Uahistory.kiev.ua

 



Частина перша.
До заснування Київської держави.

1. Про історію і передісторичне жите.
2. Минувшина нашого краю.
3. Перші сліди чоловіка.
4. Новійша кам'яна культура.
5. Грецькі колонiї.
6. Степові народи.
7. Звичаї степовиків.
8. Словянські селища.
9. Розселення українське. Анти.
10. Українські племена.
11. Побут українських племен.
12. Вдача, звичаї й віра.
13. Сiм'я, рід і громада.
14. Торгівля.
15. Князі й дружина.

Частина друга
Житє державне.

Частина третя
Доба литовсько-польська.

Частина четверта
Доба козацька.

Частина п'ята
Упадок козаччини і українського житя.

Частина шоста
Українське відродження.

 

 

До заснування Київської держави.

 

12. Вдача, звичаї й віра. Чужоземці хвалять тодішніх людей наших за щирість і привітність. Особливо цікаво описує візантийський письменник Прокопій Антів і Словен, себто Українців і їх сусідів кінця VI віку, часів розселення. Каже, що вони ласкаві до чужоземцїв, гостинно приймають їх і проводять далі, щоб не сталося їм якоїсь шкоди. Жінки їх незвичайно вірні своїм чоловікам і часто убивають себе, коли вмирає чоловік. Дуже люблять свободу, не хочуть нікому служити ані бути під чиєюсь властю. Але не згідливі, не вміють слухатися чужої гадки, кождий тягне на своє, і через те бувають між ними суперечки й криваві бійки. Подібно кажуть пізнійші письменники про Українців та й иньших тодїшнїх Словян. Кажуть, що се люде відважні й воєвничі і ніхто б не міг їм противитися, як би вони трималися одностайно.

Любили повеселитися і забавити ся, поспівати й попирувати. Без пісні, танців, гри не обходилася нїяка оказія. Літописець сердито оповідає про тодішні ігрища між селами, а на ннх„плясання і всякі бісовські пісні"—тому що вони були звязачі з старою, поганською (язичеською) вірою. „З плясаннєм, гудіннєм (музикою) і плесканнєм" справлялися весілля. Про київське військо оповідає візантийський історик, що воно цілими ночами забавлялося музикою й танцями, та піячило. „Руси в тім веселіє щоб пити, не можем оеч того бути", каже князь Володимир в оповіданню про його хрещеннє: київський літописець вложив тут йому в уста сучасне приспіве. І всякі свята поганські, а потім і християнські, уродини чи похорони-все звичайно справлялося великою випивкою. Ся вдача привітна й ясна відбилася і в звичаях та постановах. В старім праві нашім не було смертної кари на провинників, ані калічили за провину, відрубаючи руки, ріжучи уха, носи, як то робили по законам візантийським або старинтним німецьким. Духовні потім,перейнявши разом з церковними книгами також і книги законів візантийських, пробували на грецький взірець і у нас завести такі кари на смерть та каліченнє, але не приймали того люде. Карали грошима, сажали до вязницї, в найгіршім разі оддавали в неволю, щоб відробив працею свою провину, але крови проливати, на жите чоловіка наставати не любили. Що иньшого на війні, там уже як прийшлося—то вже, казали, суд божий. Але калічити чоловіка й життя позбавляти— не любили того.

Ясними і веселими очима дивили ся на світ божий. Не знали темних, суворих богів, що напосідаються на щасте чоловіка. Вище всього славили й шанували світло і тепло світове, що дає себе знати в сонцї, в теплї, в буйній ростинности, в усім житю природи. ПрокопіЙ оповідає про Антів і Словен своїх часів, що вони шанують єдиного бога, себто бога неба, що посилає світло і блискавицю. Здасться. його називали Сварогом. Пізнїйшими часами ріжні прояви сили того свого світлого бога називали ріжними йменнями. Іменем Хорса і Даждь бога. себто подателя всього добра, називали сонце. Іменем Перуна грізну силу громовинну, що гремить і бушує в бурю. Огонь називали Сваро-жичем, сином великого Сварога, небесного світла й огня соняшного або блискавичного. До старших богів належав також Велес або Волос, „скотїй бог", оборонець худоби. Всі вони звалися богами—се слово означає добро, благо (звідти такі слова як богатий, збоже, і убогий— такий що не має добра), а далї значило подателя всього доброго. Ті боги й по заведенню християнства зісталися в віруваннях нашого люду, тільки покрилися йменнями святих християнських: так ріжні вірування з Перуна перейшли на Іллю, з Велеса на св. Власія, і таке иньше. Але окрім таких головних богів давнїй Українець бачив наоколо себе силу всяких живих істот; мабуть їх звали бісами, і се імя тодї не значило чогось доконче злого, і тільки потім християнські духовні зробили з тих бісів пекельних злих духів. Предки наші думали, що сї сотворіння живуть в болотах, лісах, полях, джерелах, і їх шанували, давали їм жертви, щоб не шкодили. Про се згадують духовні в перших віках християнства, що люде дають жертви бісам, болотам і криницям, моляться в лісах і коло води. Богато з того заховалося і до наших часів—перекази про водяників, русалок, лїсовиків (або по-лісунів); і тепер в деяких місцях ставлять ріжну їжу на криницях. Але в теперішнім помішалися вже вірування про тих старих бісів з духами померших, дідьків (себто духами дїдів), що живуть по хатах і дворах; топельницї мавки змішалися з давніми русалками, і таке инше.

Осібних храмів, осібних жерцїв, щоб тим богам служили, не було. Кожний сам справляв жертву або молитву богам за себе й за свою сімю. Арабський письменник IX віку переказує нам молитву предків наших під час жнив: беруть, каже просо в кірці, підіймають до неба й молять ся: „Господи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер подостатку". Молилися десь в тихім місцї, над водою, де чоловік найживійше відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу. Ідоли богів були рідкі, мабуть по більших тільки містах.

Про житє людське вірили, що воно не кінчиться з смертю: по-мерші живуть далї, можуть зявлятися між людьми, тому треба добрим, сутим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив по смерти. Ховаючи покійника, разом з ним клали ріжні річи домашні, убивали худобу домашню, а часто тряплялося дав-нійшими часами, що й жінка-вдова убивала себе на могилї. Арабський подорожник описав, як бачив похорон приїзжого купця з наших країв в 922 р.: його богато убрали в найкраще убраннє, посадили в його човнї, розіпнявши над ним шатро, положили коло нього його зброю, ріжну їжу й пите. Спитали його невільниць (мабуть їх привіз на продаж, як то бувало), чи котра не схоче з ним умерти, щоб жити з ним разом і з душами родичів у гарнім зеленім саді, себто раю. Одна згодилася і її вбили в день похорону та положили з мерцем. Кинули туди ж в човен двоє коней, дві корови, собаку, півня й курку, порубавши то все на части. І потім все те спалили, а на тім місцї насипали могилу.

Се оповіданнє підходить до того, що справдї знаходять в старих українських могилах ЇХ—Х вв. В одних сторонах у нас ховали небіжчика, закопуючи в могилї, в иньших палили і засипали землю, або спаливши на иньшім місцї, складали потім недогарки в горнець і насипали над ним могилу. Разом з небіжчиком засипали чи палили ріжне добро його. На могилї справляли поминки, пили, гуляли, часом (особливо у богатших) ріжні гри справляли (се звалося „тризна"), при тім досипали могилу. Небіжчикам ставили їжу на могилї, або й при щоденнім обіді кидали страву (як се ще й досї ведеться на Полїсю). Житє чоловіка за гробом представлялося як точнісеньке продовженнє його житя на землі.

13. Сім'я, рід і громада. Київський літописець, описуючи старі українські племена, хвалиться, що тільки його земляки Поляне мали добрий обичай, жили тихо і соромливо, і шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її посаг. Иньші ж племена каже він, жили, як звірі: у Деревлян, у Сїверян і иньших не було „браченья", правильного шлюбу, а хапали собі жінок коло води, або на ігрищах, що справлялися між селами: хапали собі жінку, хто з котрою умовився, і мали по дві й по три жінки. Але по правдї кажучи у всім тім не було великої ріжницї між Полянами й иньшими племенами.

Не тільки тоді, а й довго потім як заведено вже християнство, велося так, що богатші й значнїйші люде мали по дві жінки й більше (духовенство старалося завести бодай, щоб одна жінка, вінчана, вважалася головною). Сво-бідно й легко розводилися, відправлючи жінку, а натомість брали иньшу. Жінкам же годило ся бути вірними своїм чоловікам, і вірність українських та й взагалі словянських жінок славилася по світу.

Жінку брали або в формі купна, нїби чоловік купував собі жінку, або викрадав, хапав її. Колись дійсно тим способом собі добували жінку, але в сім часї се був обряд тільки—так от і лїтописець каже, що хапали собі жінку на ігрищу, хто з котрою змовлявся наперед, Се так як і досї ще в весїльнім обряді нашім рід молодої стереже дївчини, а бояре молодого її силоміць добувають і з нею тікають: Приладь, приладь, Марисуню, до столу, Обступили боярчики довкола, Кіньми грають, двір рубають, Шабельками витинають, Марисунї шукають.

В старих грищахся форма хапання, „умички" була виразнїйша. А купно жінки і в теперішнїм весіллю ще дуже добре памятається: Татарин, братик, Татарин, продав сестру за таляр, Русу косу за пятак біле личко пішло й так...

Куплена або вхоплена жінка була колись власністю чоловіка, як кожда штука його господарства; память того зісталася в тім ото звичаї, що жінку колись вбивали на могилї чоловіка, як коня або собаку. Потім як погляди стали людянїйші, жінцї полишали до волі, коли сама схоче, убити себе, на доказ своєї вірности чоловікови; але й сей звичай, видно, вивівся в X—XI вв„ бо вже наші лїтописцї тодішні не згадують про се. Значіннє і вага жінки в сїмї теж виросли високо; за голову жінки чоловік, коли вбив її без вини, платив таку ж кару, як за кождого чоловіка. З смертю чоловіка жінка займала перше місце в сїмї і сама вела хозяйство; тільки як вдова виходила вдруге замуж. додавали дітям опікуна.

Сїмї бували тоді більші як тепер. Ще сто літ тому (а в деяких місцях і до недавнього часу) бували такі сїмї у нас, що в них було двадцять—тридцять душ; сини не відділяли ся, брати не ділилися по смерти батька, а далі вели господарство спільно, під проводом або старшого, або найздатнїйшого „завідцї". Така сїмя та мабуть і всяка сїмя взагалі звала.ся в X—XI в. „родом". „Жили кожде своїм родом на своїх місцях, заправляючи кождий своїм родом", повідає київський літописець про давнє українське життє. Давнїйше ті роди були ще більші, до роду рахувалися родини собі рідні, хоч би й далекі, як то співається в весільних піснях, де взагалї заховалося багато памяти про старовину:

Ой роде, роде богатий—подаруй нам товарець рогатий: Ви дайте, таточку, волики, а ви мамонько, корову, А ви дайте, братчики, баранці, а ви дайте, сестрички, ягнички, Ви, далекий родочку, червоні....

 



Частина перша.
До заснування Київської держави.

1. Про історію і передісторичне жите.
2. Минувшина нашого краю.
3. Перші сліди чоловіка.
4. Новійша кам'яна культура.
5. Грецькі колонiї.
6. Степові народи.
7. Звичаї степовиків.
8. Словянські селища.
9. Розселення українське. Анти.
10. Українські племена.
11. Побут українських племен.
12. Вдача, звичаї й віра.
13. Сiм'я, рід і громада.
14. Торгівля.
15. Князі й дружина.

Частина друга
Житє державне.

Частина третя
Доба литовсько-польська.

Частина четверта
Доба козацька.

Частина п'ята
Упадок козаччини і українського житя.

Частина шоста
Українське відродження.

 

 

Але ті широкі роди розбилися, ослабли старі звязки, і на місце кровного споріднення все більше значіння стало здобувати сусідство, близькість не походжончя, а мешкання. Сїмї, які мешкали разом, хоч би були й не одного род не одного походження, порішували і вели всякі справи, шо займали всю околицю, за спільною радою „віча" „старцїв", себ то старших з усіх сїмей. Старі села не сиділи так купою як теперішні: „роди" жили окремо, „о собі", як каже літописець—як наші хутори задніпрянські або гірські карпатські села. Люде сходилися на певні місця—на ті ігрища святочні межи села, на судні „коповища", де правили суд над провинниками, вишукували злодіїв. Спільними силами для охорони від ворогів, щоб було де сховатися в небезпечну хвилю, ставили собі „город", себ то місце огорожене, обведене ровами і валами, куди можна було звезти своїх старих і малих, жінок і дітей і всяке добро. Вся земля наша покрита такими городищами — старшими, що служили ще сховищами за сторони обведене ще другим валом, часів камяної культури, і новійшими, що будувалися за часів розселення і потім, за княжих часів. А між ними й малі, що могли придатися хиба для одного роду-сїмі, й великі, такі де могли сховатися люде з цілої більшої околиці. Більшість їх стояли пусті, тільки про небезпеку. Але декотрі притягали до себе людей, що осідалися тут, виростав около „города" так званий „острог"—оселі обгороджені укріпленнями від ворога; оселялися тут купці, заводили торги, осїдалася ріжна старшина, богатші й замож-нійші люде; город ставав головою більшої околии" як він рішав, так робили сусїднї села, й імя його приймала сусідня людність. Так на місці старих Дулїбів виступають пізнїйше Бужане і Волиняне, звані так від городів Бужська і Волиня; Чернигівці й Переяславцї на старій землі Сіверській; Турівцї й Пиняне в землї Дреговичів.

Гривна київська

45. Гривна київська (злитки півфунта ваги, шо ходили як гроші).

14. Торговля. Між тими причинами, що підіймали декотр міста над иньші, над цілі великі округи, велико важила торговля і торговельні дороги. На українській землї, як то ми вже знаємо, здавна йшла торговля з чорноморськими побережними містами, і з каспійськими та туркестанськими сторонами. І коли Українці розселилися на своїх нових займанщинах, перейшлася торговля в їх руки. Торгували з городами грецькими, які зісталися в Криму і понад Дунаєм, а далї, не вдоволяючися тим, завели торговлю з самою столицею Візантиї, з Царгородом. З наших сторін везли туди міхи (шкірки), віск, мед і невільників на продаж, у Греків купували ріжні дорогі матерії та всякі вироби з золота і срібла, вино, бакалїю всяку. Коли степи залягли орди турецькі—Печенїги, що пробилися в наші степи з кінцем ЇХ віку, через степи стала трудна й небезпечна дорога, і в Царгород ходили купці великою валкою, щоб відбитися від ворогів, як нападуть.

Грецький цїсар Константин Порфирородний росповідає дуже докладно про те, як ходили сї ватаги купецькі до Царгороду. Зимою, каже він, в великих лісах подніпрянських люде рубають дерево і з нього роблять човни; на весну з водою пускають їх до ріжних торговельних міст, а найбільше до Київа; там до сих човнів приладжують керми і всяку снасть з давнїйших човнів і так ладять їх в дорогу.

Тим часом зїздяться купцї з своїми товарами. В місяцї червні рушають човни з Київа. Ще три днї стоять під Витичевом, дожидаючи відсталих, і потім пливуть Дніпром у низ, тілько стережуться Печенігів, що по ріжних місцях робили засїдки на купців і нападали. Особливо небезпечно було на порогах Дніпрових; човнами тут плисти було небезпечно, бо розбилися б; приходилося брати на плечі товари, а човен волокли берегом, або несли на плечах. Невільників, котрих везли на продаж, вели берегом скованих, щоб не втїкли; вони ж несли на собі всяку поклажу з човнів. Купцям треба було стерігти невільників, щоб не втїкли, і пильнувати ся Печенігів, що б не погромили. Так от висідали перед кождіім порогом, проминувши пороги одпочивали на острові, де була потім Січ— Константин зве його островом св. Юрія, а за козацьких часів звався сей острів Хортицею; тут під великим дубом справляли жертви богам, на щасливу дорогу: клали хлїби, мясо, жертвували курей, кидаючи жеребок, чи ту курку вбити чи живою пустити. Вдруге ночували на острові, що тепер зветься Березань, на морі коло Дніпрового лиману. Відси повз берег Чорного моря їхали до Царгороду.

Там для наших купців було призначене передмістє над морем, на пристани, коло церкви св. Маманта, а збиралося їх там не одна сотня. Правительство візантийське дуже боялося сих купців. В ті часи торгувати приходилося так, щоб при оказії і зброєю себе та свій товар вміти оборонити. Купцї були воєнні люде, що продавали зібрану здобич, а при кождій нагодї самі були готові пуститися на здобич, ударити і пограбити. наловити невільника на продаж, або иньшого добра добути. Боячися київських князів, цісарі грецькі не важилися боронити у себе торгу їх купцям, вони навіть мусіли їм давати всякого припасу на прожиток, але від усіх, хто приходив під Царгород, домагалися посвідчення княжого, що він справді купець, а не вояка який, і стеріглися їх яко мога: позволяли їм ходити до міста тілько одною брамою, без зброї, не великими ватагами, не більше як 50 чоловіка на раз, і то під доглядом урядників візантийських.

В другий бік, по товари арабські й персидські їздили в стару столицю хозарську Ітиль над устем Волги, там де тепер Астрахань. Хозарські володарі кагани здавна дбали про те, щоб розвинути у себе торговлю, і їх столиця стала великим торговельним містом: тут жило богато купцїв з арабських і персидських країв, богато Жидів, що займалися перевозом та перепродуваннєм товарів, богато Греків і Словян. Тут можна було подостатком купити того, чого найбільше питали богаті, заможні люде в иньших сторонах: знов таки гарних, роскішних матерій, уборів, всяких виробів шкляних, металічних, ріжного коріння; їх привозили сюди караванами на верблюдах з далеких сторін і кораблями Каспійським морем. Не вдоволяючися торгом в Ітилї і в другім такім великім торговельнім містї вище по Волзі, Болгарі (коло теперішньої Казани), наші купцї пускалися Каспійським морем в персидські городи, а з них далї, в славні торговища Арабського калїфату (держави). Продавали більше меньше те саме що й Грекам, взамін добували арабські товари і розвозили їх по своїх городах, і далї, в городи західньої Словянщини і в німецькі. Богато приходило й арабських грошей в наші краї.

15. Князі й дружина. Коли пригадаємо, як тоді велася торговля, і які були купцї тодї— що то були воєнні люде, які мусїли своєю зброєю обороняти свою торговлю, то зрозуміємо, чому ті городи у нас, де особливо розвивалася торговля й осїдали торгові люде, разом з тим ставали центрами воєнними і політичними. Для охорони торговлї в тих трівожних, небезпечних часах доконче треба було воєнної сили, і там де розвивалася торговля, мусїла розвиватися й воєнна сила. Без неї не можна було пускатися в дорогу і дома без її охорони не можна було бути безпечним. На найбільший торговельний центр у нас на Україні в часах по розселенню підіймаєть ся Київ. Він стояв так добре, що в цім збиралися всі товари, які йшли по Дніпру і головним притокам його Прилети і Десні, що впадають до Днїпра вище Київа. Тодї ж ріки були найважнійшими торговельними дорогами. З оповідань Константина бачимо, як у Київі збирався весь годїшнїй торговельний рух Східньої Европи. Отже разом з тим він стає столицею воєнних сил і княжої власти, яка на тих силах опиралася.

Як се сталося, про се не дійшло до нас відомостей. До Греків не доходило вістей про те, що діялося в глубині Східньої Европи, що наростало десь там у середині українського житя; в наших же сторонах письменство стало розвивати ся геть пізнїйше, коли зникла вже память про ті давнї переміни.

Грецькі письменники VI віку кажуть про наших Антів, що вони не правляться одним чоловіком, а загальною радою народньою, вічем. Ті старшини, які виступають між Антами, не мали війска і не мали трівкої й сильної власти. Воєнна наука візантийська, що надпи-суеться іменем цісаря Маврикія (писана в другій половині VI в.) каже, що Словени і Анти мають богато начальників (вона їх називає ріксами, словом що в старій мові значило начальника, пана, одного кореня з латинським словом рекс—король). Сї начальники, каже вона— не живуть в згоді між собою і тільки пильна небезпечність, спільна війна може звести їх до купи та дати вдасть котромусь з них, бодай на якийсь час. В старих оповіданнях, зібраних київським літописцем, ми бачимо память про дрібних князів, які були у ріжних племен, але не мали великої ваги, бо не мали війська і оглядалися у всїм на громаду, на „старців" -старшин визначнїйших родів (таке каже оповіданнє про Мала князя деревського, як він воювався з київськими князями). Тим не могли вони й противстати київським князям, коли ті завели своє військо, дружину. Чи завелися у нас ще де в котрімсь племени такі сильнїйші князі, як у Київі, того не знаємо. Арабський письменник Масуді, що писав за кн. Ігоря, в першій половині Х в., згадує про якусь велику й сильну між Словянами державу, що звалася Валінана; думають, що то мова про Волинян: що у них були сильні князї перед тим, але побороли їх київські; але того не можна сказати напевне, бо й самася назва Валінана в ріжних копіях ріжно називається. Знаємо в наших сторонах напевно таких сильних, воєнних князів тільки в Київі, та й тут можемо тільки здогадуватися, як і коли вони там завелися. Бо найдавніиша київська лїтопись писалася тоді, як добре забулася вже память про тих перших київських князів, і самі найстарші київські літописці оповідали наздогад про те, як настали князі в Київі.

Rambler's Top100