Uahistory.kiev.ua

 



Частина перша.
До заснування Київської держави.

1. Про історію і передісторичне жите.
2. Минувшина нашого краю.
3. Перші сліди чоловіка.
4. Новійша кам'яна культура.
5. Грецькі колонiї.
6. Степові народи.
7. Звичаї степовиків.
8. Словянські селища.
9. Розселення українське. Анти.
10. Українські племена.
11. Побут українських племен.
12. Вдача, звичаї й віра.
13. Сiм'я, рід і громада.
14. Торгівля.
15. Князі й дружина.

Частина друга
Житє державне.

16. Київські перекази про старовину.
17. Оповіданнє київського літописця.
18. Русь.
19. Походи руських дружин.
20. Найдавнїйші князї і князь Олег.
21. Ігор і Ольга.
22. Святослав і його сини.
23. Володимир.
24. Християнство.
25. Нова культура.
26. Боротьба з ордою.
27. Володимировичі.
28. Ярослав.
29. Ярославичі.
30. Половецька біда.
31. Відокремленне земель і земський устрій.
32. Землi-князiвства.
33. Боротьба за Київ і його упадок.
34. Галицько-волинська держава.
35. Татарський погром.
36. Татарщина.
37. Король Данило.
38. Галицько-волинська держава при Даниловичах.
39. Погляд ня українське жите київської і галицької доби.
40. Культурне житє України і вага його.

Частина третя
Доба литовсько-польська.

41. Перехід українських земель під литовських князів.
42. Боротьба за галицько-волинські землї й розірваннє їх.
43. Унїя Польші з Литвою.
44. Нова політика в великім князівстві Литовськім.
45. Боротьба за рівноправність (Свитригайлові війни).
46. Проби повстань за помічю московською.
47. Проби повстань в Галичині й початки національної роботи.
48. Початки козаччини.
49. Козаччина і козацькі походи в першій половині XVI в.
50. Початок Січи.
51. Організація козацької верстви.
52. Прилучення східних українських земель до Польщі.
53. Переміни в житю і устрою громадськім.
54. Зміни в господарстві і заселенне східньої України.
55. Зріст козаччини з кінцем XVI в.
56. Козацькі війни 1590-11. рр.
57. Війна 1596 р.
58. Упадок національного українського житя і заходи коло його піднесення.
59. Освітний рух.
60. Брацтва.
61. Унiя.
62. Боротьба з унїею.

Частина четверта
Доба козацька.

63. Козаччина по лубенськім погромі.
64. Устрій козацький.
65. Морські походи.
66. Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний.
67. Київ стає центром культурного українського житя.
68. Нова ерархія.
69. Хотинська війна і кінець Сагайдачного.
70. Незгода з правительством.
71. Українські пляни і війна 1625 р.
72. Війна 1630-го року.
73. Безкоролїве.
74. Сулима і Павлюк.
75. Острянинова війна і пригнетеннє козаччини.
76. Повстаннє Хмельницького.
77. Боротьба за визволеннє України.
78. Заграничні союзи.
79. Московська зверхність.
80. Між Москвою і Швецією.
81. Гетьманщина.
82. Гадяцька унїя.
83. Боротьба з Москвою.
84. Роздвоеннє України.
85. Замисли Дорошенка.
86. Упадок Дорошенка.
87. Руїна.
88. Згін і нова козаччина на Правобережі.
89. В Гетьманщинi.
90. Старшина і поспільство.
91. Мазепине правлiння.
92. Перед розривом.
93. Шведчина.
94. Погром Мазепи.
95. Орликові заходи.

Частина п'ята
Упадок козаччини і українського житя.

96. Обмеження гетьманської управи.
97. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок.
98. Відновленне гетьманства і гетьман Апостол.
99. Друге скасованне гетьманства.
100. Гетьманство Розумовського.
101. Устрій і суспільні відносини Гетьманщини.
102. Слобідщина.
103. Культурне жите Східньої України—письменство і школа.
104. Національне жите східньої України.
105. Упадок українського житя в західнїй Україні.
106. Угорська Україна.
107. Правобічна Україна.
108. Гайдамаччина.
109. Коліївщина.
110. Останнє скасованне гетьманства.
111. Руйнованне Сїчи.
112. Кінець Гетьманщини.

Частина шоста
Українське відродження.

113. Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії.
114. Кінець Польщі і прилученне правобічної України до Росії.
115. Початки відродження в західній Україні.
116. Початки відродження в східнїй Українї.
117. Ідеї народности.
118. Українські гуртки росийської України і Кирило-Мефодіївське братство.
119. Галицьке відродженнє і 1848 рік.
120. 1848 рік на Буковині й Угорській Україні і загальна реакція 1850-х рр.
121. Новий рух на Україні росийській.
122. Народовство і москвофільство в Галичині.
123. Початки національного житя на Буковинї.
124. Київська громада і указ 1876 р.
125. Українська робота на галицькім грунті.
126. Політичний рух в Галичині в 1890-х рр.
127. Культурний і національний зріст Австрийської України.

 

 

 

65. Козаччина по лубенськім погромі. Сумно стало на Україні по лубенськім погромі. Як стара пісня співає: Промовить тихий Дунай до Днїпра-Славути: „Дніпре-батьку, Славуто! Сам собі я думаю, гадаю, Чом я твоїх козаків у себе не видаю? Уже чверть года три місяці вибиває, Як твоїх козаків у мене не має... Всї мої квіти луговиї, низовиї понидїли, Що твоїх козаків у себе не виділи.

Хоч Жолкевскому не удалося знищити козаччину до останку, як він задумував, проте лубенський погром усеж таки дуже придавив козаччину. Зігнано її з „волости", загорожено заставами довіз припасів на Запороже і законом сеймовим скасовано всі права війська козацького і його орґанїзацію. А що найгірше—і серед самої козаччини під впли. вом того упадку починається небезпечне роздвоєннє, внутрішня війна: частина більш смілива й безоглядна розпочинає боротьбу з частиною більш розважною, що хотіла піддобрити ся до правительства, аби вернути собі давні відносини. Се було продовженнє попереднього роздвоєння між Запорожцями та Наливайківцями, але тепер воно виливалося в форми різші нїж перед тим, так що доходило до крівавих битв між ними, і одна сторона против другої шукала помочи навіть у польського правительства, просячи, щоб дало їм з своєї руки старшого. Поляки тїшіілися з того—нехай мовляв козаки одні других погризуть, будуть покірнїйші. Але усобиця довго не трівала. Славний гетьман Самійло Кішка обеднав козаччину; рядом походів в 1599 р.—на море і на Молдаву підняв дух в козаччинї, а слїдом прийшли такі обставини, що й правительство мусїло звернутися до козаків та попросити їх помочи.

еред тим гетьмани козацькі, які настали по лубенськім погромі—Василевич, Нечковський, Байбуза, пильнували придобрити правительство до козаччини, добуваючи вісти про Татар; Польща не воювала нї з ким і козацької помочи не потрібувала. Але весною 1600 р господар Волохів мултянських (Валахії) Михайло зачіпив польського підручника, молдавського господаря Могилу—хотів забрати від нього Молдаву. Правительстео польське заходилося боронити Могилу і покликало на поміч свому війську козаків. Самійло Кішка, котрого память народня знає тільки як героя козацького бунту на каторзі турецькій та визволення невіль-

193.jpg (44060 bytes)

193. Церква Миколи Доброго в Київі.перебудована з старої, поставленої Самійлом Кішкою.

ників козаків з турецької неволї, варт далеко більшої памяти як зручний український політик, що добре оцінив хвилю і вмів її використати для того, щоб вернути козаччинї забране від неї по лубенськім погромі. Коли польський гетьман Замойский післав до козаків кликати їх в похід на Молдаву, Кішка пустив се поза ухо; підождав, щоб попросив сам король по тім, як їх на повне зни-щеннє засудив та за зрадників проголосив. Мусів король сам писати до тих зрадників. Кішка відповів, що рад служити—одначе йти не спішився. В польських кругах пішла горячка, шукали кого б до козаків післати, як їх до походу прихилити. Кінець кінцем Кішка дав знати королеви, що козаки підуть на війну тільки з тим, щоб з них знято засуд, невинно на них вложений,—вернено їм давнїйші вільности й права, та щоб захищено від усяких кривд, які дїють ся їм від старостів та урядників українських. Заявив одначе, що козаки йдуть в похід не чекаючи сповнення сих жадань, бо покладаються на те, що король сї жадання сповнить. І справдї пішли в похід. Війна пішла досить легко, але вона ще не скінчилася, як зачалася нова, далеко тяжша—з Шведами в Ливонїї. Знов правительство польське мусїло просити козаків, щоб не відтягалися й від тої нової війни. А Кішка знову повторяв жадання козацькі. І сойм сим разом видав закон, котрим уневажнив попереднє скасованнє козацтва, зняв з нього засуд і хоч з ріжними застереженнями і обмеженнями, таки привернув йому давнї права.

Се був дуже важний початок, і Кішка ужив всього свого впливу і впасти у козаків, щоб їх прихилити до участи в сїй далекій і неприємній для козаків війні та задержати їх у ній до кінця. Дуже тяжко приходилося козакам воювати в тій далекій і спустошеній країні. Вони потратили людей, коней і всякий припас (людям місцевим при тім також далися сильно в знаки). Сам Кішка наложив головою, убитий при облозї міста Фелїна. Кілька разів потім змінялися гетьмани, не можучи вдоволити козаків в тих трудних обставинах,—але козаки таки витрівали в війні до кінця, щоб не вийти „з служби королівської та на тій підставі доходити ріжних прав і свобід для себе на Україні. І справдї потім, вертаючися на Україну по тій війні (1603), військо козацьке домагалося, щоб його трактовано на рівні з польським і щоб на Україну не вводили польського війська; за свою службу козацтво хоче для себе повної свободи і прав шляхетських, і стає на ново господарем на Поднїпровю, як перед лубенським погромом. Повно в сучасних листах жалів шляхетських, що козаччина „бере гору" і своєволить, і нема на неї впину і ради.

194.jpg (59444 bytes)

Шляхта накликала правительство, аби приборкало козаків, але не час був на те. В тім часі ріжні пани з України й Польщі заходилися коло так званого царевича Дмитра, що знайшовся на Україні й збирався доходити царства московського, як син покійного царя Івана. Ті пани, та й сам король з ними сподівались поживитися коло завірюхи, що мала піднятися з того приводу в Московщині. Одначе не хотїли мішати в ту справу самої Польши, а ставили справу так, що то на власну руку ріжні пани помагають Дмитрови,—а ті пани до помочи закликали козаків. Почавши від року 1604 раз-у-раз ріжні пани збирали козаків в похід на Московщину, захваляючи здобичу московську. Раз-у-раз многотисячні ватаги козацькі йшли в Московщину, потім справді з богатою здобичею верталися на Україну, а на їх місце йшли все нові й нові. Се була так звана „смута московська" що від року 1604 потяглася майже повних десять літ, розбила Московщину і з тоі могутної перед тим держави зробила здобич для ріжних вояцьких і козацьких ватаг. Оден по другім зявлялися ріжні зайдиголови, що називали себе московськими царевичами або царями і з ватагами польських або литовських вояків, козаків донських і українських ходили по краю, збирали гроші, здобували городи. Горіли городи московські; кровавими слідами червоніли московські сніги, а на Україну, на Литву, в Польщу барилками везлися гроші московські, возами дорогі одежі, парчові кафтани, соболині шуби.

Кінець кінцем і король не втерпів, бачучи таке останнє розбите московське: рішив сам іти походом на Москву, щоб попробувати засісти на царськім престолі. Сойм польський одначе грошей йому на се не хотїв давати, і знов уже від самого короля пішли ріжні дворяне кликати козаків в похід на Москву. Охочі знаходилися не сотнями і тисячами, а десятками тисяч. Але що то значило! Ми вже знаємо, що ті люде які приставали до козаків вважали, що як вони сповняють службу королівську, то вже вони люде свобідні, нікому не підлеглі ні вони, нї їх сімі, нї господарства не знають ні пана нї якогось начальства окрім старшини козацької. З кождим новим покликом па королівську службу прибувало такої вільної показаченої людности.

Не вдоволяючися походами московськими, козаччина ходить на землї татарські, турецькі, волоські, пускасться на море. Мало маємо про се звісток—хіба припадком. Зачуваємо наприклад про великий похід 1606 року, коли козаки здобули десяті, галер турецьких з усім припасом; напали з моря на Варну, здобули місто, і -забрали більше як на 100 тис. золотих здобичи. До сього походу прикладають стару пісню

195.jpg (90174 bytes)

195. Запорожці (старий малюнок)

отім в осени 1608 р. здобули козаки Перекоп якимись хитрощами, розбили і спалили. На другий рік на 16 чайках пішли на устє Дунаю, попалили й пограбнли тамошнї міста: Ізмаїл, Кілїю, потім також Білгород, та не встигли забрати з собою здобич, бо сполошили їх при тім Турки. Нам сі згадки інтересні, бо свідчать про буйну тодішню енергію козацьку, що даючися в знаки сусідам, заразом ширила свобідний дух і волю також на Україні, ламаючи кайдани панської неволї.

За сї власне часи, коли само правительство польське заходилося витягнути з України як найбільше козаччини,—нечувано зростає та величезна маса „непослушних" міщан і селян, і Україна східня, поднїпрянська й задніпрянська, козачиться, виходячи з послушности панської, а сили козацькі зростають страшенно.

66. Устрій козацький. Устрій козацький під той час уже досить виробився й уло-жився. Він же не був дуже хитрий—був дуже простий, і свобідний, а про те вмів бути дуже сильним, мав силу величезну, потрапив панувати над душею й тїлом козацького брацтва. В тім виявився великий хист і здатність нашого народу до організації, що такими простими засобами, з таким простим і невиробленим матеріялом міг доказувати таких дїл.

Головна вага козацької організації все ще лежить на Низу Дніпровім, куди не сягають руки польських панів анї вояків і на свободї розвивається козацька організація. Осередком її— Сїч запорозька, що переноситься то на той то на другий острів Дніпровий. Вона розпоряджає всїми силами козацькими, розкиданими на Запорожу і розселеними на волости. Замку або кріпости якоїсь в Сїчи не чути, згадуються тільки вали і засіки. В потайних місцях переховуються гармати і ріжний воєнний припас. Армата козацька бувала не велика, але завеїди добре справна. Була військова музика—згадуються кітли и барабани. Були військові корогви, пильно переховувані. Був військовий скарб, військові табуни кінські, військові човни і ріжні кораблі, захоплені від Турків.

Всї сили козацької рахували в 1590-х роках на 20 тисяч. Погром 1596 р. зменьшив її, але з першим десятилїтєм XVII віку вона знову вертаєть ся до давнього і далї зростає. Більшість козаків жила і господарила на волости; на Низу весною і лїтом пробувало по кілька тисяч козаків, готуючи ся до походів або займаючися ріжним промислом: рибальством, ловами, соляним промислом, або торгували з Татарами й Турками в певних пограничних містах. На зиму вони расходилися на волость і мало хто лишався в зимовниках. Кілька сот козаків лишалося на Сїчи, щоб стерігти армату і всякий військовий припас. Зимувати приходилося не легко, в курінях, лихо зроблених з лози або дерева і ті що кілька зим прозимували тут, вважалися особливо випробованими і досвідченими товаришами.

Військо подїлялося на полки. Офіціально рахувалося на початку XVII в. чотири полки і в кождім по 500 душ—стільки правительство польське ніби тримало козаків в своїй службі. В дійсности і полків тих бувало більше, і козаків в них бувало різно, навіть і по кілька тисяч (наприклад в Хотинській війнї військо козацьке мало II полків, і в декотрих полках по 4 тис. козаків). Полком править полковник. Кождий полк має свою корогву, свого сурмача і довбиша. Він подїляється на сотнї, сотнї на десятки або инакшекурінї. Ку-рінями правлять атамани, сотнями сотники. Ріжні доручення гетьманські сповняють осавули. Арматою править обозний, її осїдком вважається місто Терехтемирів з старим монастирем. Се місто дав козакам Баторий на шпиталь для калік і для всяких військових потреб; але що воно занадто далеко лежало, під носом у властей польських, то звичайно армата стояла десь близше під рукою козацькою, а не в сїй офіціальній козацькій столицї. Канцелярією військовою завідує писар. Листи писані від війська стверджуються військовою печатею. Військо в своїх листах звичайно називає себе „військом Запорозьким", але часто уживає також назви „рицарства запорозького", або „рицарства війська Запорозького"; в повновласти, виданій послам козацьким для переговорів з цісарем, зве себе військо „вільним військом Запорозьким". Самі себе козаки звуть „товаришами", а ціле військо-„товариством". З польської сторони по ґречному звуть козаків „молойцями", або „панами молойцями".

На чолі війська козацкого стоїть виборний старшина, котрого в звичайній мові звуть гетьманом—часто й самі вони себе так пишуть в листах, не тільки до своїх людей, а й до правительства, а навіть і до самого короля. Правительство ж вже їх звичайно „старшими"— „старший війська Запорозького", такий нїби офіціальний титул. Хмельницький перший одержав офіціальний титул гетьмана, а перед тим належав сей титул тільки найвищим вождям польського й литовського війська.

равом вибирати собі старшого козаки дуже дорожили: се була основа козацької самоуправи. Правда починаючи від першої реформи 1570 р. правительство визначало від себе ріжних начальників над військом козацьким, але військо дивилося на них як на комісарів, визначених правительством для зносин з ними, до управи в військових своїх нїкому справах їх не допускало. Виїмковим явищем було, що козаки в своїй усобицї по лубенськім погромі просили, аби правительство дало їм старшого від себе. Коли пізнїйше (в 1617—9рр.) правительство хотїло справді від себе подавати старшого, козаки противилися тому рішучо й завзято і не допускали нїчого більшого, як тільки затверд-жуваннє правительством старшого вибраного козацьким військом одначе вважали правосильним свого виборного гетьмана все однаково, чи він дістав затвердженнє від правительства чи нї, й вибирали та скидали своїх гетьманів, не питаючися правительства, хоч як правительство того добивалось.

Всякі важнїйші справи йдуть під обміркованнє всеї старшини або ради цілого війська. Се соправительство гетьмана, старшини й ради всього війська зазначується в звичайних виразах листів військових, де виступає не сам гетьман, а й військо і старшина. Приклад таких докладнійших виразів дає напр. лист гетьмана Кішки до короля 1600 р., де на кінцї підписується він так: „Самійло Кішка гетьман,полковники, сотники і все рицарство вашої королівської милости війська Запорозького".

В дїйсности значіннє гетьмана і війська та їх відносини, розуміється, були не однакові, залежали від обставин, а головно—від особистих прикмет гетьмана, його хисту і впливу. Чим здатнїйший гетьман, тим меньше має ваги рада; коли військо починало на кож-

198.jpg (40646 bytes)

198. Рада козацька в Січи (рисунок XVIII віку).

дім місцї радити, особливо серед воєнних обставин, се був знак, що воно не чує віри до свого провідника, що він не держить війська в руках і не вміє собі дати ради. Гетьман, коли чує за собою силу і певний себе, дає на військову раду тільки те, що сам хоче. Взагалі ж по за радою він править сильно і самовластно, має право над житєм і смертю кождого, і військо йому вповнї і безгранично послушне. Отеє сполученнє такого широкого козацького самовластя в таким незвичайним послухом і дісціплїною найбільше й дивувало сторонніх. З одного боку грізний гетьман, котрий одним словом веде військо куди хоче, посилає людей на погибіль і одним рухом може віддати на смерть кождого; з другого боку рада, котра поводиться з своєю старшиною і з самим гетьманом низвичайно безцеремонне, а старшина перед нею кориться і понижується, і взагалі наради ведуться без порядку, з галасом, криком без якихось виробленних форм обміркування і .голосовання: кричать, сваряться, кидають шапки, під першим вражіннем скидають гетьмана, а гетьман кланяється, понижається перед юрбою.

Але се переживання давнїйших часів; організація твердне і міцнїє в міру того як збільшається і розростається. Вдасть гетьмана все більше шанується і окружається зверхнїми формами такого пошанівку. Факти скидання гетьмана на раді стрічаються все рідше, і під зверхнїми формами крайньої простоти і демократизму—що й свому найвищому вождеви на знак власти давав не дорогоцінну булаву, а просту „комишину",—виробляється високий дух лицарського самовідречення, що так дивував і чарував стороннїх. „В них нема нічого простацького крім одежі, завважає Француз Боплян, служебник гетьмана польського Конєцпольского, великого ворога козаків. .Вони дотепні й проникливі, вибагливі й щедрі, не жадні до богацтва, але страшенно цінять свою свободу; міцні тілом, легко зносять жар і холод, голод і згагу. На війні витрівалі, відважні, хоробрі, а навіть легкодушні—бо не цінять свого житя. На зріст гарні, проворні, сильні, з природи мають добре здоровлє і навіть мало підлягають хоробам; від хороби вме-рають дуже рідко, хіба в дуже великій старости; здебільшого кінчають житє на ложі слави—вбиті на війні".

Rambler's Top100