Розділ другий.

Міські землі у XIV — першій половині XVIII століть.

Малозаселені простори земель сучасної Кіровоградщини взагалі і її обласного центру зокрема у XIV — XV століттях безпосередньо межували з землями, захопленими литовськими та польськими (з півночі і заходу) та турецькими і татарськими (з півдня) феодалами. По цих землях розливалася спустошлива хвиля нападів іноземних поневолювачів.

Археологічна історія доводить, що землі Кіровоградщини мали свої приливи та відливи населення. При цьому:

  1. при приливах — населення складалося не лише з нових приходців, а з корінного населення, що мешкало тут майже безперервно ще з часів Київської Русі;
  2. при відливах — землі покидало не все населення. Більша його частина залишалася па місці;
  3. всі приливи і відливи були обумовлені — з одного боку — межуванням цих земель з вельми войовничими народами, а з іншого — відсутністю надійного захисту. Останнє в свою чергу призводило до того, що землі Кіровоградщини і надалі продовжували залишатися вкрай малозаселеними (що пізніше і дало підставу називати їх «Диким полем»). Проте, саме через малозаселеність сюди не досягали польсько-шляхетська й інші адміністрації.

Дія завжди призводила до протидії. Зважаючи на постійні ворожі напади та відсутність надійного захисту, люди самі створили свої збройні сили — козацький військовий орден. Землі сучасної Кіровоградщини стали часткою земель, де на зламі ХV—XVI століть зародилося козацтво. Згодом козаки у пониззі Дніпра створили свою систему січових укріплень, яка дістала назву Запорозька Січ і стала центром своєрідної козацької республіки. Землі ж кіровоградські невід'ємною часткою увійшли до складу земель («Вольностей Війська Запорозького»), що постійно контролювались Січовим товариством. Зазначимо наперед, що такий стан справ зберігався до середини XVIІІ століття. А саме, до 1775 року.

Українське козацтво було різновидом європейського лицарства, яке відігравало провідну роль на середньовічному етапі розвитку європейської цивілізації. У свою чергу, лицарство є суттєвим елементом, що відрізняє середньовічний Захід від східних деспотій, для яких воно не властиве. Але якщо на Заході лицарство було привілейованою соціальною верствою, яка згодом склала основу дворянського стану, то, за влучним висловом, О.Герцена «Запорозька Січ становила дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-селян».

Зрозуміло, що у масі своїй до лав козацтва вступали найсміливіші, наймужніші люди — адже на них чекали військові походи й битви, тривала повсякчасна боротьба проти напасників. Недаремно в нашій уяві поняття запорозький козак, лицар і воїн — нероздільні. Проте, ці в недалекому минулому селяни, призвичаєні до землі, не лише воювали. Адже перед ними розкинулися простори родючої землі, повноводні річки, незаймані степи багаті на рибу та звірину. І козаки бралися за плуга, полювали на хижого звіра, годували худобу, ремісникували... А займатися господарською діяльністю козаки могли, звичайно ж, не у військових укріпленнях, а на землях Січі, тобто у зимівниках — житлах запорожців на просторах «Вольностей Війська Запорозького».

Зимівником називалось господарство, тобто хутір (фільварок) у запорозьких козаків, де вони перебували, поки не починалися військові дії. Найчастіше взимку. Звідси й назва. Спочатку зимівники використовували лише для утримання худоби. Пізніше вони перетворилися на хутірське господарство.

Саме у зимівниках козаки створювали і свої родини. Адже уводити жінку в Січ, хоч би й рідну матір, заборонялося під загрозою смертної кари. Це зумовлювалося надзвичайно важкими й небезпечними умовами життя на Запорожжі, де все було підпорядковано вимогам постійної війни.

У межах сучасного Кіровограда запорозькі зимівники почали виникати вже з середини другої половини XVI століття. Багато що приваблювало запорожців у цій місцевості. Плодородні землі — здебільшого масний чорнозем; близькість води — Інгул та багато його притоків; зрештою, гарні краєвиди, що, напевне, також багато значило. Не даремно під час гастрольних відвідин міста у 1991—1992 роках відомий астролог Павло Глоба назвав місцевість, де розташоване місто, — «благою».

Саме від зимівника запорозького козака Степана Лелеки веде свій родовід одне з сучасних кіровоградських передмість — Лелеківка. Існує вельми ймовірна гіпотеза, що саме від козацьких зимівників виникли також поселення Ковалівка та Балка, що також пізніше були втягнуті містом у орбіту свого розвитку і стали його невід'ємними складовими.

При цьому не витримує ніякої критики твердження окремих сучасних кіровоградських краєзнавців про аналогічне походження Кущівки. Тут має місце абсолютно неприродне і нічим не підтверджене притягнення двох аналогічних назв Кущівського куреня у Січі (столиця Запорожжя) та Кущівки — міського передмістя, що, судячи з усього, виникло на зламі дев'ятнадцятого і двадцятого століть.

Видатний дослідник Козаччини академік Дмитро Іванович Яворницький (1855—1940) у своєму фундаментальному тритомнику «Історія запорозьких козаків» (1895—1897 роки видання) дав докладний опис житла запорожців поза Січчю. Він писав, що в кожному зимівнику було дві-три хати для людей і різні господарські будівлі; хати будували часом з рубленого дерева, часом плетені з хмизу й обмазані глиною. Всередині кожної хати «була кімната й окрема комора»; хати будували серед великого подвір'я, оточеного тином або частоколом; на подвір'ї були хліви, клуні, стайні, льохи або погреби, омшаники або зимові приміщення для бджіл». За офіційним описом 1769 року під зимівником розуміли садибу, в якій було «хат три, одна с комнатами, и две комори с лехом й стайнею рубленными», загородь, четыре двора частокольные из доброго резаного дерева, досчатые. Близ же одного зимовника мельница двопольная (на два постава) и со всем в ней хлебным и прочим припасом. В одном зимовнике разной муки 13 да пшона 4 бочек, жита засеков больших 2, и со всею экономическою посудою и вещами. Овец 1200, лошадей 127, из коих верховых 12, кобыл 85, неуков-лошаков разнолетних — 30, рогатого скота — волов 120, коров лучших из гурта 54, остальных скотин не считано».

Зимівникі рідко будував один господар, переважно три-чотири; у кожного господаря зимівника було по 3-4 або 5-6 козаків і при них по 10 молодиків, а над усіма «господар», тобто управитель. У зимовий час вони були багатолюдніші, ніж влітку: до них приходило, щоб прохарчуватися, чимало різного люду з міст, який подовгу жив на зимівниках; влітку ж такий люд затримувався на тиждень-другий, далі переходив з одного зимівника у другий, з другого на третій. Більшість зимівників було розкидано по берегах річок, островах, балках, ярах та байраках; жили в них або одружені запорожці, або люди, що прийшли з України, Литви, Польщі, або неодружені «абшитовані» («відставні») старшини, котрі покинули січову службу й віддалилися у степ зі своєю челяддю, хлопцями, хлопчаками й наймитами. Офіційно козаки-зимівчани звалися сиднями або гніздюками, глузливо — баболюбами та гречкосіями; вони складали поспільство, тобто були підлеглими щодо січових козаків.

***

В ході постійних зносин січових козаків з козаками-зимівчанами між ними виробилися особливі звичаї і терміни. Виробився навіть своєрідний ритуал.

Січові козаки, що приїхали на зимівник, повинні були, не злізаючи з коней, тричі прокричати: «Пугу». Господар, почувши цей крик, двічі пугукав у відповідь. На це приїжджі знов гукали: «Козак з лугу!». Господар питав: «А з якого лугу, чи з Великого, чи з Малого?. Як з Великого йди до кругу!». Після цього, придивившись до вершників і переконавшись, що то дійсно січові козаки, господар зимівника гукав: «В'яжіть коней до ясел та просимо до господи». Тоді з хати вибігали господареві хлопці й заводили козацьких коней до стайні, а самих гостей запрошували до хати. Гості заходили в сіни, клали тут на «тяжках» (тобто на лаві) свої ратища (списи), далі входили до хати, молилися на образи, вклонялися господареві і казали: «Отамане, товариство, ваші голови!» Господар, відповідаючи поклоном на поклін, відповідав: «Ваші голови, ваші голови». Потім запрошував приїжджих сідати на лаві та пропонував їм різні почастунки, напої, страви. Серед останніх звичайно була тетерятетеря.

Весело погулявши кілька днів, гості врешті збиралися від'їжджати, дякували привітному господареві за гостинність: «Спасибі тобі, батьку, за хліб, за сіль!Час уже по куренях роз'їжджатися, до домівки, просимо, батьку, і до нас, коли ласка». Господар відповідав: «Прощайте, пани-молодці, та вибачайте: чим багаті, тим і раді. Просимо, не прогнівайтеся». Після цього гості виходили з хати, хлопці виводили їм нагодованих, напоєних і осідланих коней; і січовики, спочивши, мчали від зимівника.

Задумавши похід проти ворогів, запорожці повідомляли про це козаків-зимівчан особливим пострілом гармати в Січі («салют») або особливим оголошенням, спеціальними гінцями-машталярами («кругова повістка») від кошового отамана. У таких випадках гречкосії мусили беззаперечно виконувати військову повинність. Хоча, треба зауважити, що гніздюків на війну брали лише у виняткових випадках.

Проте з огляду на військову повинність, кожний козак-зимівчанин мусив мати рушницю, списа та «прочую козачью збрую», а також неодмінно з'являтися у Січ для «взятья на козацтво войсковых приказов». Крім військової служби їх викликали для сторожі, охорони кордонів, а також для лагодження куренів у Січі, спорудження артилерійських або інших будівель та ін.

На Січі, якщо йшлося про термінову оборонну війну, наприклад, треба було відбити напад ворога або відбити у нього ясир (здобич), козаки збиралися у похід швидко, стрімко кидалися на ворога, йшли у бій мужньо, не жалкуючи ні сил, ні життя, і потім так само швидко поверталися у Січ. Якщо ж йшлося про наступальний похід, особливо великий, грандіозних розмірів, то запорозькі козаки залучали до нього, крім сиднюків, ще й малоросійських козаків. Тоді посланці від запорозької старшини вирушали до українських міст і вербували охочих до воєнного походу. Такі вербувальники звичайно вибрали базарні чи ярмаркові дні, входили в натовпи, вилазили на вози і кричали: «Хто хоче за християнську віру бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий зазнати всіляких мук за святий хрест, хто не боїться смерті приставай до нас! Не треба боятися смерті: від неї не вбережешся, таке козацьке життя!» Треба думати що Єлисаветград (сучасний Кіровоград) на своїх ярмарках також чув подібні оголошення 1768 року, коли почалася «чергова» російсько-турецька війна (1768—1774). Однак про ці події мова піде нижче.

Зібравши якомога більше охочих у похід, запорозька старшина розпочинала велику раду. На раді старшини розповідали «славному низовому товариству» про мету скликання ради і про загальний план війни. Далі розпускала всіх на кілька днів по куренях, зимівках, слободах і бурдюгах, аби вони запаслися всім необхідним для тривалого походу — продовольчою «харчею» (звичайно кожен брав з собою кілька горщиків «тетері», толокна, тобто круто звареної каші, та пастерми (тобто висушеної та пров'яленої на сонні баранини), бойовою зброєю, важкими возами, сильними кіньми. Й після цього оголошувався похід. А у похід козакам вирушати доводилося досить таки частенько. Адже ворогів вистачало.

Основними господарськими заняттями запорожців на терені сучасної Кіровоградської області і самого Кіровограда зокрема було рибальство, бджільництво, мисливство і навіть хліборобство.

Сільськогосподарську продукцію власники зимівників в основному вивозили на продаж, крім Січі, на Лівобережну та Правобережну Україну, а також у Великоросію, Крим, Польщу і т.д. Запорозьких коней, наприклад, постачали у пруську кавалерію.

Козацьке господарство було значною мірою орієнтоване на виробництво зерна для Європи. Адже розвиток міст і зростання населення на Заході піднесли попит на хліб, що почасти стимулювало козацьку колонізацію незаселених або малозаселених земель та переорієнтацію його на зернове виробництво. І хліборобство у запорожців розвинулось настільки добре, що Майерберг — посол цісаря Леопольда І при московському дворі, побачивши такий стан справ, щиро вважав, що козаки «первісне були хліборобами».

Все це свідчить про розвиток у тодішній Україні ринкових, буржуазних відносин, тобто про економіку європейсього типу. Про це ж свідчить і розквіт гуртової торгівлі (чумакування) та використання найманої робочої сили.

***

За часів Нової Січі (1734—1775) населення Запоріжжя значно збільшилося і становило, ймовірно, до 200 тисяч чоловік. У зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм, відбувся поділ його на вісім паланок (округів). Північна частина трьох паланок приходилась на землі сучасної Кіровоградщини. Це були, насамперед, Бугогардівська, а також Інгульська та Кодацька паланки.

Землі Бугогардівської паланки розкинулися поміж Південним Бугом і верхів'ями Інгулу, Кодацької — у верхів'ях Інгульця та його лівих притоків, і, нарешті, Інгульської — у середній течії Інгульця. Щодо «кіровоградських» зимівників, то вони розташувалися на самому кордоні Бугогардівської та Інгульської паланок. І з'ясувати сьогодні, до якої ж з них у адміністративному відношенні вони точно належали, можливості немає. Навіть вельми можливо, що одна частина їх була підпорядкована Бугогардівській, інша — Інгульській паланці. Адже чіткого розмежування не існувало.

У сільському господарстві Січі, як і раніше, панівні позиції належали зимівникам старшини та заможних козаків. Проте, сталися значні зміни у структурі господарства. Якщо раніше, у ХVI—ХVII століттях, головними господарськими заняттями козаків у зимівниках були промисли: передусім рибальство, скотарство, бджільництво, гончарство, тощо; то тепер успішно розвивалося землеробство, якого раніше майже не було, торгівля, вівчарство. Набули подальшого розвитку промисли, скотарство, конярство. За кілька десятків років край почав помітно змінювати своє обличчя. Він перетворювався на країну осідлої хліборобської культури з вільним селянським населенням. І тому не дивно, що саме на Запорожжі, де ніколи не було кріпацтва, уперше в Європі склалася прогресивна форма багатогалузевого господарства фермерського типу — запорозький зимівник.

***

Земля вважалася власністю всього Запорозького війська, а Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. Населення як зимівників, так і слобід поділялося на козаків та посполитих.

Головною повинністю козаків була військова служба на власний кошт. Крім того, на козаків поширювались повинність «постою» війська і деякі грошові податки. Цікаво, що одружені козаки податків платили більше, ніж холостяки. Наприклад, «подимний» податок (1 крб. 1758 року, потім 1,5 крб( вони повинні були сплачувати нарівні з посполитими (селянами).

Посполитих було звільнено від військової служби, але натомість вони відбували багато інших повинностей на користь війська й сплачували основні грошові податки. Треба зазначити, що саме посполиті становили найчисельнішу категорію колоністів Запорозьких Вольностей. Вони переселялися головним чином з Гетьманщини, Слобідської та Польської України. А, зважаючи на те, що з усіх цих областей легальне переселення було дуже утруднене, майже неможливе, то переселенці, звичайно, просто втікали зі своїх рідних сіл. При цьому, чим тяжчою ставала панщина у сусідніх краях, тим більший потік утікачів шукав собі щастя-долі на вільних запорозьких землях. Та це й не дивно, адже, повторю, кріпацтва на Запорожжі не було, а бажання працювати не на пана, а лише на себе та на свою родину, було споконвічним (можливо, й досі нездійсненим) прагненням селянина.

Козаки і посполиті на землях Запорозької Січі не були замкнутими станами. Посполиті могли вступити до козацтва, а зубожілі козаки переходити у розряд посполитих. Такі переходи, однак, регулював Кіш, зацікавлений у збільшенні війська. Він у окремі періоди, наприклад під час війн, затримував перехід у посполиті. Праця цих десятків (а можливо й сотень) тисяч трудівників давала свої позитивні наслідки. М.Аркас у своїй «Історії України-Русі» пише: «...І через кілька вже років степів Запорозьких не можна було вже впізнати: де колись висока тирса хвилювала на пекучому сонці, тепер простелялися розкішні лани, поорана віковічна цілина давала великі врожаї, і навіть склалася у запорожців така приказка: «Як був кошовий Лантух (у 1750 році) не було чого всипати в лантух, а як став кошовим Калниш, то з'явилися паляниця і корж, і книш.» Щодо приказки, то до наших днів вона дещо трансформувалася, і дійшла у такому вигляді: «Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий книш». А що стосовно натяку (за принципом «Сказка ложь, да в ней намек»), то, дійсно, якщо у 50-ті роки ХVIII століття запорожцям ще не вистачало власного хліба, і вони закуповували його на Україні, то наприкінці 60-х років вони вже повністю забезпечували свої потреби, та ще й, крім того, самі вивозили його до Криму, Польщі й, навіть, постачали хлібом російську армію. От тут уже воістину як у тій казці «Битий небитого везе».

Як колонізатор особливо відзначився Петро Калнишевський (1691—1803), останній кошовий отаман (1762,1765—1775 рр.) Запорожжя. Він був надзвичайно заможною людиною для свого часу, причому, значна частина його збіжжя приходилася на землі нинішньої Кіровоградщини. Про це говорить, зокрема, факт, який наводить у своїх спогадах Яр Славутич. Він пише, що неподалік від його рідного села (Гуріївка, Долинського району) існував великий зимівник, що так і називався «Калнишевський».

За роки перебування П.Калнишевського на посаді кошового отамана селяни-утікачі часто не записувалися до реєстру Коша, а наділялись землею для ведення господарства. Таким чином, по-перше заселялись саме пустуючи землі, тобто велась планомірна колонізація, а по-друге нерідко заселялись спірні (покордонні) землі, на які зазіхали Польща та Росія. Саме завдяки такій земельній політиці Коша у ХVIII столітті, зокрема і на території сучасної Кіровоградщини, почався могутній зріст кількості зимівників, а пізніше і слобід. При цьому треба зауважити, що, як і раніше, частина хуторів виникала спонтанно. У трьох згаданих паланках (Бугогардівській, Кодацькій та Інгульській) у останні роки існування Січі було близько 1,5 тисяч зимівників. Із них на сучасну територію Кіровоградщини, ймовірно, приходиться від 100 до 400 (у різні роки в залежності від багатьох обставин) зимівників. У всякому разі є дані, що на 1775 рік лише на правому березі Вольностей Війська Запорозького було 763 зимівники, де мешкало 8634 січовики.

***

Поліпшення господарських відносин, звичайно ж вело до покращення торговельних і економічних зв'язків. В останні десятиліття свого існування Запорожжя не лише позбулося економічної залежності від Росії, а й стало серйозно конкурувати з нею на півдні. Відбулося значне поліпшення торговельних зв'язків Запорожжя з Кримом, Польщею, Волощиною. Все це, звичайно ж, давало неабиякі прибутки січовому товариству.

Навіть війни не могли завадити розвиткові господарських зв'язків Січі з сусідніми краями.

Відомо, що до Криму збіжжя вивозили навіть під час війни 1768—1774 років. Все це не могло не турбувати царський уряд. Адже він у цьому регіоні втрачав контроль над економікою. А відомо, що економічна незалежність рано чи пізно приводить до незалежності політичної. Зважаючи на це, уряд Московщини, ще за імператриці Єлизавети Петрівни, розпочав великий, але поки що прихований наступ на Запорозьку Січ. Першим етапом цього наступу було будівництво фортець. Відразу після переходу запорожців у російське підданство поставлено було військову залогу зовсім близько від самої Січі. Зроблено було це під приводом допомоги в обороні проти татар. Наступним етапом було будівництво у 50-х роках нових укріплень (фортець, форпостів, шанців) на заході запорозьких кордонів, понад річками Бугом і Синюхою. Таким чином виникають, зокрема, фортеці Архангельська (нині Ново-Архангельськ), у Давидівці (Петроострів), шанці у Глинському, Кирилові, Цибулевому та ін..

У самому центрі запорозьких вольностей, таким чином, постала лінія російських фортець з постійною залогою. Це все призводило до невдоволення запоржців. Вони скаржились: «Від віку ніяких городів у пущі нашій військовій ніхто не ставив, так і тепер ми, все військо Запорозьке, Низове, Дніпрове, Кошове, і що перебуває на лугах, полях і в усіх урочищах Дніпрових і польових... — городів...ставити не дозволимо...» Та що могло вдіяти січове товариство, якщо часи вже були не ті. Сила вже була не на їх боці.


* — Молодики,пахолкі, хлоп’ята, джури, новики-новоприйняті козаки на Запоріжжі у ХVI-XVII ст. За свідченням польського хроніста Ш.Старовольського, вони виконували обов’язки зброєносців козацької старшини. Молодики не мали права брати участі у козацьких радах. Лише після трирічного перебування вони записувалися у число товаришів, потім повноправних козаків. За часів Нової Січі молодиками називали виключно козаків-наймитів (назад)
* — Тетеря — українська страва на кшталт каші, якщо випадав скоромний день, то варилася «тетеря до молока», якщо пісний — «тетеря до води». (назад)

Uahistory.kiev.ua