Розділ третій.

Заснування Нової Сербії і фортеці Святої Єлисавети.

Фортеця Святої Єлизавети
Фортеця Святої Єлизавети

У 1751 році уряд імператриці Єлизавети Петрівни, йдучи назустріч прагненню австрійських сербів до переселення у межі Російської імперії, а також, бажаючи заселити землі Запорозькі людьми, які були б однозначно віддані короні російській, дозволив їм (сербам) переселитися на українські землі. Засновується лінія військових поселень під назвою Нова Сербія. Вона охоплювала територію від річки Кагарлика (лівої притоки Синюхи) і далі по Висі, Тясьмину до Дніпра протяжністю 200, а завширшки 30 верст. І, напевно, непотрібно нагадувати, що це територіальне утворення було цілком викроєне із запорозьких володінь. І, зрозуміло, без згоди самих власників.

Майже слідом за Новою Сербією, у 1753 році, на сході Вольностей Війська Запорозького було засновано другу сербську провінцію, так звану Слов’яноСербію, з центром у місті Бахмуті. В обох «Сербіях» всім іноземним поселенцям було роздано великі наділи землі («кожному чину по пропорції»), увільнено від усяких податків та підтримувано грішми, хлібом, деревом та т.ін..

Проте, за середньовіччя, земля (територія) могла вважатися захопленою (колонізованою) лише після того, як займався (захоплювався) або засновувався її ключовий пункт, тобто фортеця. Саме тому, майже одночасно в Новій Сербії (у північній частині сучасної Кіровоградщини) для її захисту було вирішено побудувати фортецю, що була б адміністративним центром нової провінції, а, крім того, головним опорним пунктом російських армій на півдні імперії.

В жалуваній грамоті Іванові Хорвату — колишньому полковникові австрійської армії, говорилося: «...Для защиты на всякий случай от нападения вражеского...построить...земляную крепость, которую именовать крепостью Святой Елисаветы». Тобто названо було ще незбудовану фортецю на честь святої покровительки правлячої тоді у російській імперії доньки Петра І імператриці Єлизавети Петрівни. Ну, а щодо ворогів, на випадок нападу яких повинна була бути побудована фортеця, то до них, крім турок і татар, причислялись і гайдамаки, яких не безпідставно ототожнювали із запорозькими козаками.

Вищезгадану жалувану грамоту було датовано 11 січня 1752 року. Проте будівництво фортеці дещо затрималося і розпочато було лише 18 червня (день народження міста) 1754 року. До речі, охорону будівництва несли 200 запорозьких козаків. Як бачимо, знову «битий небитого везе». Та й захист у більшій мірі був у ці часи потрібен запорожцям, а не навпаки.

***

Не пройшло і місяця після указу Єлизавети Петрівни, як між притоками річок Грузької та Сугоклеї, на узвишші правого берегу Інгулу (200 саженів від річки) під проводом генерала І.Ф.Глєбова було вибрано місце для майбутньої фортеці. Треба думати, що негайно було розпочато різноманітні інженерні підготовчі роботи. Бо вже 5 лютого генерал Глєбов отримав «особую инструкцию», де відзначалися вигоди місця, яке було ним обране для будівництва фортеці. Зокрема відзначалася близькість широкої річки, наявність лісу, каменю для фундаментів, доброї глини для випалювання цегли тощо. Були там відзначені і недоліки: розташована неподалік від майбутньої фортеці командна висота та яруги, що підходили до самої підошви гласіса.

Втім яруги найближчим часом передбачалося засипати «будущих приумножений жителей сором, что гарнізоном і теми же жителями учинить можно».

Зрештою, 30 липня 1752 року проект фортеці було затверджено. Проте, як зазначалося вище, початок будівництва затримався. Причому затримався досить грунтовно. Бо 3 березня 1754 року було навіть видано указ про її закладку.

Для будівництва фортеці були прислані селяни з центральних районів Російської імперії, солдати Пермського карабінерного полку і, звісно, охочі люди (добровольці) з навколишніх земель. Крім того, у травні гетьманом України Кирилом Розумовським було прислано 611 робітників (замість двох тисяч). Охорону будівництва, як уже відзначалося, несли 200 запорозьких козаків.

Споруджувалась фортеця Святої Єлисавети під безпосереднім керівництвом інженер-полковника Манцеліуса. Три роки, практично ні вдень, ні вночі не припинялися роботи на будівництві.

Сотні людей одночасно заготовляли у Чорному лісі будівельний матеріал, транспортували його до фортеці, копали глибокі рови та насипали високі вали. Водночас йшла напружена робота і у дипломатичних колах. Адже Константинополю — «перманентному» ворогові Російської імперії, спорудження велетенської фортеці на підступах до узбережжя Чорного моря видалося за порушення «статусу кво» у тимчасовій рівновазі двох імперій. Було заявлено, що Оттоманська Порта також вдасться до спорудження подібної фортеці на своїх кордонах. Звісна річ, як одну так і іншу сторону в їх протистоянні підтримали «друзі»-союзники...Зрештою, перемогу у дипломатичному протистоянні отримала Росія. Турецькій стороні було надано можливість ознайомитись з картами місцевості, де будувалася фортеця. Її було запевнено, що споруда призначена «для охраны и защиты от своевольных людей-гайдамаков русских границ и тех поселений, которые вблизи польских границ с недавнего времени числятся и Новой Сербией именуются».

1755 року у саму фортецю, що будувалася, було навіть допущено турецького інспектора Девлет Алі Саіт Агу. При цьому перший комендант фортеці генерал-майор Олексій Іванович Глєбов про інспекцію був попереджений заздалегіть російським резидентом у Константинополі надвірним радником Олексієм Обрезковим. Зрозуміло, що турецький інспектор мав дуже теплу зустріч. Згодом, О.Обрєзков писав О.Глєбову: «Что же касается до образа, которым Ваше Превосходительство с оным турчаниным й товарищем его в осмотре крепости поступили, то не льстя Вашему Превосходительству, сказать честь имею приумно и похвалы достойны есть и который желаемый успех доставил». За словами О.Обрезкова Девлет Алі Саіт Ага донесенням своїм про стан фортеці заспокоїв Порту і та «сколько он примечает пишут быть довольною».

Дослідники відзначають, що в означеній дипломатичній боротьбі ще раз вельми відзначився своєю твердістю віце-канцлер Михайло Іларіонович Воронцов — один з провідних учасників двірцевого заколоту 1741 року та арешту правительки Анни Леопольдівни.

Зрештою дипломатична боротьба закінчилася перемогою Росії. Проте, вона ще раз показала, що будівництво у цих краях фортеці у ті часи було справою вельми неординарною...

***

Тим часом («А Васька слушает да ест») спорудження фортеці Святої Єлисавети підходило до закінчення. Вали (висота 7—12 м, глибина ровів 30 м), завершувались дерев’яним частоколом (1—1,5 м заввишки) та трьома сторожовими баштами. На валах були встановлені 12 та 18 фунтові гармати, які разом з ядрами були перевезені сюди з ліквідованих фортець Переволочинської, Богородицької, Старосамарської та Кам’яного Затону.

Ручної вогнепальної зброї у фортеці було на 2000 піхотинців та на 200 карабінерів (драгунів). Гарнізон складався з трьох батальйонів та двох команд: артилерійської та кавалерійської. Всього до 1000 солдатів. Були збудовані Троїцька церква, приміщення штабу, комендантський будинок, казарми для солдатів та офіцерів, склади з боєприпасами та продовольством. Єдиною кам’яною будівлею у фортеці була кузня. На випадок облоги було викопано дві шахтові криниці.

Новозбудована фортеця мала форму правильної шестикутної зірки площею 55 х 55 саженів (6 га) і була зразком фортифікаційного мистецтва середини XVIII століття. У фортеці було шість бастіонів у оточенні валів та ровів. Кожний фортечний бастіон мав власне ім’я:

  1. Святого Петра;
  2. Святої Катерини;
  3. Святого Олексія;
  4. Архистратига Михаїла;
  5. Святого Апостола Андрія Первозванного;
  6. Святого Благовірного Олександра Невського.

Між головними осями бастіонів симетрично останнім було розташовано 6 равелінів. Кожний фортечний равелін також мав ім’я:

  1. Святої Анни;
  2. Святої Наталії;
  3. Святого Федора;
  4. Святого Миколи;
  5. Святого Іоанна Предтечі;
  6. Святих Преподобних Старців Печерських.

До фортеці через вали, рови, равеліни та підвісні дерев’яні мости вели три дороги та, відповідно, троє воріт з караульними при них приміщеннями. І кожні фортечні ворота також мали назву:

  1. Троїцькі;
  2. Предчистенські;
  3. Всесвятські.

* — гласіс — пологий земляний насип попереду зовнішнього рову фортеці. Споруджувався для поліпшення обстрілу місцевості, маскування та захисту. (назад)

Uahistory.kiev.ua