ради Міністрів УРСР від 9 лютого 1968 року ім’я Є.Мухіна присвоєні Кіровоградському медичному училищу. Поруч з Є.Мухіним у школі викладали відомі на той час лікарі: терапевт О.Ф.Звіряков, хірург Д.В.Волганецький та інші.
Школа була відома, поки був живий її куратор князь Г.О.Потьомкін. А через кілька років по його смерті (15 вересня 1792 р.), після відповідної доповіді Медичної колегії (12 травня 1796 року), через рік (19 червня 1797 року) було видано «Именной Его Императорского Величества Указ», у результаті чого школу було переведено до Херсону.
***
Майже все ХVIII століття на Правобережній Україні горів вогонь гайдамацького руху. Тоді російські військові навіть підбивали селян з Польської України до повстань. Проте, коли вогонь гайдамацького повстання розгорався дуже широко, росіяни об’єднувались з поляками і громили гайдамаків разом. Тому не дивно, що однією з стратегічних задач фортеці Святої Єлисавети була боротьба з гайдамацьким рухом.
У цьому контексті дуже красномовним є указ Російської державної колегії іноземних справ від 22 травня 1758 року, що свого часу знаходився у комендантських справах фортеці. Зокрема, у ньому йшлося про те, що за скаргами з польського боку1 гайдамаками з 4 грудня 1750 року до 19 листопада 1757 року обивателям Брацлавського воєводства, спричинено усіх збитків на чотири мільйони двісті дванадцять тисяч злотих, людей різного стану вбито триста п’ятдесят дев’ять чоловік і пограбовано два костьоли, церква, сорок міст та сто дев’яносто дев’ять сіл». При цьому видавалося розпорядження про «приложение особенного старания к искоренению гайдамак».
Для виконання цього наказу, справедливо вважаючи, що основною опорою гайдамаччини є Запорізька Січ, обер-комендант фортеці Глебов 23 жовтня 1759 року у слободах Воші та Інгулецькій запровадив вартові стаціонарні пости для того, щоб усі, хто йде з Польщі повз фортецю Святої Єлисавети з «різними припасами», у Січ не пропускалися, а мусили з’явитися до гарнізонної канцелярії.
І все ж гайдамаки продовжували громити маєтки магната Ф.Потоцького у районі Торговиці, Грушок, Нерубайки, Кам’янечого, Голованівська; володіння магнатів Любомирських у районі р.Синюхи, Новомиргорода тощо.
Об’єктами нападів гайдамаків, до яких нерідко приєднувались і запорозькі козаки2, нерідко стають і хутори, слободи і маєтки новосербських офіцерів, старшин Новослободського полку, поміщиків Єлисаветградської провінції.
Проте, найширший відгомін на терені нинішньої Кіровоградщини (як і по Україні взагалі) мало найбільше гайдамацьке повстання апогей гайдамаччини, Коліївщина (1768 рік). Вже навесні того року у північносхідній частині краю, у районі Цибульового і Цвітного, почали гуртуватися повстанці. Чимало гайдамаків у загонах М.Залізняка, Г.Саражина, В.Щербини, К.Крутя та інших ватажків походило з різних районів Єлисаветинської провінції. А у загонах гайдамацького ватажка Семена Неживого були навіть жителі форштадтів3 фортеці Святої Єлисавети. Поряд з українцями у повстанському русі брали участь росіяни, серби та інші поселенці цих місць. Так, за участь у Коліівщині до в’язниці (напевне єлисаветградської ж) потрапили серби Побушкевич і Требінський. І, певно, мав рацію автор, який 1887 року писав : «В історії гайдамацького руху Єлисаветград не може бути опущено, бо він був свідком буйних і страшних сцен, які розігрувались гайдамаками в їх нападах...»
По придушенню Коліївщини в Україну прийшло відносне затишшя. Виключенням була лише Єлисаветинська провінція. Тут під час селянської війни під проводом О.Пугачьова у Росії (1773—1775) знову активізувались гайдамацькі виступи. Збройні сутички між гайдамаками і військовими поселенцями охопили всю провінцію. Остаточно край гайдамацьким виступам було покладено лише 1775 року, разом з ліквідацією їх основної опори — Січі. Та про це мова піде нижче.
***
Як вже мовилось, 1754 року Оттоманська Порта була дуже стурбована будівництвом фортеці Святої Єлисавети на р.Інгул. Тому не дивно, що з початком війни 1768 року вістря удару кримських татарів — союзників Туреччини, було спрямоване саме проти цієї фортеці. Тим більше, що саме тут була опорна база російського війська цієї частини імперії. Тут були склади зброї та продовольства задніпровських військ і формувалися їх резерви.
Отже, відразу по новорічних святах 1769 року семидесятитисячне військо кримського хана Керим Гирея, «славного своїми подвигами та руйнівними талантами», скориставшись сильними морозами, що скували ріки, перейшло льодом Буг та Мертвовод і якраз на Різдво взяло в облогу фортецю Святої Єлисавети.
За наказом хана татари мали, «поділившись, покорити всю територію Нової Сербії, спалити всі села і весь врожай, захватити в полон жителів і погнати з собою худобу.» Уникаючи боїв з регулярними частинами російського війська, орда досить успішно виконувала своє завдання. Вона грабувала мешканців, палила населені пункти... Лише з Єлисаветинської провінції було вигнано у полон близько тисячі чоловік, знищено десятки сіл, понад тисячу будинків. Проте прорватися далі фортеці Святої Єлисавети татари не змогли.
З фортечних валів орда була зустрінута сильним перехресним артилерійським вогнем. Зваживши на такий стан справ, Керим Гірей звелів своїм воякам обложити фортецю і чекати зручного моменту для нападу.
Гарнізон фортеці (5 тисяч осіб) під командуванням генерала Ісакова приготувався до тривалої облоги та можливих штурмів. Та все ж становище було вельми поганим.
Адже, хоча й за фортечними ровами й валами, але ж п’ять проти семидесяти (!) тисяч. Та за спогадами учасника походу французького резидента при кримському дворі барона Тотта, «щастя не зовсім було покинуло пограбованого краю: татари, дізнавшись (від своєї розвідки) про наближення з-за Дніпра війська Рум’янцева, відійшли від міста, не завдавши йому значної шкоди.»
Після цього, пограбувавши, спаливши і потопивши у крові Аджамку, Лелеківку, Цибулеве та Гончарську слободу, татари відійшли у Польську Україну, в район теперішньої Балти, для розподілу своєї здобичі.
Надалі, впродовж цієї війни, фортеця Святої Єлисавети залишалась опорною базою для російських задніпровських військ. Крім того, в ній утримувались полонені турки та кримці.
Вл
ітку 1769 року у фортеці був дислокований штаб 2-ї російської армії, якою командував Петро Олексанрович Рум’янцев — видатний російський полководець. З фортеці Рум’янцевим була відправлена реляція (донесення про хід воєнних дій) імператриці Катерині ІІ. Під командою Рум’янцева, крім регулярних військ, були гусарські та пікінерські посилені частини з Єлисаветинської провінції, які згодом відзначилися у боях проти турків у Молдавії та Волощині.
До речі, нашестя татарів 1769 року було останнім в усій історії кривавих і спустошливих походів кримчаків на Україну. По цьому вони вже не помишляли про напади, а лише про захист. Якщо ж згадувати визначних воєначальників, які відвідували фортецю і місто Єлисаветград, то можна назвати, крім вже згаданих, Г.О.Потьомкіна та П.Рум’янцева, також О.Суворова, П.Паніна, М.Кутузова, які бували тут з інспекційними поїздками. При цьому, графові Паніну в Єлисаветграді було влаштовано урочисту зустріч з гарматними салютами. Михайло Іларіонович Кутузов бував у фортеці наїздами, та, бувало, затримувався на досить тривалий час. Так, 1782 року він мешкав у фортеці від серпня до листопада, перебуваючи тут на «излечении». Тут саме і того ж таки літа 1782 року він отримав звання бригадира. Відомо також, що в це й час тут перебував штаб підпорядкованого йому полку, і що топографами того полку була накреслена карта тутешньої місцевості. На відміну від самого М.Кутузова, родина його мешкала у Єлисаветграді досить тривалий час постійно. Архівні дані свідчать, що вони були приписані до приходу Грецької церкви. Більше того, саме в Єлисаветграді народились та були охрещені доньки та єдиний (на жаль, незабаром померлий) син полководця.
Слід також згадати один цікавий факт часів російсько-турецькоі війни 1768—1774 років, пов’язаний з історією фортеці та міста. У той час у фортеці на «зимових квартирах» стояв полк Кутейникова. У другій сотні того полку, в чині хорунжого, відбував військову сліжбу Омелян Іванович Пугачьов, майбутній уславлений ватажок селянської війни 1773—1775 років у Росії. Через п’ять років він дезертирував з царського війська і створив повстанські загони, що згодом виросли у козацько-селянську армію. Так от, дослідники вважають, що саме під час служби у фортеці Святої Єлисавети у О.Пугачова виникла думка про захоплення престолу.
Ще про одного «неформального військового лідера» слід згадати, продовжуючи розповідь про історію фортеці Святої Єлисавети. Вже пізніше, на початку наступного століття, і, так би мовити, з іншого боку «барикади» — в ув’язненні — тут перебував Устим Кармелюк, який протягом двадцяти років перед тим громив маєтки поміщиків у Подільській губернії (сучасні райони Кіровоградської області, що за Синюхою, тоді входили до її складу). За підрахунками губернаторів Поділля на рахунку Кармелюка близько тисячі нападів. Багато разів його ловили, тримали у в’язниці, карали батогами, клеймили та відправляли на каторгу. Проте рівно стільки ж разів він тікав і «брався за старе». Так само і того разу втік він і з Єлисаветградської буцегарні... Багато українських військових ватажків, кошові отамани Запорізької Січі, старшина — бували неодноразово у фортеці Святої Єлисавети та місті Єлисаветграді.
Правові стосунки між Запорожжям та Москвою були унормовані в угоді, яку було підписано влітку 1734 року у Лубнах. Запорожці визнали себе підданими російської цариці, а за це дістали свої землі та право жити за своїми старими законами (звичаями). Вони підпорядковувалися російському генералові, який командував імперським військом на Україні. У свою чергу, російський уряд, приймаючи 1734 року запорожців у царське підданство, обіцяв забезпечити їм спокійне володіння «Вольностями Війська Запорозького», до яких як невід’ємна складова частина увійшла територія нашого краю. Але уряд імперії дуже рано почав споконвічні права запорожців порушувати. І, насамперед, в питанні незайманості запорозьких володінь. Справа стояла навіть таким чином, що один з дослідників Козаччини (А.Шиманов у 1888 р.) назвав останнє десятиліття існування Запоріжжя його «передсмертною поземельною боротьбою». Розглянемо і ми, шановні читачі, цю боротьбу уважніше, тим більше, що ледве не левова частка її відбувалася на землях сучасної Кіровоградщини.
***
Вже в кінці ХVII століття Московський уряд дуже докучав запорожцям тим, що будував свої укріплені пункти на їх землях та тримав там свої залоги. Та це не йшло майже ні в яке порівняння з тим, що відбувалося за останньої, «Нової» Січі. Якщо на початку ХVIIІ століття, за Мазепи, запорізьке низове товариство жило на самій периферії заселених областей, то тепер густо-населені землі зовсім близько присунулись до його кордонів (Польська Україна, Слобожанщина, Гетьманщина тісним півколом облягали Вольності з заходу, півночі й північного сходу. При цьому на навколишніх землях вже явно відчувалося бажання поширення далі (тобто на запорозькі землі) колонізаційного руху. А землі Запоріжжя, звичайно ж, являли з цього приводу велику принаду. Та й сам російський уряд постійно носився з різними планами будування укріплених ліній і окремих фортець на Вольностях. І запорозьке товариство вірно зрозуміло ситуацію. Козаки зрозуміли головне: якщо не бажають, щоб їх землі заселив хтось інший, то мусять заселяти їх самі. І така колонізація розпочалась. Праця козаків давала відчутні результати. Як гриби після дощу на просторах «Вольностей Війська Запорозького» виникали нові зимівники. Але, з іншого боку, уже на повну потужність наступали нові колонізатори. Ми вже писали про обставини заснування Росією двох «Сербій» на козацьких землях та фортеці Святої Єлисавети. І згодом, можливо, і можна було б якось змиритись, але новопоселенці виявили себе дуже неспокійними сусідами. Між ними і запорожцями повсякчас поставали безперестанні суперечки і непорозуміння, які часом переходили у збройні сутички. Так було, наприклад, 1764 року над р.Ташликом (нинішній Новоукраінський район) на кордоні Нової Сербії.
Чутки про сутички між сербами-поселенцями і запорожцями, звичайно ж, доходили до російського уряду. І монарше незадоволення, саме собою, випадало на долю козаків. Окрім того, скарги на запорожців ішли і від польського уряду, який звинувачував не без підстав січовиків у підтримці гайдамацького руху на Україні. І, врешті-решт, всі ці події відбувалися вже за правління Катерини II, з її політикою централізації, скасування всіх автономних областей у межах імперії і переведення їх на рівень звичайних провінцій. А, якщо взяти до уваги прагнення економічної (а у перспективі й політичної) незалежності Запоріжжя, то стає зрозумілим, що доля його була однозначно вирішена ще задовго до фатального 1775 року. Та й справді, існування цієї народоправної демократичної козацької республіки з вільним населенням було занадто різким контрастом супроти російського абсолютизму, опертого на поліцейсько-бюрократичну систему і закріпачення селянських мас поміщиками, щоб така автономна республіка могла довго утриматись. Та до пори козаки для Росії на цих землях були край необхідні. Декілька разів створювались відповідні комісії по розгляду скарг як одної так і іншої сторони. Ну а комісії ті, звісна річ, збиралися у фортеці Святої Єлисавети. І особливо часто на зламі 50-60-х років ХVIIІ ст..
А поки засідали комісії, події продовжували розгортатися. Продовжувалися військові сутички. Продовжувався і добровільний перехід новопоселенців під владу Січі. Так, втечі почастішали після перетворення козаків на поселених солдатів — пікінерів. За даними полковника Лупула-Зверева, протягом 1767—1774 рр. з Єлисаветинської провінцїї на запорозькі землі повтікало 1227 чоловік: 66 — з Чорного, Молдавського гусарських полків, 403 — з Єлисаветградського пікінерного полку, 96 державних селян і 662 кріпаки. Іноді пікінери йшли на Запоріжжя цілими слободами, з дітьми, дружинами. У 1774 році колишній полковий суддя Бутович скаржився, що його піддані з Лозуватої Балки повтікали на Січ під збройною охороною запорожців.
Зрештою, продовжувалось звідусіль і захоплювання козацьких земель. Ця неспокійна доба запорозького життя у зв’язку з подальшими подіями знайшла відображення навіть у народній пісні:
Ой, з-під города з-під Лизавета
Сизі орли вилітали,
А в городі в Лизаветі
Все пани собирались.
Пани сенатори, пребольшії генерали,
Вони думали-гадали:
Ой, як би нам, панам-сенаторам,
Запорозьку землю взяти?
Ой, як би ж нам, ой як би ж нам їх вольності одібрати?
Ой, одібрали всі вольності запорозькі,
Почали пани ділити.
Ой, одібрали та всю запорозьку землю,
Тепер самі владають,
А до запорожців, низових молодців,
Часто листи посилають.
А запорожці та добрі молодці
Усе теє та гаразд знали
Посідлали вороні коні
Та під турка повтікали.

Варіант 2.
В одно врем’я під Єлисаветом
Много орлів ізліталось,
А в Москві-городі в засіданнем місці
Сенатори собирались.
Ой, собравшися вони в одно місто
Стали способ собирати,
Як би в війська запорізького
Всі вольності одібрати.
«Ой, коли б же нам, пани сенатори,
У них вольність одібрати,
То будем ми і потомки,
Як в отчизні поживати».
Ой ізбрали вони собі спосіб добрий
Запорожцям волю дати,
Приказали вони по всій їх землі
Слободи заселяти.
Когда була з турком війна —
Патретами поощряли,
А запорожці, люди добрії,
Їх ласкательства не знали.
Та тим сенаторам, як правдивим людям,
Во всем віри донімали.
Ой, як дізнали ті сенатори,
А що запорожці їм вірять,
То й приказали запорізьку землю
Усю кругом мірять.
А розмірявши запорізьку землю,
Й на плани знімали,
А щоб запорожці того не дізнали,
Казани їм в Січ прислали.
Ой, як прислали на всі курені
Міцні міднії казани,
А за тії казани запорізькі всі пани
Були в Січі позабирані.
Ой, отсе ж тобі, пане кошовий,
За вірні твої служби,
Ой, як привезли запорізьких панів
У Москву-город спішно,
Ой, як посадили їх у неволю,
Стало сенаторам втішно ;
Ой, утішались пани сенатори
І меншії генерали,
Що одібрали в запорожців землі,
Та й владіють самі
Як ми вже зазначали, до пори козацтво на цих землях Російській імперії було потрібне. Ним користувались. Його терпіли. Але часи міняються. І коли «панам-сенаторам» стало цілком зрозумілим, що політика утисків (фортеці, заселення земель, митниці тощо) все ж таки не дає відчутних результатів, тоді було проведено зрадницьку акцію. Січ була по-варварському захоплена і брутально знищена.
1774 року Кючук-Кайнарджийським мирним договором закінчилася чергова російсько-турецька війна (1768—1774 рр.), внаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря. До імперії Російської відійшла територія у пониззях Дніпра та Південного Бугу. Відповідно зменшилася небезпека турецько-татарських набігів, а нові кордони пролягли далеко на південь від Запоріжжя. Завдяки новим придбанням імперії на півдні, у причорноморських степах зміцнилась влада царизму на Україні. Все це разом узяте стало поштовхом для царизму у практичній реалізації смертного вироку Запоріжжю. Причому, у згаданій війні з Туреччиною далеко не остання роль належала запорозькому війську. І все ж у вищих урядових колах Росії стали вважати, що Запоріжжя вже втратило своє значення форпоста в боротьбі з турецько-татарською агресією, а запорозькі козаки не становлять цінності як військова сила. І хоча подальші події показали, що це помилка, було проведено операцію по ліквідації Запорозької Січі.
У похід на запорозьке козацтво царські війська виступили 26 травня 1775 року. Для операції були використані збройні сили, що поверталися з означеної війни. Це були 8 полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів, 10 піхотних регулярних і 13 донських козацьких полків із значним артилерійським парком, загальною кількістю понад сто тисяч чоловік. Командував цими численними силами генерал-поручик Петро Аврамович Текелій (Текеллі) виходець з сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер, друг і родич І.Хорвата — управителя Нової Сербії, типовий ландскнехт.
Текелій поділив своє військо, сконцентроване біля фортеці Святої Єлисавети, на п’ять частин. Найбільший загін під проводом самого генерал-поручика мав атакувати Січ — запорізьку столицю. Інші загони мали наказ наступати на паланки одночасно в кількох напрямках. До речі, до одного із з’єднань, що рушило від річки Сугоклеї — Камишеватої до гирла Домоткані, входило 11 ескадронів Єлисаветградського пікінерного полку.
4 червня війська підійшли до Січі. Опору не зустрілось ніде. Певною мірою, завдяки раптовості нападу, а також нечисленності січової залоги. Більша частина козаків на той час розійшлася по зимівниках або подалася на промисли. Січ охоронялася 20-ма невеликими гарматами та тритисячним гарнізоном (за іншими даними — десятитисячним). Залоги в паланках були ще слабкішими. Зимівники не охоронялися зовсім. Та й хто мав лиху гадку, адже позаду було шість років спільних з російськими військами бойових дій.
Переважна частина рядового козацтва, наявна в той час у Січі, мала намір вступити у боротьбу з царськими військами. Але старшинська рада, зважаючи на перевагу царських військ, доклавши чималих зусиль, все ж переконала козаків уникнути кровопролиття. 15 червня війська Текелія зайняли Січ майже без опору.
Окуповану територію «Вольностей» було поділено на «уезди». Частина старшини зберегла свої маєтки (зимівники), проте основна маса козаків була позбавлена прав незакріпаченого землероба або ремісника. На базі зимівників та інших поселень почали створювати державні слободи, жителі яких переводилися у стан військових поселенців, пікінерів та ін. Вони мешкали вже на казенних землях і мали постачати певну кількість солдатів до царської кінноти. Потім їх зрівняли з державними селянами, обкладаючи тяжкими податками (поземельний «оклад», подушний податок тощо), примушуючи на свої кошти утримували сільську адміністрацію, а також виконувати шляхові та багато інших повинностей. Чимало запорожців потрапило і в лабети кріпосників, адже після зруйнування Січі почалася щедра роздача земель, зрошених потом і кров’ю козацькою. Скажімо, ініціатор ліквідації Січі Г.О.Потьомкін («козак» Грицько Нечоса) отримав у подарунок від своєї монаршої покровительки більше ста тисяч десятин козацьких земель. Не обійшла своєю ласкою Катерина ІІ і безпосереднього виконавця акції Петра Текелія. У районі села Хмельового (тепер Маловисківського району) він до 3160 десятин, отриманих ним у дарунок від її величності 1767 року, долучив ще 2565 десятин угідь. І безбідне доживав свого віку тепер уже генерал-аншеф, ветеран двох (Семилітньої та російсько-турецької 1768-1774 рр.) воєн, то у своїх володіннях, то в Новомиргороді, де мав будинок. В Новомиргороді він у 1793 році і помер. Там же його і поховано. Та пам’ять про генерала жива в думах та історичних піснях як руйнівника Січі, так і жартівлива — у пісні «Ой під вишнею, під черешнею» як про великого ревнивця, котрий оженився у похилому віці та не відпускав ні на крок від себе молоду дружину-красуню. Ще одна цікава деталь. Як повідомляє О.М.Пашутін, на початку минулого століття єлисаветградська богадільня утримувалась значною мірою за рахунок добровільних внесків (та відсотків з них), які свого часу зробив все той же генерал-аншеф П.А.Текелій. Таким чином, з ліквідацією Запорозької Січі фортеця Святої Єлисавети начебто узаконила своє існування. Адже однією з вимог запорожців була ліквідація фортеці і повернення земель, зайнятих нею до складу «Вольностей».
Легше зітхнули такі прошарки елисаветградського населення як євреї та розкольники. Адже як тим, так і іншим заборонялося жити у межах «Вольностей», «понеже войску низовому, по жительству их на границах, устав таков, чтоб в войске запорожском и на принадлежащей ему земле иноверцам не быть и не жить».
Як би там не було, Запорозьку Січ ліквідовано. Але вона залишилась жити у пам’яті народній, піснях, легендах, переказах, у пам’ятках матеріальної культури, здебільшого по музеях. До речі, ще донедавна в Лелеківці існувала одна з запорозьких церков, заснована в ім’я святої Трійці 1766 року козаком Лелекою. Та й архіви, та зброя, захоплені у запорожців, ще довго зберігалися у фортеці Святої Єлисавети... Зброю поступово було перевезено до новозбудованого Херсону, а шлях архіву проліг до столиці імперії.
***
Таким чином:
1) перемога у війні 1768—1774 років;
2) ліквідація Запорізької Січі (1775 р.), а з нею й остаточне викорінення гайдамаччини;
3) розділи Речі Посполитої (1772, 1793,1795 рр.), що знищили Польську державу ;
4) приєднання Криму у 1783 р., — всі ці фактори обумовили просування імперських кордонів далеко від фортеці Святої Єлисавети, отже вона втратила, своє стратегічне значення, була роззброєна, а, зрештою, і ліквідована як військова одиниця. У рескрипті від 10 лютого 1784 року зазначалося, що фортеця «за своїм становищем всередині держави фортецею більше вважатися не може, а тому обертається на внутрішнє місто» .З цього часу фортеця разом з передмістями (форштадтами) отримала права міста і стала іменуватися містом Єлисаветградом.
Отже, указ датовано 1784 роком. Проте, у різних джерелах існує ще щонайменше чотири дати перетворення фортеці на «внутрішнє місто»: 1764, 1765, 1775 та 1782 рр. Зауважимо, що, на наш погляд, майже з початком будівництва (18 червня 1754 року) фортеця разом з околицями вже мала риси міста.
І стосовно назви. Фортеця називалась іменем матері Іоанна Хрестителя (Предтечі). Що ж до назви міста, то, на нашу думку, його «автоматично» було названо за назвою фортеці, тобто також на честь Святої Єлисавети. Адже у ті часи не було традиції називати міста іменами померлих самодержців. А традицій тоді (особливо в тому, що стосувалося монархів) дотримувалися свято. Отож, на нашу думку, прийшла вже пора повернути місту його власну назву Єлисаветград.
***
Майже відразу, як фортеця почала будуватися, біля неї з’являються форштадти — райони для цивільних поселенців. На північ, за невеличким ярком, на березі Інгулу, виникла Солдатська слобода, що пізніше була перейменована на передмістя Бикове, за прізвищем капітана, який керував його забудовою. До речі, була у Биково ще одна назва — Грецьке. Бо саме там воліли поселятися грецькі переселенці.
На схід від фортеці з’явилося передмістя Пермське. Цю назву пов’язують з Пермським карабінерним полком, що свого часу там дислокувався.
Як Бикове, так і Пермське були невеличкими житловими районами по десятку кварталів кожне з «кривими» вулицями і провулками. 1757 року у обох передмістях налічувалось 128 дворів. Тут головним чином мешкали вихідці з України, Польщі (українці ж), Росії (старообрядці), Балканського півострова тощо. З 1754 до 1757 рр. населення передмість (без Балки, Ковалівки та військового контингенту фортеці) збільшилось більше ніж у три рази, відповідно з 180 до 591 особи чоловічої статі.
Незабаром забудова з’явилась і на другому (лівому) березі Інгулу. З огляду на те, що лівий берег був нижче правого, нове передмістя отримало назву Подол. Креслення 1762 року свідчать, що тут виник великий житловий масив, розрізаний 10-12-саженної ширини вулицями на сітку квадратних та прямокутних кварталів. Саме Подол став ядром поселення (міста), що швидко розросталось. Відомий французький географ Елізе Реклю (1830-1905) у своїй праці «Земля та люди. Загальна географія» (1876-1894) свого часу навіть писав: «Єлисаветград розвинувся з суто американською швидкістю. Дивуєшся, спостерігаючи цю велич будинків, що виникли серед степу, начебто з волі чарівника.»
Отже, місто зростало. У фортеці, форштадтах та приписаних слободах (без сіл Ковалівка та Балка) на середину 1770 року налічувалось до 1000 дворів і 2400 міщан, чоловіків та жінок.
У композиційному відношенні структура міста не змінювалася. У всі боки розросталася прямокутна сітка кварталів, яка склалася раніше. Крайніми вулицями лівобережної частини міста стали Петровська (зараз Т.Шевченка), Клинцівська (М.Кропивницького), Театральний провулок. Той же Елізе Реклю приписував розвиток міста завдяки р.Інгул і писав помилково про останній, що по ньому «можуть спускатися товари з півночі на південь майже по прямій лінії, скорочуючи таким чином відстань між Дніпром та лиманом ріки». І, хто знає, можливо саме з тих пір і пішла легенда про баржі, які начебто свого часу спускались по річці...
Забудова міста залишалася одноповерховою. Переважно споруджувалися будиночки, що нагадували сільські хати. Навіть при спорудженні громадських будинків використовувались форми української архітектури. В цей час, разом з фортецею та непримітними будинками, обличчя міста визначали споруди, що виникли практично одночасно з появою поселення при фортеці. Це міський ринок (на місці сьогоднішнього Центрального ринку) та дерев’яні храми Успенській (на місці якого розташований нині виконком міської Ради народних депутатів), Володимирський (Грецька церква або Свято-Різдва Богородиці кафедральний собор), Знам’янський (на Биковому — сучасна територія туб. диспансеру) і розкольницький молитовний будинок (теперішній клуб працівників торгівлі).
До 80-х років XVIII ст., коли фортеця служила військовим укріпленням, її коменданти примушували обивателів косити сіно, возити дрова для потреб гарнізону. Під час воєн міщани платили підвищені податки, виконували гужову повинність, утримували власним коштом військовий лазарет тощо.
***
З самого початку існування міста населення його складалося здебільшого з українців, хоча етнічний склад людності, яка населяла територію сучасної Кіровоградщини з середини XVIII ст., і надалі був дуже строкатий. Проте, саме постійним збереженням корінного українського елементу на землях між середньою течією Дніпра і верхньою течією Південного Буга можна пояснити той характерний факт, що, не зважаючи на проведену у XVIII столітті царським урядом штучну колонізацію Єлисаветинської1 провінції із залученням найрізноманітніших етнічних елементів (сербів, болгарів, поляків, молдаванів, євреїв, росіян, німців, угорців (мадярів) тощо) в основному зберігався український характер населення (і краю, і міста) за мовою і побутом. Звичайно, чималу роль в цьому процесі збереження і розвитку переважно українського характеру цієї області відіграв постійний прилив поселенців українців, переважно втікачів з Польщі та Малоросії. Дослідники відзначають, що особливо значним був прилив нового українського елементу після Коліївщини, тобто особливо значного гайдамацького повстання, про яке вже йшла мова вище.
Неодноразові «приливи» й «відливи» населення різних етнічних груп, як на Єлисаветградщині, так і в самому Єлисаветграді, неминуче призводили до довготривалого процесу їх схрещування. При цьому водночас стихійно ішов поступовий паралельний процес асиміляції українцями різних пришельців. Проте, зазначені процеси, бувши природніми, не виключали проживання поруч з масою українців і компактних груп іноземців, що на тривалі відрізки часу зберегли свою національну самобутність. У Єлисаветграді такими були насамперед євреї, що зберегли свою самобутність майже до сьогодні та, у меншій мірі, греки, караїми, поляки та німці.
***
Вже наступного року, після заснування фортеці (міста), у поселенні при ній було запроваджено магістрат, що відав адміністративними, господарськими, поліцейськими, фінансовими та судовими справами.
В цей час переселенцям продовжували надавати пільги та грошову допомогу. Переселенці-іноземці отримували одноразову допомогу по 30 карбованців кожен, росіяни та українці з Польщі по 12 карбованців. Вербувальникам платили за іноземця по 5 крб., а за українця чи росіянина по 1,5 крб.
Особлива увага приділялася переселенню сюди купців, ремісників та фабрикантів. Тут уряд імперії йшов на вельми рішучі заходи. Скажімо, у Новоросії було дозволено селитись навіть розкольникам та євреям1, які зобов’язувалися займатися торгівлею. Нерідко при цьому видавалися і «підйомні» (150 карбованців) на заснування своєї справи.
Заходи уряду давали позитивні результати. Головним з них було те, що економічна активність населення зросла. Посилився прилив населення на землі Новоросії. 1784 року у Єлисаветграді вже мешкало 4170, а 1787 року 4746 чоловік у 1062 будинках. При цьому на Подол припадає більше 600 будинків, а на Пермське та Бикове більше — 300.
З того ж 1787 року в Єлисаветграді як орган місцевого самоврядування почали обирати міську думу. До неї входили шість гласних. Міський голова вибирався, як правило, з купців. Щодо останніх, то, за національним складом, вони були переважно росіянами. Близько 60% з них — розкольники2. На другому місці — українці (бл.25%), далі — молдавани і валахи (бл. 6%), греки (бл. 2%), болгари (бл. 1,3%), серби (бл. 0,6%) та угорці (бл. 0,5%).
Серед купців була досить значна група великих на той час торгівців, які зосереджували у своїх руках державні підряди і відкупи Єлисаветградські ж купці Красноглазов та Андрій Сушилін у середині 1760-х років займали перше місце з цього виду підприємництва у всій Новоросії.
Крім торгівельних справ, купці заводять промислові підприємства. Так, 1785 року купець Маслеников побудував у Єлисаветграді один з перших а за деякими джерелами перший у всій Росії (відповідно і в Україні) цукровий завод. Також у місті був шкіряний завод купця Мануїла Поповича. Єлисаветградським купцям у місті належала паперова фабрика, цегельні та близько 35 вітряків. А найбільш вартим уваги є те, що на купецьких підприємствах працювали наймані робітники, що свідчить про розвиток у Єлисаветграді капіталістичного укладу майже з моменту заснування міста.
Вже 29 червня 1754 року біля фортеці, що будувалася, відбувся перший ярмарок. На нього прибули, крім українських купців, купці з центральної Росії, Польщі, Молдавії, Криму, Туреччини. Торгували тут продуктами землеробства, тваринництва, а також полотном, парусиною, шерстю, винами тощо. А вже з 80-х років у місті влаштовувались по чотири ярмарки щорічно. Особливо жваво торгували худобою, кіньми, зерном, вовною, салом, коноплями, будівельним лісом, землеробськими знаряддями тощо. Ярмарки називались: Середньопістний (на початку квітня), Георгіївський (23 квітня), Петропавлівський (29 липня) та Семенівський (1-4 вересня). Ці ярмарки змінили, напевне, Катерининський, який влаштовувався 24 листопада, починаючи від 1763 року, згідно розпорядження головного командира Нової Сербії генерала О.Мельгунова. Пізніше, вже у середині XIX століття, були спроби запровадити у Єлисаветграді і п’ятий щорічний ярмарок — Спиридонівський (12 грудня), який згодом був перенесений на 15 жовтня під назвою Єфимівський (Юхимівський). Проте останній не можна зрівняти з першими чотирма ні фінансово, ні, так би мовити, кількісно. Завіз на єлисаветградські ярмарки оцінювався у астрономічну, як на ті часи, суму: чотири мільйони карбованців. Отож не дивно, що місто, розташоване на перетині шляхів з Чорноморського узбережжя вглиб Росії, до заснування Катеринослава (зараз Дніпропетровськ), Одеси, Херсону та Миколаєва, було основним торгівельним пунктом Південно-Українського регіону.
Єлисаветградські купці торгували і з закордоном. Так, 1785 року вже згадуваний І.Маслеников наймав кораблі у казни для перевезення своїх товарів за кордон. А купець Семен Сенковський 1768 року відправляв свої товари до Константинополя (Стамбулу) через пристань Хаджибей. Дивно, адже йшла війна. Втім, знову ж таки, війна — війною, а бізнес — бізнесом. Єлисаветградські купці найчастіше перепродували за кордон товари, завезені до міста іншими купцями. Тобто займалися посередницькою торгівлею. При цьому особливим попитом за кордоном користувалось сало, що оброблялося у елисаветградських салотопнях, так званих салганах.
***
Важливе торгівельне та промислове значення Єлисаветграда обумовило високі темпи його розвитку у останні півтора десятиліття XVIII ст. Місто продовжує бурхливо розвиватися навколо фортечних валів і особливо на лівому березі р.Інгул (Подол). До нього прилучаються слободи, що були збудовані раніше біля фортеці. Надалі Єлисаветград зростає як повітове місто, промисловий і торгівельний центр півдня України. 1795 року у місті мешкало 4170 осіб, з них 2306 чоловіків та 1864 жінки. Отже, чоловіків більше. І так було протягом всієї другої половини XVIII ст. Можливо саме тому у Єлисаветграді побутувала цікава легенда, суть якої ось у чому: одна з імператриць, мовляв, зглянувшись на таку демографічну ситуацію у місті, прислала сюди кращих своїх фрейлін, виконавши таким чином прохання військових з фортеці Святої Єлисавети. Саме тому у нашому місті жінки дивовижної вроди.
***
Місту було лише ледве за 40 років, коли з’явився перший грунтовний його опис... :
«ОПИС МІСТА ЄЛИСАВЄТГРАДА, зроблений 1796 року міським магістратом при генеральному розмежуванні відведеної місту Катеринославською межовою конторою землі.»
Місто Єлисаветград за теперішнім його станом знаходиться да обох берегах ріки Інгул, більше на рівному місці, ніж на узвишші. Споруджено звичайно. Початок свій має з 1752 року (очевидна помилка: насправді — з 1754-го). У цьому місті є фортеця Святої Єлисавети, обгороджена навкруги земляним валом з трьома вежами. У фортеці є церква дерев’яна одноповерхова в ім’я святої Трійці. У місті такі ж одноповерхові церкви: одна кам’яна Успенська та чотири дерев’яні: Грецька, Володимирська, Знам’янська, Покровська, Старообрядська церкви. Крім того, за містом є цвинтарна Петропавлівська дерев’яна церква та у місті — особлива старообрядська каплиця. Храми збудовані міщанами у різний час. Крім того, у Єлисаветграді є будинок, де доглядаються бідні і убогі (один), споруди казенні загалом усі старі, але є й нові великі приватні будинки, як дерев’яні, так і кам’яні. Є також цегельні приватних господарів та дві купецькі; дві ж чинбарні, які також належать купцям та міщанам; чотири заводи для виготовлення свічок з воску; один сальний, два солодовенних; один горілчаний. На заводах найманими робітниками різного звання виробляється: цегли до 556 тис. штук, шкір з яловичини до 1 тис., юфтових до 150 шт., козячих до 250 шт., кушнірських з овець до 5000 шт.; свічок воскових до 2000 шт., сальних до 10 тис. пудів, пива до 1000 і горілки до 100 відер. Усі ці товари вироблялися з місцевої сировини і тут же реалізувалися у місцевих торгівельних закладах. У місті нараховувалось лавок «у красних рядах»: кам’яна — одна, дерев’яних — 23 ; погребів кам’яних — 4, залізних — 33, сиром’ятних — 17, бакалійних — 8, м’ясних — 25, дьогтярних — 34, з кришталевим посудом — 5, дрібних різночинних — 52, вітряків — 35 та кузнів — 18, у яких їх господарі торгують протягом року. Торги тут відбуваються у неділю, понеділок та п’ятницю харчами, фуражем, посудом тощо, які привозяться з навколишніх місць. Ярмарки влаштовуються у такі дні:
— на середньохресному тижні великого посту;
— 23 квітня у день Георгія Побідоносця;
— 29 червня у день апостолів Петра і Павла;
— 1 вересня у день Сімеона Стовпника.
На ярмарках торгують безмитно чотири-п’ять днів дрібними товарами до 200 тис. крб., різних сортів хлібом та харчами до 25 тис. крб., а також стройовим деревом до 1 тис. крб. Торгують купці та інших станів люди з різних міст і повітів Новоросійської, Малоросійської та Київської губерній. Садів, які б відрізнялися рідкісними сортами дерев, немає, а є звичайні сади, де вирощують фрукти для домашнього споживання.
Ріка Інгул, що протікає через Єлисаветград, тече влітку дуже малим струмком, хоча є кілька озер, які заносяться піском та кізяком, через що там відсутня риба. Замерзає Інгул вже у листопаді. Сходить лід у березні місяці повінню і підтоплює деякі будинки, але шкоди завдає мало. Вода, яку споживають обивателі, добра.
Угідь тут ніяких нема, і все необхідне мешканці міста завозять з інших міст. Так, сіль привозять з Таврійської області. У цій місцевості є гранітні каменоломні, камінь з яких іде на будівництво і замощення доріг та на виробництво надмогильних плит. На приміських землях вирощується жито, пшениця, ячмінь та овес. Увесь врожай цих зернових споживається місцевими жителями. Врожаї бувають: жита — до 400, ячменю, вівса, та пшениці — до 500 чвертей.
За переписом 1795 року у Єлисаветграді купців християнського закону —чоловіків 480, жінок 427, євреїв — чоловіків 3, жінок 2. Міщан християнського закону — чоловіків 625, жінок 696, євреїв — чоловіків 177, жінок 241. З вищеозначених — купці переважно займаються торгівлею, маючи постійні замовлення від державних відомств на доставку провіанту і різної морської провізії. Крім того, перепродують товари, що привозяться з різних місцевостей через чорноморські порти та сухопутні митниці, займаються скотарством, купівлею-продажем товарів на власний капітал та в кредит. Міщани, які не мають власного капіталу, добувають собі на прожиття ремісничою працею, промислами та хліборобством і частково торгівлею, переважно як посередники.
Євреї здебільшого займаються торгівлею у невеликих закладах, горілчаними виробами, ремеслом та промислами.»

Uahistory.kiev.ua