ЄЛИСАВЕТГРАД. ІСТОРІЯ

(НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ НАРИС)
П.Кизименко, М.Тупчієнко, П.Босий.

Легенда про Святу Єлисавету

Святий Захарій та свята Єлисавета, батьки святого Іоана Хрестителя, були походженням з роду Аарона. Захарія був священиком в ієрусалимському храмі, а дружина його — сестрою святої Анни, матері Пресвятої богородиці. Живучи безгрішно, по заповідям Господнім, праведні чоловік і дружина не мали дітей, що вважалось в іудеї Божою карою. Одного разу, коли Захарія здійснював службу у храмі перед ковчегом, явився йому Ангел Господень і мовив: «Не бійся, бо почуто молитву твою і Дружина твоя Єлисавета народить тобі сина, і даси йому ім'я «Іоан». Буде він близьким до Господа і духу святого набереться ще від матері своєї. Багатьох з синів ізрайлевих оберне він до Господа і стане перед Ним, щоб представити йому народ підготований». Здивувався Захарія: «Я старий і дружина моя у похилому віці». Тоді мовив Ангел Господень Гавриїл, що стане німим Захарія до того дня, як збудеться це. Люди чекали виходу священника з храму, але, вийшовши, Захарія пояснював знаками, що йому було видіння. Коли Єлисавета зачала та народила по слову Господню, її запитали, яким ім'ям назвати дитину, Єлисавета відповіла: « Іоаном». Такого імені ніколи не було в їхній родині, тому, вагаючись, пішли люди до Захарія. Він написав на дошці: Іоан. Тоді мова повернулася до нього, і він розповів, що Ангел пророкував про дитину.

Нечестивий цар Ірод, узнавши від волхвів про майбутнього Царя іудейського та пам'ятаючи про чудесне народження Іоана, послав убити й цю дитину. Єлисавету попередили і вона утікла з немовлям у гори. Але вояки переслідували її слід у слід, і ніде було заховатися. Вигукнула тоді Єлисавета: «Гора Бога, впусти матір з сином!»

Гора розкрилася і впустила її, і Ангел йшов поперед неї як світоч.

У ці дні Захарія виконував свою чергу служби в Єрусалимському храмі. Вояки, послані іродом, не добившись від Захарії відповіді, де немовля, закололи його у храмі між жертовником і вівтарем. Жерці, що прийшли вранці жахнулися такому злодійству, і розірвали одяг свій, дуже оплакували святого Захарію разом з усіма людьми. Свята Єлисавета померла через 40 днів після смерті свого чоловіка.

Розділ перший

Археологічне минуле Кіровограда та його околиць

Початок вивчення археологічного минулого нинішнього Кіровограду та його околиць майже співпадає в часі з будівництвом фортеці св.Єлисавети. Саме у 1763 р. за 30 верст на північний схід від фортеці був розкопаний скіфський курган кінця VII-початку VI ст. до н.е., відомий серед місцевого населення під назвою Литої або Червоної могили. Ініціатором розкопок був губернатор Новоросійського краю, генерал-поручик О.П.Мельгунов, ім'ям якого курган почав називатися у науковій літературі. Розкопки кургану дали початок вивченню археологічного минулого краю і скіфській археології взагалі.

Свій внесок у вивчення археологічного минулого краю зробили такі відомі археологи як В.Антонович, К.Лішін, В.Щербаківський, місцеві краєзнавці В.Ястребов, П.Рябков, сучасні українські дослідники О.Тереножкін та Д.Теле-гін. Нині на нашому терені постійно працюють археологічна експедиція Кіровоградського педагогічного інституту під керівництвом Н.М.Бокій та археологічна охоронна експедиція Кіровоградського обласного краєзнавчого музею.

Як показали дослідження, археологічна панорама Кіровограду та його околиць представлена пам'ятками різних епох та культур. Найдавнішими з них є пам'ятки середнього палеоліту, що в науці ще називається добою мустьє. 1989 року, під час очищення русла р.Інгулу у Кіровограді місцевим краєзнавцем М.Малюком було знайдено два крем'яних знаряддя праці середньопалеолітичного вигляду. До знайдених речей належали гостроконечник та скребло. Всі знаряддя виготовлені з кременю темно-сірого кольору. Гостроконечник має листоподібну форму, зроблений з великого відщепу і мінімально оброблений ретушею. Скребло ж має характерну півкруглу у плані форму з широкою спинкою, і виготовлене з пластини шляхом менших радіальних сколів. Враховуючи випадковість цих знахідок, їх «безкомплексність», а також наявність подібних знарядь у пізніший час — добу верхнього або пізнього палеоліту, можна було б сумніватися у датуванні знарядь з Інгулу добою мустьє. Але знаходження на теренах сусідніх Миколаївської, Херсонської та Дніпропетровської областей більш ранніх пам'яток — доби раннього палеоліту, з одного боку, і виявлення останнім часом на території Кіровоградської області середньопалеолітичних стоянок між селами Велика та Мала Скелева Світловодського району,біля с.Костянтинівки та Лікареве Новомиргородського району, біля с.Красний Яр Кіровоградського району, з другого боку, дозволяють все ж таки з великою долею вірогідності датувати знайдені у Кіровограді речі добою середнього палеоліту. Всі ці стоянки на території Кіровоградщини виявлені краєзнавцями, на них спеціальних археологічних досліджень не проводилося. Лише на стоянці між селами Велика та Мала Скелева при будівництві каналу «Дніпро-Інгулець» було розкрито площу протяжністю 40м. Тут на глибині 2,5 — 3,5м від сучасної поверхні, у лесо-подібному суглинку були знайдені бивень та кістки мамонта, кістки шерстистого носорога, велетенського оленя, зубра. Поряд з ними виявлені сліди багаття з рештками обгорілих кісток мамонта та шерстистого носорога, а також крем'яні знаряддя праці: нуклеус пірамідальної форми та два різці, один з кременю коричневого кольору, другий — з темно-сірого кварциту; а також рубила, виготовлені з кварцитового діориту та кременю можна датувати тим же часом, що і вищеозначені знаряддя з стоянок епохи мустье.

Доба середнього палеоліту (150-40/33 тис. років тому) у часі співпадає з останнім і найсильнішим, вюрмським, зледенінням. Південні кордони льодовика доходили до сучасного Кременчука. Наші степи були перетворені у тундру, на просторах якої паслися мамонти, шерстисті носороги, велетенські та північні олені, зубри, бізони та інші холоднолюбиві тварини. Процес антропогенезу, тобто становлення людини сучасного типу, у той час ще не завершився, тому представником майбутнього людства тоді був палеоантроп, або давня людина, що називається ще неандертальцем. Це була перехідна форма між архаїчною та новою (сучасною) людиною. Значне погіршення клімату, очевидно, спричинило появу регресивних рис у фізичній будові палеоантропа, зокрема, проявилася тенденція до зменшення зросту, збільшення масивності скелету взагалі і особливо скелету черепа, появі деформації кісток стегон; в той же час об'єм мозку у окремих представників неандертальців сягає 2000 см3, що перевищує об'єм мозку навіть сучасної людини. Володів неандерталець уже і членороздільною мовою. В культурному плані палеоантроп стояв значно вище архантропа. Саме доба мустьє характеризується появою довготривалих жител, які, за реконструкцією О.П.Черниша, нагадували курінь, вкритий поверх жердин шкірами. Люди могли сидіти попід стінами, на мамонтових зубах, що правили за «лави». У боротьбі з холодом неандерталець не тільки використовував, а й навчився добувати вогонь, про що свідчить поширення використання вогню та знахідки предметів для його використання на стоянках цього часу. В епоху мустьє значно збільшилася спеціалізація знарядь праці, що привело до збільшення їх типів — понад 60. До них належать рубила, гостроконечники, різці, скребла, зубчасті знаряддя для обробки дерева, подовжні пластини, проколки тощо. Ознаками виробничої спеціалізації є досліджені археологами стоянки-майстерні, довготривалі поселення. Основою господарства палеоантропа було колективне полювання на великих стадних тварин: мамонтів, оленів, зубрів тощо, що залишалося домінуючим протягом всієї доби палеоліту. На полюванні користувалися списами з кам'яними вістрями.

У соціальному плані неандертальці стояли на стадії формування прагромади, всередині якої було узвичаєним ділитися харчами, піклуватися про немічних аж до їх смерті. Про це свідчать простежені на кістках сліди старих ран, що загоїлися, проживання калік поряд із здоровими.

Все це вказує на наявність у неандертальців людської свідомості, що знайшло своє відображення у появі перших поховань померлих, що мали, можливо, спочатку характер жертвоприношень, та у появі перших спроб відобразити оточуючий світ через малюнок, скульптуру. У той же час серед неандертальців був поширений канібалізм.

Близько 40-33 тисяч років тому почалася доба верхнього або пізнього палеоліту, що знаменувалося домінуванням людини сучасного фізичного вигляду — неоантропа (нової людини) або гомо сапіенса (людини розумної) та кроманьйонця.

На думку деяких дослідників гомо сапіенс з'явився ще в епоху мустье і певний час співіснував з неандертальцем, але вони були значно краще від останніх пристосовані до життя — і біологічно і соціально, а тому швидко витіснили своїх попередників.

У цей час продовжується процес спеціалізації знарядь праці. Кількість їх типів сягає 100. З'являється нова техніка обробки каменю — віджимна ретуш, яка дозволяє обробляти всю поверхню знаряддя, а не тільки його робочі краї. Починають використовуватись призматичні та конусоподібні нуклеуси, що дозволило розширити кількість знарядь на довгих пластинах. З'явилися і складні знаряддя або знаряддя з вкладишами, основа яких була зроблена з кістки або дерева. Була винайдена списометалка. На заключному етапі, можливо, почав використовуватися лук.

Поселення гомо сапіенса були, очевидно, також довгочасними й існували протягом десятків років, про що свідчать скупчення решток кісток скелетів забитих тварин. Довготривалість поселень привела до появи кількох типів жител. Поряд з довготривалими поселеннями відомі і короткочасні стоянки, розташовані в основному в південній частині України, зокрема на Кіровоградщині. Як вважають окремі дослідники, гомо сапіенси жили дородовою громадою з груповим шлюбом, що передбачав з одного боку заборону шлюбу всередині громади, а, з другого боку, вимагав шлюби між представниками двох певних громад та спільність подружжя.

Значно ускладнюється і духовне життя кроманьйонця, який намагався осмислити оточуючий його світ. Ускладнюється поховальний обряд, який супроводжується покладанням померлому прикрас, зброї, посипання його червоною фарбою. Але і в цю епоху поховання за своїм значенням ще не виходять за межі жертвоприношень, тобто не стають загальним явищем, а направлені на захоронення лише окремих, вибраних членів громад: старійшин, шаманів тощо. Найвищим же досягненням палеолітичної доби у духовній сфері вважають розвиток тотемічних уявлень, які зумовлювали і характер обрядів, що не виходили за межі мисливської магії, і особливості творів мистецтва, які, очевидно, виготовлялися для тих же обрядів.

На території Кіровограду та його найближчих околиць пам'ятки пізнього палеоліту поки що не відомі, але вони є у західних і північно-західних районах області: біля сіл Володимирівка та Торговиця Новоархангельського району, біля села Сабатинівка Ульянівського району, в долині річки Виц Новомиргородського району тощо. Найкраще досліджена стоянка біля с.Володимирівка. Вона досліджувалася 1946 року київським археологом О.П.Чернихом, який і датував її пізнім палеолітом. На цій стоянці виявлено вісім культурних шарів. У верхніх поряд з кремінними знаряддями виявлено кістки північного оленя, коня, зубра, а у нижніх — мамонта, північного оленя, коня, зубра. У культурних відкладах стоянки виявлені і окремі вуглинки, що свідчить про використання на ній багать. Скоріше всього ця стоянка залишена мисливськими загонами, які зупинялися на перепочинок під час далеких експедицій.

Таким чином, дослідження показують, що перші люди — архантропи —з'явилися на теренах України близько 1 мільйону років тому, прийшовши з Півдня Європи. Протягом середнього та пізнього палеоліту сюди продовжували прибувати переселенці з Балкан і Центральної Европи, але продовжувалися і місцеві традиції. Отже на території Кіровоградщини перші пам'ятки первісної людини, як свідчать знахідки, зявилися значно пізніше. Невелика кількість пам'яток доби пізнього палеоліту обумовлена складністю їх виявлення, — пам'ятки знаходяться під багатометровими нашаруваннями осадкових порід, все ще поганим вивченням Кіровоградщини у археологічному плані, порівняно слабким заселенням України взагалі і Кіровоградщини зокрема у той період. Цими ж причинами пояснюється, вірогідно, і відсутність на території міста та його найближчих околиць пам'яток мезоліту та неоліту, тобто середнього та нового кам'яного віку (8—4тис. років до нової ери).

Значно густішим стає населення нашого краю за доби енеоліту — бронзи (4-2 тисячоліття до нової ери). Саме в цей час, як вважає археолог, доцент Кіровоградського педінституту Н.М.Бокій, відбувається найбільш активне заселення території міста та його околиць. На той час населення України вже повністю перейшло до відтворюючого господарства, представленого двома господарськими типами — землеробсько-тваринницьким та тваринницько-землеробським. На території Кіровоградської області перший тип репрезентований пам'ятками трипільської культури головним чином у басейні Південного Бугу та Синюхи, а другий — пам'ятками середньостогівської культури на просторі між Інгулом та Дніпром. Відомі пам'ятки середньостогівської культури в околицях м.Кіровограда ще 1914 року дослідив П.З.Рябков. Курган з кромлехом, у якому було виявлено три витягнутих (просторих) поховання, що супроводжувалися горщиком S-подібного профілю середньостогівської культури. Поселення та ґрунтовий могильник цієї культури були виявлені київським вченим Д.Я.Телегіним біля с.Дереівки Онуфріївського району.

Як показали дослідження, поселення було розташоване на невисокому останці мису р.Омельник,що впадає у Дніпро, і займало площу близько 0,3га. У плані воно мало вигляд прямокутника із сторонами 60м х 40м і складалося лише з одного досить великого двору, можливо, оточеного огорожею, двох, трохи заглиблених жител, однієї наземної споруди типу навісу, яка, скоріше всього, функціонувала як майстерня для виготовлення кераміки. На території поселення виявлені також сім відкритих вогнищ, господарчі ями. Вогнища і ями зафіксовані і у самих житлах. Центральна частина двору, на якій не знайдено жодних споруд, очевидно, слугувала загоном для худоби. Населення Дереівського середньостогівського поселення займалося головним чином розведенням коней, в той час як землеробство мало допоміжний характер. У житлах на території поселення виявлена значна кількість уламків та розвалів керамічного посуду, представленого гостродонними горщиками, амфорами, мисками. У житлах та за їх межами виявлені предмети глиняної пластики, серед них — фрагменти статуеток, найбільш реалістичними з яких є зображення дикого кабана.

Знаряддя праці представлені кремінними та кістяними виробами: ножами, скреблами, проколками, роговими теслами, долотами та мотиками-молотами.

У одному з жител виявлене ритуальне поховання собаки, яке, очевидно, відображує прояви захисного культу, пов'язаного з уявленнями про тварин-оберегів. Культове призначення, на думку Д.Я.Телегіна, мав і виявлений на поселенні комплекс, який складався з вогнища, господарчої ями, захоронення черепів коня та двох собак.

За 500 метрів від поселення знаходився ґрунтовий могильник цієї ж культури, у якому досліджено 12 поховань. Два з них — парні. Форма та розміри поховальних ям не визначені. Кістяки лежали у скорченому положенні на спині, руки складені на нижній частині живота. Орієнтація черепами різноманітна. Три кістяки мали сліди посипки вохрою. Серед похованих переважають дорослі, дитячих поховань тільки чотири. Деякі поховання супроводжувалися речами, зокрема роговими мотиками-молотами.

Крім ґрунтових могильників з'являються у той час перші поховання в курганах, одне з яких і було знайдене у кургані, розкопаному П.З.Рябковим на території Єлисаветграда. Останніми роками експедицією Кіровоградського краєзнавчого музею у басейні р.Інгульця виявлено ще кілька поховань у курганах доби ранньої бронзи. Незначна кількість курганів цього часу вказує на особливий соціальний статус похованих у них. Кургани з'являються одночасно з єгипетськими пірамідами і так само є надмогильними спорудами знаті. На основі цього твердження дослідниками була висунута гіпотеза про семантичну спорідненість курганів і пірамід, курганного обряду поховання та поховань у пірамідах. А це може означати, що курган сприймався його творцями як первісний пагорб, який відроджувався з богом-творцем, і водночас як символ частини диску сонця під час його сходу, а сам обряд поховання, вірогідно, передбачав злиття померлого з Сонцем, відродження в ньому і перетворення у самого бога, або, принаймні, напівбога.

На сонцепоклонництво середньостогівців, можливо, вказує і ритуальне захоронення черепа коня та верхніх частин скелетів двох собак, знайдені на поселенні у спеціальній ямі біля вогнища. У міфах багатьох народів, зокрема індоєвропейських, кінь фігурує саме як солярний символ, як втілення самого Сонця. Причетність коня до вогненної стихії, скоріше всього небесної, підтверджується вогнищем, біля якого і було здійснене ритуальне поховання черепа. Таким чином, середньостогівське населення, що проживало на теренах Кіровограда на початку доби бронзи, мало досить розвинуті релігійні уявлення, в основі яких лежали поклоніння силам природи і, зокрема, Сонцю, Сонцю-коневі, а також вірування про подальше життя душі після смерті тіла, і різну їх долю в залежності від соціального стану людини у її земному житті.

На думку вчених, середньостогівська культура не зникла безслідно, — на її основі сформувалися пізньоямні культури, пам'ятки яких відомі і на території Кіровограда та області. З ямною культурою пов'язують прихід у наші степи перших індоєвропейців. Населення пізньоямної культури, яка на нашій території виділена в окремий південно-бузький варіант, як і середньостогівці, залишалися скотарями-землеробами. Основою їх господарства, очевидно, було відгінне або ж напівкочове скотарство. Стадо включало велику та дрібну рогату худобу, коней. Ямники вже знали колісний транспорт і користувалися для перевезення вантажів возами з суцільними дерев'яними колесами, запряженими биками.

На думку вчених, вже в цей час з'являються і перші бойові колісниці.

Знаряддя праці, як і в попередній час, головним чином виготовлялось з каменю та кістки, але водночас й значно розширюється вжиток предметів з металу, у першу чергу мідних та срібних. З міді виготовляють, як правило, ножі, вістря списів, прикраси у вигляді скручених у кільце невеликих дротяних сережок, пронизок. Такі ж прикраси виготовляються із срібла. Дальший поступальний розвиток ямного суспільства, очевидно, привів до поглиблення соціального розшарування. З'явилися поселення із захисними спорудами. Серед них цікаві поселення типу Михайлівки на нижньому Дніпрі, на якому, можливо, захисними стінами виділено вже і агору — місце проживання знаті, адміністративний та культовий центр — одна частина суспільства вже змушена відгороджуватись і оборонятись від іншої. Зберігається у цей час два типи поховань — у ґрунтових могильниках та у курганах. До того ж значно збільшується кількість останніх. Саме курганні пам'ятки пізньоямної культури відомі на території Кіровограда та його околиць, тоді як поселення та грунтові могильники поки що не виявлені.

Дослідження поховань цього часу і, зокрема, у курганах, свідчить про значне ускладнення релігійних уявлень та й усього духовного світу населення регіону.

Поховання у курганах влаштовуються переважно у ямах підпрямокутної форми, перекритих настилами з дерева та очерету, кам'яними плитами; у могилах над похованнями здебільшого простежуються якісь каркасні конструкції типу шатра, навісу, які, очевидно, імітували земне житло небіжчиків. Померлі лежали у скорченому стані горілиць, на правому або лівому боці. З ямного часу починають використовувати у похованнях антропоморфні стели, як складову частину поховального обряду. Їх знаходять у перекритті поховань, вкопаними у насип кургану або у кромлех. Стели мають вигляд дуже схематично зробленої людської фігури, що нагадує перевернуту трапецію або прямокутник, з виділеною невисоким виступом головою. На думку М.О.Чмихова, стели доби бронзи передають ідею Пуруші — двійника померлих. Як пише названий вчений, в індійських текстах Пурушу згадують, як правило, у зв'язку з представниками знаті; він же супроводжує їх після смерті у світ богів, а антропоморфні стели належать похованим, яких за особливостями обряду можна віднести саме до знаті. На землі Кіровоградщини вперше така стела, виготовлена з місцевого сірого граніту, була випадково знайдена у Олександрії. 1983 року, під час розкопок кургану доби бронзи біля села Крупського Кіровоградського району, була знайдена ще одна антропоморфна стела. На сьогодні виявлено ще три стели ямного часу: дві з них — на території Олександрійського і одна — Онуфріївського району. Складова частина поховального обряду населення ямного часу — стели, в той же час є зразками перших пам'яток монументальної скульптури у нашому місті та області. У похованнях того часу широко використовувалась вохра — червона фарба, виготовлена із залізної руди, якою посипали кістяк похованого та дно могили. Особливо виділяли такі важливі місця як голова, руки, ноги, таз, грудна клітка. Використовувалась у поховальному обряді і крейда. Ці два кольори, червоний — вохра, та білий — крейда, як показують дослідження в області порівняльної етнографії — є основними кольорами, що несли в собі ідею життя і були покликані допомогти померлому відродитися після смерті.

Віра в очищуючу силу вогню знайшла відображення у ритуальному спаленні перекриття могили, в наявності у могилі спеціально покладених вуглинок, а то і решток невеликих вогнищ. Очевидно, інколи обряд очищення виконували не тільки над похованим або його могилою, а й над самим курганом. Сліди такого обряду у вигляді рівчака, заповненого згорілим хмизом, що оточував курган, було виявлено під час розкопок біля с.Помічна Новоукраїнського району.

Поховання цього часу, як правило, без речей. Зрідка у них знаходять прикраси з кістки та міді, мідні ножі, кремінні знаряддя, посуд, особливо рідкісними є знахідки зброї: наконечників стріл та списів, булав. В той же час значна кількість поховань супроводжується кістками тварин та птахів. Це переважно кістки кінцівок вівці — суглоби, копитця, а то і вся нога тварини. Використання у поховальному обряді саме кісток кінцівок, можливо, було покликане замінити саму тварину (за правилом: частина замість цілого) як своєрідного перевізника душі померлого у інший світ. Такий міф про використання овна (барана) як перевізника душ у інший світ зберігся у греків у міфі про Геллу та Крікса, а у слов'ян існує ряд казок, де герой потрапляє в інший світ за допомогою орла. На думку М.О.Чмихова, в обряді посипання померлого вохрою, у покладанні у могилу кісток тварин та птахів передана та ж ідея Пуруші — провідника душі померлого.

Ускладнення та певна різноманітність поховального обряду, скоріше всього є свідченням ускладнення соціальної структури пізньоямного населення. Кургани в цей час стають місцями поховань родової чи племінної знаті із збереженням при розташуванні поховань залежності соціально нижчих від вищих. Так у курганах цього часу чітко простежується певний порядок розташування впущених (пізніших) поховань, відносно основного і найстаршого. Як правило, пізніші поховання розташовані навколо давнього півколом або колом, в один або кілька рядів. Соціальними причинами, скоріше всього, була обумовлена і орієнтація похованих — за сонцем чи проти, або ж по радіусу кургану. Збільшення кількості курганних поховань за пізньоямного та наступного катакомбного часу, можливо свідчить про певну «демократизацію» релігійних уявлень, в результаті чого право на відродження у іншому світі отримувала більша частина суспільства.

Курганні групи, та окремі кургани епохи бронзи були виявлені як у самому Кіровограді (розкопки кургану під час будівництва електростанції 1928 року, розкопки кургану у районі проспекту «Правди», здійснені Кіровоградським краєзнавчим музеєм 1987 року), так і в селах його околиці (Канатово, Лелеківка, Велика Северинка, Первозванівка, Підгайці, Обознівка, Крупське, Аджамка та ін.). Поховання в них були здебільшого без супроводжуючих речей, лише зрідка археологи знаходили ліпний посуд, вироби з каміння та кістки.

Початок доби середньої бронзи (поч.ІІ тис. — 17 ст. до н.е.) ознаменувався появою пам'яток катакомбної культури, що поширилися на територіях, де раніше проживало населення пізньоямного часу. Взаємопроникнення складових частин цих культур, зокрема у поховальному обряді, дозволяє думати про співіснування на перших етапах розвитку катакомбної культури племен катакомбних і ямних, яке надалі привело до асиміляції першими останніх. Племена катакомбної культури були, очевидно, найрозвинутішими на території всієї України в час середньої бронзи. Вони пішли далі від ямників на шляху переходу до кочового скотарства. Головне місце у їх економіці мала велика рогата худоба. У цей час зникають довготривалі поселення, і їх місце займають короткочасні, — що було пов'язане із збільшенням рухливості населення, зайнятого головним чином скотарством. Особливостями побуту були своєрідна опуклобока конфігурація горщиків та амфор, поширення чаш різної форми, пишна орнаментація посуду, у якій значне місце займає астральна, антропоморфна та зооморфна символіка. Поряд з кам'яними, кістяними та мідними знаряддями з'являються бронзові. Виникають нового типу поховальні споруди — катакомби, прообразом яких могли стати деякі типи жител. Поглиблюється і соціальна диференціація: чітко простежується прошарок вождів, жерців, воїнів, ремісників (ливарників, зброярів, ін.), що знаходить своє відображення у подальшому ускладненні та урізноманітненні поховального обряду. Очевидно, відбувається подальший процес «демократизації» релігійних уявлень про потойбічний світ. Курганний обряд поховання стає домінуючим. У похованнях простежується майнова, а особливо соціальна нерівність катакомбного населення, що виявляється у різниці розмірів поховальних споруд, — а значить, — і трудових затрат на їх спорудження, у кількості та складі поховального інвентарю. Так, поховання знаті, наприклад, відрізняються катакомбами великих розмірів, супроводжуються символами влади — шліфованими кам'яними сокирами та булавами, сакрально значимими елементами — великою кількістю вохри, посуду. Поховання жерців відрізняються також великими розмірами могил, наявністю ритуальних горщиків із необпаленої маси, до того ж багато орнаментованих астральними і іншими символами. У похованнях — значна кількість вохри, зображення слідів ніг. Подібні поховання виявлені у курганах доби бронзи біля с.Софіївки Компаніївського району та біля с.П'ятихатки Долинського району. Поховання ремісників супроводжувалися набором інструментів та виробів. Одне з таких поховань — «швачки», у якому знайдено набір кістяних проколок, уламок бронзового шила та оброблені у вигляді трапецій перламутрові пластинки з черепашок, знайдене 1989 року експедицією краєзнавчого музею у кургані біля с.Захарівки Новоукраїнського району.

Зростання соціальної та майнової диференціації, очевидно, сприяло поглибленню культу вождів, а, можливо, і жерців, що виявилося у появі культу черепів. У катакомбний час з'являються поховання без голів або з пізніше підзахроненими головами. Відомі і поховання з модельованими глиною частинами обличчя, а то і всього обличчя. Раніше такі поховання були відомі, лише у південних областях України, але протягом 1990-1992 рр., у результаті розкопок курганів у басейні р.Інгульця, біля сіл Головківки, Звенигородки та Войнівки, було виявлено чотири поховання з частковим моделюванням облич, і одне — з повним, що дозволяє поширити цей обряд і на територію нашої області. Величина поховальних споруд, наявність великої кількості вохри у похованнях з моделюванням черепів вказує на високий соціальний статус похованих.

Вивчення кераміки катакомбної культури, зокрема її орнаментації, дозволило висунути гіпотезу про існування у населення цього часу своєї календарної системи відліку часу, яка була поєднанням сонячного та місячного календарів.

Можливо, саме таким календарем був горщик, знайдений у кургані біля с.Головківки 1990 року. Він був вкопаний у поховальний грунт догори дном і вщент заповнений глиною.

Його денце орнаментоване солярним знаком у вигляді вписаних одне в одне кіл. Плечики прикрашають невеликі циліндричні наліпи, нижче яких знаходяться 13 прокреслених фестонів, що нагадують пелюстки. При погляді зверху орнаментація горщика справді нагадує зображення квітки. Як виявилося, своїми наліпами горщик був орієнтований по сторонах світу, що поряд з відсутністю поховань у кургані свідчило про культовий характер цієї посудини. Скоріше всього, він уособлював собою Всесвіт (подібні уявлення про моделювання світу у вигляді горщика відомі з міфологій багатьох народів світу) з його плином часу, і був зроблений до якоїсь визначної календарної дати. Такою датою, виходячи із зображення на плечиках 13-ти фестонів, могло бути введення до року тринадцятого місяця, що робилося періодично, наприклад, населенням Близького Сходу ще у ІІІ тис.до н.е..

Аналіз пам'яток катакомбного часу показує високий рівень соціальної диференціації населення, виділення прошарку ремісників, високий рівень духовної культури катакомбників, що знайшло своє відображення як у існуванні значної різноманітності у поховальному обряді, так і у його певній уніфікації. С.Пустовалов пропонує розглядати катакомбну культурну область як перше державне утворення на території України, що існувало у першій половині ІІ тис.до н.е.

Деякі дослідники пропонують також розглядати катакомбників як предків аріїв, що у другій половині ІІ тис. до н.е. з'являються у Індії.

Пам'ятки катакомбної культури, досліджені в курганах на околицях міста — біля с.Великої Северинки та у с.Лелеківці, що є зараз передмістям Кіровограда. Це дозволяє передбачити їх знаходження у ще не досліджених курганах на території ливарного заводу, у курганах по вулиці Попова та по вулиці Курганній. Вже досліджені поховання відзначаються досить великими розмірами катакомб, супроводжуються ліпними горщиками. Всі катакомбні поховання були впущені - тобто зроблені у більш ранні кургани ямного часу, розташовані у заплаві Інгулу.

Добою бронзи датується і майстерня по виготовленню кам'яних шліфованих сокир, випадково знайдена 2 травня 1953 року під час копання могили на Кущівському кладовищі родиною Карандукових. На жаль, розкопки не проводилися, тому встановити, — чи це була поодинока, винесена за межі поселення майстерня, чи, може, вона була розташована у давньому селищі, зараз встановити не можна. Знайдений комплекс складався з чотирьох шліфованих сокир, серії шліфувальних каменів, крем'яних свердел у вигляді довгих стержнів. Серед сокир є як готові вироби з просвердленим для руків'я отвором, так і напівфабрикати. Наявність самих виробів та інструментів для їх виготовлення дозволяє реконструювати процес свердління отворів за допомогою крем'яних свердел, піску, води та обертального пристрою. Знахідка Кущівської майстерні є унікальною на території України в межах поширення пізніх культур доби бронзи другої половини ІІ тис. до н.е.

Випадкові знахідки кам'яних сокир доби бронзи, різних її періодів, відомі з сіл Бережинки, Овсяниківки, Підгайців. За розповідями місцевих жителів, біля с.Звенигородки Олександрійського району також часто знаходять як готові шліфовані сокири, так і напівфабрикати, що дозволяє передбачити знаходження тут майстерні по їх виготовленню.

Відкриття у другій половині ІІ тис. до н.е. штучного виготовлення та способів обробки нового матеріалу — заліза, привело у 12 столітті до н.е. до заміни бронзового віку залізним, який триває і донині. Початок його на території України пов'язують з історично відомими народами — кіммерійцями та скіфами. Саме з появою кіммерійців пов'язують поширення у Степу а потім і у Лісостепу України залізних предметів, перші з яких знайдені ще у пам'ятках сабатинівських племен другої половини ІІ тис. до н.е.

На території України пам'ятки кіммерійської культури дуже малочисельні, а поселення практично невідомі. Але відомості про кіммерійців збереглися у античних авторів — Гомера, Геродота, Гесіода, Каллімаха, Страбона. У історичній географії згадуються Боспор Кіммерійський, область Кіммерія, місто Кіммерик. Питання про етнічну приналежність кіммерійців остаточно не вирішене. Висунуто гіпотезу про їх багатонаціональний склад, згідно з якою частина цих племен належала до фракійської мовної сім'ї, а частина — до іранської. Кіммерійці були першими справжніми кочовиками, які з'явилися у степах Східної Європи. Саме їх Гомер називав «млекоїдами» та «доярами кобилиць». Кочовий спосіб життя зумовив відсутність довготривалих поселень, значну рухливість кіммерійських племен і певну їх агресивність у стосунках з сусідами, особливо — осілими землеробами. Саме такими — не досить мирними стосунками між землеробами-чорнолісцями та кіммерійцями і було зумовлено появу Чорноліського городища (Знам'янський район), розташованого на межі Степу та Лісостепу, на кордоні проживання землеробів, — ймовірно праслов'ян, та кочовиків. У боях із сусідами кіммерійці розробляли свої особливі типи наступального озброєння, що складалося з двометалевих мечів та кинджалів, у яких лезо виготовлялося вже з заліза, а руків'я, за традицією — з бронзи; бронзових дволопатевих стріл з випущеною втулкою. Залізо у цей час ще не витіснило повністю бронзу, тому поряд з залізними продовжують вживатися і бронзові знаряддя та зброя. Лише на завершальному етапі існування цієї культури починає вживатися цільнозалізна зброя, в тому числі і залізні вістря стріл.

Кіммерійці здійснювали не тільки близькі походи на своїх сусідів, а й досить віддалені, на територію сучасного Близького Сходу та Закавказзя.

Брали кіммерійці участь і у Троянській війні, як про це оповідає Гомер. Постійні військові конфлікти, походи близькі та далекі, привели до збільшення ролі воїна. Воїн стає центральною фігурою і у світогляді кіммерійських племен. Чоловічі поховання, як правило, супроводжує зброя та збруя. Невід'ємною частиною чоловічих поховань стає точильний брусок з отвором для підвішування на поясі. Такі бруски з'являються лише з появою залізної зброї.

Поховання цього часу відомі як курганні так і грунтові, але переважають перші. Курганні поховання здебільшого впущені до курганів більш раннього часу, але відомі і основні. Ховали у простих неглибоких, прямокутної або овальної форми ямах, іноді з перекриттям, іноді з підбоєм, у скорченому на боці положенні.

На території Кіровоградської області кіммерійські поховання досліджені у курганах біля с.Чечеліївки Петрівського району, с. Долино-Кам'янки (за 20 км на північ від м. Кіровограда), с.П'ятихатки Долинського району, с.Лозуватки Компаніївського району, с. Головківки Олександрійського району. Найцікавішими виявилися поховання з кургану біля с.Чечеліівки (розкопки Н.Бокій) та з кургану біля с.Головківки (розкопки М.Тупчієнка). У першому знайдено кістяні трубчаті псалії (частина вуздечки), масивні золоті скроневі підвіски, у другому похованні — молодої жінки, — кістяк якої знаходився у домовині, сплетеній з лози, — типовий кіммерійський горщик з наліпами на плечиках, дерев'яну миску, прикрашену металевими бляхами, що зображують схематизовані голівки баранів, поряд з цими речами лежали хребці осетра.

Наприкінці 7 ст. до н.е. кіммерійські пам'ятки зникають з степів України. Частина кіммерійського населення відійшла на територію сучасної Туреччини під тиском скіфських племен, що прийшли з-за Дону, а частина розчинилася у прийшлому середовищі. Починається новий історичний період у нашому краї —скіфський, який продовжувався до ІІІ ст. до н.е. Протягом цього часу залізний вік остаточно утвердився на теренах України.

Скіфія, як вважає значна частина дослідників, займала степову та лісостепову територію Східної Європи і була заселена різноетнічними племенами — іранцями, фракійцями, праслов'янами. Частина з них була мігрантами (іраномовні царські та кочові скіфи), а частина — автохтонами — місцевого походження. Про прийшлий та місцевий етнічний елементи населення Скіфії розповідають і три версії походження скіфів, переказаних Геродотом. За однією з них скіфи є місцевим і порівняно молодим народом, який з'явився за 1000 років до походу Дарія на Скіфію (525 р. до н.е.) і походить від першолюдини Таргітая (сина Зевса) та дочки Борисфена (Дніпра). Це землеробський народ (їх символи — плуг, ярмо, сокира та чаша), що складався з чотирьох племен: авхатів, катіарів, траспіїв, паралатів, об'єднаних спільною назвою сколотів, тоді як греки називали їх скіфами. Інша версія розповідає про автохтонне ж походження кочовиків (їх символи — лук, пояс та чаша) Від союзу Геракла та змієногої Діви, що проживала у пониззі Дніпра, місцевості Гілеї. Нарешті, за третьою версією, скіфи прийшли на землі кіммерійців з Азії, не витримавши натиску народу масагетів.

Спробу об'єднати всі три версії походження скіфів зробив сучасний дослідник В.І.Абаєв, висунувши гіпотезу про те, що під час руйнування індоіранської спільності у бронзовому віці, пращури скіфів мігрували з Північного Причорномор'я на схід, дійшовши аж до Китаю. Пізніше частина їх повернулася назад уже у вигляді скіфів. Таким чином, імовірними є обидва джерела формування скіфів — місцеве та прийшле, а передані Геродотом версії походження скіфів передають генеалогічні легенди різноетнічних народів, що ввійшли до поліетнічного складу Скіфії.

До цього складу, як показали дослідження Н.М.Бокій, входила і територія сучасної Кіровоградщини. Займаючи порубіжні землі Степу і Лісостепу, вона у скіфський час була заселена різномовними племенами з різними типами господарства. Лісостепова частина — на північ від нашого міста, заселялася землеробським населенням, нащадками чорноліських племен, які у Геродота названі скіфами-орачами, і які прийнято вважати також сколотами. А степові райони, в тому числі і околиці Кіровограда, були зайняті кочовими іраномовними скіфами, які вже у досить ранній період намагаються, і не без успіху, проникнути на територію Лісостепу і закріпитися там.

У степовій частині області, а відповідно, в околицях Кіровограда, пам'яток осілості цього періоду не виявлено. Тут поширені лише курганні поховання кочових скіфів.

Населення Скіфії не було соціальне однорідним. Панівне становище займали саме кочові скіфи на чолі з царями. Але неоднорідними були і кочовики. Верхні щаблі на соціальній драбинці займали царі, воїни-дружинники, жерці, нижчі — рядові вільні общинники, кочовники-скотарі, серед яких з VI ст. до н.е. відбувалося поступове збіднення. Знали скіфи і рабство, яке, напевне, не виходило за рамки патріархального родинного, мало впливало на економіку.

Поховання відрізнялися як кількістю, так і призначенням покладених туди речей. Царські поховання супроводжувалися золотими прикрасами, зброєю, обкладеною золотом, культовими речами: гривнами, дерев'яними мисками тощо. Поховання воїнів також відзначаються багатством та різноманітністю речей і навпаки похованнях незаможних людей, в повному розумінні бідні. Більшість поховань цього часу парні, що вказує на залежність жінки від чоловіка і, можливо, на насильницьку смерть жінки після смерті чоловіка. Жіночі поховання, як правило, супроводжують прикраси, посуд, прясла, дзеркала, але зустрічається і зброя. Одне з таких поховань розкопане біля с.Молдовки Голованівського району. В ньому захороненя жінки з немовлям супроводжувалося великим списом з масивним залізним вістрям. Зброя в могилах жінок говорить з одного боку про досить високий соціальний статус молодих жінок, які могли виконувати функції воїна, а з другого, зброя могла бути призначена як подарунок раніше померлим воїнам. Спільним в похованнях, як для чоловіків, так і для жінок, була наявність кісток жертовних тварин та ножів біля них.

Царські поховання супроводжувалися насильно забитими слугами (рабами), кіньми.

Досить складні релігійні уявлення знайшли своє відображення в поховальному обряді, в зразках мистецтва, що відносяться до так званого звіриного стилю, а також у існуванні зведених до єдиного пантеону богів на чолі з Табіті, Папаєм та Апі, яких Геродот ототожнює з грецькими Гестією, Зевсом та Геєю. У зв'язку з поширенням значення війни у скіфському суспільстві та наявністю у них великого прошарку воїнів, особливе місце належало богу війни, який уособлювався мечем, закріпленим на вершині спеціальних жертовників з хмизу. Відомі і кургани на вершинах яких були знайдені скіфські мечі, вкопані в насип.

На території Кіровоградщини пам'ятки кочових скіфів представлені кількома розкопаними в дореволюційний та в радянський періоди курганами. Найдавнішим з них є вже згадуваний Литий (Мельгунівський) курган кінця 7 — початку 6 ст. до н.е. В ньому знайдено предмети озброєння (залізний меч в золотих піхвах, орнаментованих зображенням фантастичних тварин, парадний пояс із закріпленими на ньому золотими пластинами у вигляді хижого птаха та інші предмети). В дообстеженні кургану брали участь В.М.Ястребов (1892), О.І.Тереножкін (1949) та Н.М.Бокій (1990).

Біля с.Медерове Кіровоградського району в 1964 р. О.І.Тереножкіним був розкопаний скіфский курган V ст. до н. е., в насипу якого знаходилися антропоморфна стела — одна з шести, що зберігаються нині у краєзнавчому музеї (всі вони знайдені на території області). На всіх стелах зображений воїн у повному озброєнні — з мечем, або кинджалом, сокирою, луком, точильним бруском, з гривною на шиї, у шоломі; він тримає в руках ритон — чашу. На всіх стелах особливо підкреслені чоловічі статеві органи. Три з шести стел не мають голів, які, можливо, були відбиті з культовою метою. Вважається, що скіфські стели, як і стели доби бронзи, передають ідею все того ж Пуруші-провідника душі померлого. За народною традицією ці скульптури на Україні називали «скіфськими бабами». Назва ця походить від тюркського «баба» — дід, стара людина.

1884 року В.Антоновичем розкопані три скіфські кургани, що знаходилися на вигоні Єлисаветграда, а 1992 року експедицією обласного музею досліджено два кургани 4 ст. до н.е. біля с.Первозванівки. І у першому і в другому випадках поховання виявилися пограбованими ще в давнину. Дослідникам залишилася невелика кількість пошкоджених речей побутового призначення. Є думка, що пограбування могил у скіфів мало культовий характер.

У ІІІ ст. до н.е. на території України значно змінюється клімат, починається засуха, яка тривала майже 250 років. Степ та південні регіони Лісостепу пустіють. Скіфи-кочовики відходять на південь, ближче до моря, а землеробське населення, очевидно відходить на північ у більш вологі райони.

З часом місце скіфів у степу займають близькі за походженням до них сармати, які роблять набіги на землеробські поселення у глибині Лісостепу.

За своїм розвитком сармати стояли на одному рівні зі скіфами, близькими у них була як духовна, так і матеріальна культура. На території краю пам'ятки сарматської культури поки що нечисельні. Цікавим є поховання І ст. н. е. біля с.Губівки Компаніївського району (басейн р.Інгулу). При ньому знайдено ліпний глечик, дві мисочки, курильниця, пастове та бурштинове намисто, уламок глиняного прясла, уламки бронзи та заліза. Цікаво, що бурштинове намисто знаходять навіть у найбідніших похованнях, що дозволяє думати, як вважає І.Козир, про використання його з лікувальною метою. У 1991 та 1992 роках два сарматські поховання були досліджені в курганах біля с.В.Северинки та в с.Лелеківці. Обидва поховання були впущені у насипи курганів ямного часу, розташованих у заплаві р.Інгулу. У першому випадку поховання безінвентарне випростане на спині, у другому — супроводжувалося високим горщиком, виготовленим на обертальному гончарному крузі.

Загалом у віруваннях і скіфів і сарматів збереглася основна частина рис обрядів, які утвердилися ще в епоху бронзи: два призначення поховального обряду (для знаті та для простолюду), астральна й космічна його символіка, котра забезпечувала переміщення душ на небо. А це могло статися лише за умови збереження певної традиції, певної постійності у етнічному складі населення регіону протягом доби бронзи та раннього залізного віку.

В IV ст.н.е. сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ.

Сарматія зникла, але назви Сарматія та Скіфія ще довго використовувалися візантійськими та іншими авторами середньовіччя по відношенню до території сучасної України.

В степах на зміну іраномовним племенам сарматів та скіфів прийшли тюркомовні гуни, обри, хозари, а з 9 століття угри та печеніги.

У 1985—1986 рр. за 12 км на північний захід від Кіровограда, біля с.Суботці Знам'янського району Н.М.Бокій були розкопані три захоронення давніх угрів, які супроводжувалися унікальними приналежностями кінської вуздечки, золотими та срібними прикрасами, срібним поясом, на бляхах якого були відображені якісь культові дії, чи міфологічні сюжети населення степів цього часу, а також ритуальним захороненням кінських опудал з вуздечними наборами, зброєю.

У північних, лісостепових районах, зокрема біля с.Дереївки Онуфріївського району та в басейні р.Тясьмину з'являються поселення ранньослов'янських культур (VI-VIII cт.).

До цього часу слов'яни Придніпров'я досягають досить високого рівня розвитку, що дозволило перейти від стадії воєнної демократії до формування держави, як об'єднання ряду племінних союзів, а потім і до української раньофеодальної держави ІXст.— Русі. Перший етап цього процесу ілюструє випадково знайдений 1961 року біля с.Глодоси Новоукраїнського району знаменитий скарб. Він являє собою князівське поховання — трупоспалення із золотими та срібними прикрасами VII—VIII ст. — візантійського походження.

В цей же час з'являються ремісничі центри і в першу чергу залізоробні. Один з таких центрів відкрито біля м.Гайворона на Південному Бузі. Ковальскі вироби налічували до 20 видів; удосконалюється технологія обробки заліза. Металурги стають першими ремісниками-професіоналами, а це означало поглиблення суспільного поділу праці й розвитку обміну як між общинами, так і в середині общин. Зовнішні зв'язки, торгівля, обмін засвідчені знахідками візантійських амфор, арабських монет-дирхемів. Знахідки уламків давньоруських амфор в с.Арнаутовому, а також зразків давньоруської зброї та кінської збруї в с.Овсяниківці та Аджамці свідчать про входження північних районів Кіровоградщини до складу Київської Русі в IX—XIIIст.

Новгородський літопис розміщує у IX ст. на території, що примикє до теперішнього Кіровограда, слов'янське плем'я уличів (угличів), від їхньої назви деякі дослідники виводять і назву р.Інгула («Угол»). Уличі не захотіли підкоритися київському князю Володимиру, і, розгромлені дружинами на чолі з варягом Свенельдом (Xст.) переселилися до Чорного моря, а також в межиріччя Південного Бугу та Дністра. Звільнені ними землі займають кочівники тюркського походження, які і стають повноправними господарями цих степів. З тюрками і печенігами, чорними клобуками, половцями, татарами, пов'язане і значне число тюркських гідронімів — назв рік, відомих на території краю ( р.Сугоклея, Аджамка, Сухий та Плетений Ташлик та ін.).

Тюркським, а не слов'янським вважає походження назви р.Інгулу значна група дослідників і виводить його від татарського «єни-гьол» («нове озеро»), турецького «ієн-кул» («широке озеро»), або татарського «ин-.....» («печера») та «голь, гуль» («ріка»), — тобто «ріка печери».

Кіровоградщина стає Диким Полем, куди приїжджали київські князі на лови. Так, київський літопис розповідає про полювання у 1190 р. князя Святослава на р. Тясмині і описує цей край як місце дике та необжите. Ця територія стає своєрідною буферною зоною між землеробським населенням України та кочівниками, які поступово осідали на приморських землях.

Лише у XIV ст. вже за Великого князівства Литовського на кордоні зі Степом виникають невеликі поселення — митниці, одне з яких — село Торговиця Новоархангельського району існує і до сьогодні. Здобувши перемогу над татарами в 1362 році, на берегах р.Синюхи, Великий князь литовський Ольгерд забезпечив більш спокійне існування подібних містечок, що мало сприяти новому заселенню краю. Невдовзі тут починають з'являтися і литовські феодали. Велике князівство Литовське в цей час являло собою феодальну державу, що об'єднувала сучасну територію Литви, Білорусії та України. Більшість населення у ньому складали слов'яни: білоруси та українці. Державною мовою була визнана «руська» мова (староукраїнська літературна мова). У слов'ян же було запозичено також писемність. юридичне право, інститути адміністративного управління територією князівства. Вплив «руського» — українського та білоруського населення проявився і в тому, що на території самої Литви починає впроваджуватися православ'я.

Сказане являє собою певне узагальнення нинішнього стану вивчення найдавнішого минулого Кіровограда та його найближчих околиць. Недослідженими залишаються пам'ятки різного часу, як на території міста так і за його межами, але вже сьогодні можна твердити про давню заселеність краю, про існування традицій, які передавалися місцевим населенням від епохи до епохи, про певну стійкість заселення і, зрештою, про досить ранню (VI ст.) появу у цьому краї слов'ян, які, можливо, повернулися на свою прабатьківщину з «північного вигнання».

Думається, що майбутні дослідження території міста і області повинні значно збільшити кількість відомих палеолітичних та мезолітичних стоянок, поселень доби неоліту, бронзи, раннього заліза, поглибити наші знання про ті соціальні, культурні, етнічні процеси, які мали місце на Кіровоградщині. Все це покликане сприяти відновленню, нехай тільки в уяві, давнього вигляду нашого краю.


* — Ретуш — техніка виготовлення кам'яних знарядь, за якою сколювалися або віджималися лусочки з поверхні заготовок. (назад)
* — Нуклеус — штучно створене кам'яне ядрище певної форми, від якого солювали пластини (назад)
* — Тотемізм — комплекс вірувань та обрядів, пов'язаний з уявленням про реальне або символічне походження окремої людини або груп людей від тварин, рослин, явищ природи або предметів. (назад)
* — Кромлех — кільце з каменя навколо кургану. (назад)

Uahistory.kiev.ua