Uahistory.kiev.ua

 



Частина перша.
До заснування Київської держави.

1. Про історію і передісторичне жите.
2. Минувшина нашого краю.
3. Перші сліди чоловіка.
4. Новійша кам'яна культура.
5. Грецькі колонiї.
6. Степові народи.
7. Звичаї степовиків.
8. Словянські селища.
9. Розселення українське. Анти.
10. Українські племена.
11. Побут українських племен.
12. Вдача, звичаї й віра.
13. Сiм'я, рід і громада.
14. Торгівля.
15. Князі й дружина.

Частина друга
Житє державне.

Частина третя
Доба литовсько-польська.

Частина четверта
Доба козацька.

Частина п'ята
Упадок козаччини і українського житя.

Частина шоста
Українське відродження.

 

 

До заснування Київської держави.

 

8. Словянські селища. Отак у степах наших цілі столїтя товклися ріжні орди і племена скитсько-сарматсько-алянського роду.

В горах Карпатських сиділи ріжні дрібні народи, мабуть з того ж кореня, так званого тракійського, з якого вийшли теперішнї Волохи (Румуни): такі були Беси, Костобоки, Карпи (від них мабуть і назва Карпатів). На підгірю галицькім бачимо німецькі народи, Бастарнів, що посувалися сюди з своїх північних осідків. Племена ж словянські, як можна міркувати з усього, жили тодї далї на схід і на північ—по Днїпру в Київській околиці і вище, мабуть і на Волини, і далї на північ, в Полїсю, та й за Днїпром мабуть теж. Можна так міркувати, що названі Геродотом племена Неврів і Андрофагів, як він їх називає, се племена словянські на їх старих селищах, бо він каже, що се племена не скитські й живуть на північ далї від Скитів. У иньших письменників племя, що живе на середнім Днїпрі (в теперішнїй Київщинї) зветься Амадоками. Взагалї ж з тих глухих країв не доходило майже нїяких звісток до письменних -народів, Греків та Римлян.

Від римських письменників 1 і II в. по Христї знаємо, що словянські селища на півночи сягали тодї аж до Балтийського моря, в сусідстві з Литовцями і Нїмцями. Називано їх тодї Венедами, так як прозвали їх Нїмиї- Нїмцї Готи були їх сусїдами на заходї: займали лївий берег Висли. На сходї сусідили з Словянами на балтийськім побережу племена литовські, а далї ріжні народи фінські; що займали тодї майже всї землї по Волзї (а пізнїйше помішалися з словянськими, великоруськими переселенцями, прийняли їх мову і нарештї зовсім злилися з ними до купи, в оден народ великоруський). В київській околицї і далї на захід маємо від тих часів так звані похоронні поля— цїлі поля - цвинтариша, де поховані небіжчики, одні закопані, иньші спалені при небіжчиках буває посуда і всяка всячина; трапляються і гроші римські з 1—II віку перед Христом і пізнїйші.

На тих своїх старих осадах словянські племена сидїли дуже довго, бо зна від яких часів. Не без того, щоб при тім як рухалися їх сулялися, як мине рік, убивали 50 найкращих слуг і 50 коней, потрошили й начиняли половою, і так розставляли наоколо могили царської тих слуг на конях, щоб її стерігли.

Се не видумки, бо й справдї над Дніпром знаходяться могили царські, де поховано царів подібно, як оповідає отеє Геродот. Але поруч із такими дикими та не людськими поведінками тих степовиків були у них, розумієть ся, і гарні звичаї. Так славилося скитське побратимство, вірність скитських приятелів. В таких воєвничих і диких часах велике діло було мати вірного приятеля, і кождий степовик дбав про те, щоб мати такого приятеля. Знайшовши чоловіка вірного і відважного, справляв з ним обряд побратимства: в чашу з вином капали вони трохи крови з своїх рук, окунали в то свою зброю і потім пили з тої чаші, взявшися разом; по сім вважалися вже ріднїйшими як брати.

Грецький письменник Лукіан позбирав ріжні історії про таких скитських побратимів. Оповідає, як оден бідний Скит сватав доньку боспорського царя, і коли всі женихи вихваляли свої богацтва. він похвалився, що не має стад і кибиток, але має зате двох дуже вірних побратимів; ті по-сміялися з нього і віддали царівну за ліпьшого жениха, що мав золоті чаші, богато возів і великі стада — „поставили вище, каже, худобу і непотрібні чаші та тяжкі вози як добрих людей". Але сї доказали, що хороші побратими дорогші від того всього, бо викрали свому побратимови царівну, а її жениха і батька вбили. Оповідає ще Лукіан про одного побратима, як той дав вибрати соби око, щоб визволити з неволі свого приятеля, і про иньшого, що бувши разом з своєю сїмєю і з раненим побратимом в одній хаті, як та загорілася, лишив жінку й дїтей, сїди, не посувалися на захід або полуднє і якісь племена словянські. Але велике словянське розселеннє наступило пізнїйше, головно з IV віку по Христї, як на заходї рушилися німецькі племена, а на полудні в степах і на степовім пограничу Словянам зробили місце Гуни.

Німецькі племена, що мешкали над Вислою, Одрою і Лабою (Ельбою), звідси з дввна поширювалися на полуднє. Так ото десь в III в. перед Хр. рушили відти в Карпатські сторони і потім далї над Дунай німецькі племена Бастарнів. В II в. по Христї посунули з над Висли на полуднє племена Готів. Не знайшовши собі місця близше, вони замандрували аж над Чорне море. Розігнали алянські племена й осїли по побережу від Дунаю аж над Азовське море. Були люде воєв-ничі і часто ходили звідси грабувати римські землі й грецькі міста побережні тож і наробили тим великого шуму. Але і на них прийшла біда, коли з кінцем IV в., коло р. 370, продерлася в Европу перша турецька орда, звана Гунами. Вона розгромила і знищила алянські орди, що сидїли коло Каспійського і Азовського моря, і вдарила на готів. Старий готський король Германаріх налякався сеї грози так, що вбив сам себе, аби не бачити розгрому свого народу. Справді, Гуни нагнали великого страху; перелякані сучасники описують їх як незвичайно дику і нелюдську орду, мало навіть подібну до людей. Готи пробували боронитися, але по перших неудачах стратили відвагу й кинулися тїкати від Гунів за Дунай; иньші піддалися Гунам. Але Гуни й самі сунули далї на захід, в степи сучасної Угорщини, а з ними й решта Готів; мало що зістало ся їх коло Азовського моря, в Криму та на кавказькім побережу.

Так одкрилися великі простори Словянам разом і на захід і на полуднє і вони в тім часї починають широко розселятися. Західні племена, з яких вийшли Поляки, Чехи, Словаки і тепер майже винищені племена полабські й поморські (на балтийськім поморю), посунули на давнїйші німецькі Грунти, по Вислї, Одрі й Лабі. Племена полудневі, з котрих вийшли теперішнї Болгари, Серби й Словинці, рушили за Карпати, на Дунай і за Дунай, в землі Балканські. Племена східно-полудневі, з котрих вийшов наш український народ, посунули з своїх старих селищ в сусідні простори, полишені західніми й полудневими племенами, та на полуднє, в степові й пограничні з степами краї. спустошені по тій гунській бурі. Тут у перве й. стрічаємо тоді звістки про наші племена, про наш нарід окремо, а не про все Словянство, як давнійше.

9. Розселення українське. Анти. Живучи на своїх старих селищах, в тїснїйшім сусідстві, Словяне говорили й мовою більш одностайною, і звичаї та побут мали більш однакові, нїж потім, як розселилися так широко. Про те й тодї, зовсім певно, була вже ріжниця між племенами та громадами тих племен, тільки виразнійше виступила по розселенню. Письменники грецькі, що писали про Словян, коли вони ще тільки розселялися, розріжняють на полуднї, в сусідстві Візантиї Словен і Антів. Словенами звуть вони ті племена, що сидїли над Дунаєм і в балканських землях, Антами тих що сидїли над Дністром і дальше на схід, над Днїпром і далї до Азовського побережа. Отеє й були наші, українські племена, що зайняли тоді вже побереже чорноморське від Днїстра до Азовського моря і вперве тут виступають в історичних джерелах окремо, під тою назвою Антів.

Найдавнїйша звістка, яку про сих Антів переказують нам візантийські письменники, належить до кінця IV в., зараз по гунській бурі, і се те що зветься початком історичною житя для наших племен. Історик Йордан, що описував історію Готів, заховав для нас цїкаву звістку, що ґотский король Вінітар, оден з наступників Германаріха, воював з Антами (саме отеє імя Вінітара мабуть призвище-переможець Вінітів, себто Словян). В першій битві, каже Йордан, Анти побили Готів. але Вінітар не злякався, воював з ними далї, погромив, взяв в полон князя Антів Божа і старшин їх у неволю і щоб налякати Антів, казав їх страшною смертю убити-роспяти на хрестах. Але Гуни взяли потім Антів під свою оборону і приборкали Вінітара.

Мабуть отеє тоді Анти з ротами стрілися, рушивши в чорноморські степи, і ся війна була знаком власне того антського, себто українського розселення в степах. Війна з ротами не спинила їх, як не спиняли й иньші стрічі та війни з тутешнїми народами. Живучи серед воєвничих народів в степах, сї степові Українці, Анти, й собі привикали до воєвничого життя, ходили на розбої разом з Гунами і їх земляками Болгарами (турецькою ордою, їдо потім осівшися на Балканї між Словянами, змішалася з ними й передала їм своє імя). Відзвичаювалися від хозяйства, а привикали більш до війни, як потім козаки. Закинули хлїборобство, жили в лихих хижах, бідно і в недостатках, не мали зелїзної бронї, як Греки, і зброєю якою-небудь лихенькою орудовали—парою списів то що; не були звичні виступати збитою лавою, а так десь несподївано запопасти, ударити й знов розбігтися, заманюючи ворога; були проворні, на всяку біду терпеливі, чудесно вміли десь засістися, притаїтися, навіть у водї, і тим дуже дивували Греків. Ходили за здобичею на візантийські землї, а часами Візантия платила їм, щоб воювали з иньшими її ворогами. Так в 530-х роках вийшла війна у Антів з їх сусїдами Словенами задністрян-ськими, може таки з намови візантийського правительства, що дуже багато мало клопоту від нападів Словен, і пізнїйше оповідають грецькі історики, що Візантия напускала Антів на Словен (в 580 роках).

З нагоди тої війни Антів з Словенами в 530 рр. візантийський історик Прокопій оповідає ріжні цїкаві звістки про житє Антів і Словен і між иньшим таку пригоду росказує. У Греків був воєвода Хилвудій, що дуже добре боронив візантийські землї від нападів словенських і антських; але в однім поході на Словен наложив головою, і ті знову почали грабувати візантийські краї. Та по якімсь часї одек грецький невільник, що був між Антами, росказав свому господареви, що той Хилвудій не вмер, а живе між Словенами, як невільник, і Словени не знають сього. Ант викупив зараз того Хилвудія і привів до себе, та роспитував його, чи він справдї той славний воєвода Хилвудій. Викуплений казав, що він зовсім не Грек, а Ант зроду, тільки зветься Хилвудій, а попав до Словен у неволю підчас попередньої війни. Але господар йому не повірив і оповів землякам. Анти дуже зраділи, що мають між собою такого славного воєводу. Зібралися на велике віче, як мали звичай робити у всяких важних справах—бо не мали над собою одного князя, а у всім радилися громадою, каже Прокопій. На вічу наказали тому Халвудієви, аби не смів казати, що він не той славний воєвода Хилвудій, а самі оповістили візантийського цїсаря. Той цїсар, Юстинїан на імя, тоді намовляв Антів, щоб перейшли у візантийські землї й тут мешкаючи, боронили від ворогів.

Хозарська орда ослабла, і пішли знову ріжні турецькі завадїяки нашими степами, наші люде не годні були з ними вижити і кидаючи степи, стали тїкати в безпечнїйші місця, в лїси на північ, в гори на захід, хоч і не так там було дозвільне, як у тих роскішних, родючих степах. Звісток з сих часів маємо дуже мало. Перед тим що знали ми. знали від грецьких письменників; але з початком VII в. Греки махнули рукою на свою північну границю, не можучи далї боронити її від Слосе обіцяв їм платити гроші. Анти годилися тільки з тим, щоб з ними мешкав і той Хилвудій; Хилвудій в тій справі поїхав до Царгроду, але на дорозі вхопив його візантийський воєвода Нарзес і казав забити в кайдани, як обманця.інатім розбилися ті переговори цісаря з Антами.

Отак припадком щось довідаємо ся про наших предків тодїшнїх— якась отака пригода кине проміньчик світла й освітить перед нами те давнє житє, як жили, з ким воювали, який устрій мали ті наші козаки з VI віку по Христї.

У иньшого грецького письменника з того часу, Менандра, заховалася звістка про боротьбу Антів з ордою Аварів, що посунула нашими степами в середині VI в. Битви з ними випали нещасливо для. Антів, чимало їх попало в неволю, і Авари стали пустошити землї Антів. Виручати невільників і миритися з Аварами Анти післали одного визначного чоловіка на імя Мезамира. Але той був чоловік гордий і смілий, не стерпів каганови (старшому) аварському, відповів на його хвалькуваті слова сміло й різко. Тодї оден Болгарин, що був у кагана в ласках, став намовляти, аби того Мезамира вбити, бо він серед Антів має велику вагу і може їх підняти на Аварів. І каган послухав. убив Мезамира, а Авари почали пустошити землї Антів ще гірше.

 



Частина перша.
До заснування Київської держави.

1. Про історію і передісторичне жите.
2. Минувшина нашого краю.
3. Перші сліди чоловіка.
4. Новійша кам'яна культура.
5. Грецькі колонiї.
6. Степові народи.
7. Звичаї степовиків.
8. Словянські селища.
9. Розселення українське. Анти.
10. Українські племена.
11. Побут українських племен.
12. Вдача, звичаї й віра.
13. Сiм'я, рід і громада.
14. Торгівля.
15. Князі й дружина.

Частина друга
Житє державне.

Частина третя
Доба литовсько-польська.

Частина четверта
Доба козацька.

Частина п'ята
Упадок козаччини і українського житя.

Частина шоста
Українське відродження.

 

 

ро сю біду Аварів память держалася довго між українським народом. Київський літописець записав оповіданнє про те, як Обри (Авари) мучили Дулїбів, українське племя, що жило на Волини; каже. що Обри запрягали в вози дулїбських жінок і ними їздили. „Були сі Обри тїлом великі, а умом горді, і погубив їх Бог: померли всі, і не зісталось нї одного, так що сталося приспіве: „погинули як Обри". каже той літописець. Але Обри не погинули так скоро, а тільки перейшли далї, на Угорщину.

10. Українські племена.Отакі степові бурі, як отсей аварський погром, не могли налякати привичних до всякої біди степових Українців, і вони далї держалися в степах і посувалися все далї: на схід до Азовського моря, на захід до Дунаю, їх розселенню багато помогло се, що в каспійських степах з кінцем VII віку запанувала нова орда, Хозарська, не така хижа, як иньші: побираючи ріжні доходи з торговельних городів на каспійськім та азовськім побережу, вона навпаки дбала про спокій та безпечність в тих краях, не перепускала зза Каспійського моря нових турецьких орд, що тиснулися в чорноморські степи, і так стало тут спокійнїйше та безпечнїйше. Українцї на своїх нових оселях почали господарити, кохалися в хліборобстві, в торговлї. а відзвичаювалися від війни. Було се добре, та не зовеїм. Бо відзвичаїлися від того воєнного, трівожного житя, яким давнїйше жили, і як не мають великого значіння, великі вони тільки в його очах, як і тепер часто можна бачити, що люде з одної околиці дражняться другим, бо вони якесь відмінне слово уживають, або инакше вимовляють, або трохи инакше вбираються, а воно тим часом дрібниця.

В сїм часї, як бачимо, люде наші скрізь кохалисявхлїборобстві і найбільше з нього живилися. Се видно і в мові: слово жито, котрим звали збіже, означає те, чим живуть люде: ще як люде не знали нїякої металічної снасти, орудували камінем, почалося на Україні хліборобство; тепер же навіть в глухих сторонах, як от у Деревлян, про котрих київський літописець оповідав, що вони живуть „по звірячому, як худоба",— там люде орали і сїяли, і з того жили. В могилах Деревлян і Сіверян знайшлися серпи і зерна ріжного збіжа (жита, овса, ячменю або пшениці). В ріжних писаннях згадуються майже всі теперішні роди збіжа (тільки гречки нема), з знаряду хліборобського— рало, плуг, борона, мотика, заступ (рискаль), ціп; говориться, як люде орали, сїяли, жали, молотили, віяли. Господарство значить було подібне до теперішнього; тільки що млинів не мали, а мололи на малих ручних жорнах. Водили худобу всяку, але птиці ще мало; за те богато займалися бжільництвом: самі богато меду споживали, і продавали мед та віск, і податки князям теж медом та воском платили. По лісових сторонах держали пчіл у бортях: в деревах видовблювали дупла, досить високо, щоб не дістати з землї, і в ті дупла пускали рої; де не було лісів, держали рої в уліях. Звіроловство, з котрого колись головно жили, тепер стратило давнє значіннє, як розвинулося хліборобство: ловили звіря більше для шкури ніж на поживу собі, або забавлялися ловами богаті люде, бояри та князї. Звіря всякого по наших сторонах тоді ще богато водилося. Князь київський Володимир Мономах в своїй науці синам оповідає про свої лови: в Чернигові, каже, взяв я на узду 120 диких коней в тамошніх пущах. Цїлих три столітя майже нїчого не чувати у них. Про Антів остання згадка з 602 р., і за той час, за VII-VIII вв. імя се заникло. Звістки зібрані цїсарем Константином Порфирородним в серединї Х віку (коло р. 950) про степове жите, вже згадують на полуднї окремі племена українські: Ульців, Деревлян, Лучан і Русь київську. А докладнїйші відомости про сї племена подають київські лїтописцї, їдо писали сто лїт пізнїйше, в XI віці. Від них знаємо, що за Дніпром, на лївім березі, по Десні, Сейму й Сулї, в теперішній Чернигівській та Полтавській губернії жило велике племя Сївера або Сіверяне, мало значнїйші городи Чернигів, Новгород-Сїверський, Любеч і Переяслав. На правім боцї Днїпра коло Київа сиділи Поляне, инакше звані Русю. За Полянами далі над схід, в густих лїсах тодїшнїх по Тетереву, Ушу, Горини жили Деревляне, лїсові люде себто, а за Припетю Дреговичі, нїби болотяні (бо дрегва значить болото). На Волини, за Случею жили Дулїби. На побережу чорноморськім коло Днїпра мешкали Уличі, а далї на захід, над Днї-пром Тиверцї. Яке племя мешкало над Доном та на азовськім побережу, а яке знов на підгірю карпатськім, в Галиччинї, лїтописцї не кажуть. Але і там і тут мешкали також українські племена, або краще казати—східно-полудневі племена словянські, з котрих вийшов ниніш-нїй український нарід; тільки не знаємо їх племінних імен.

11. Побут українських племен. Про наші племена літописець каже, що вони ріжнилися між собою своїми звичаями і побутом— „мали кожде свої обичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожде". Але сї ріжницї не були великі, і далеко більше в житю і по-бутї всіх сих племен було одинакового або подібного. З оповідань .іїтописцїв та иньших київських писань,, з переказів чужосторонцїв, які описували наші сторони, з находок у старих могилах і. скарбах, нарешті і з самої мови, можна знати досить докладно, як жилося нашим людям тоді, по їх розселенню на нових грунтах, в теперішній землі українській. Розуміється, не однаково жили по великих, богатих, торговельних містах і по глухих хуторах в глубоких лїсах, далеко від світу—як і тепер є велика ріжниця — паліятка хліборобства (меньшим, закругленим камінем розтирали зерно на великім, рівнім каменї). Ті ріжницї, які лїтописець показує, ловив я коней власними руками; ріжні мав пригоди: два тури (дикі бики) взяли мене на роги з конем разом, олень мене бив рогами, оден лось топтав, а другий бив рогами; дикий кабан відірвав у мене меч від пояса, ведмідь віддер менї кусник сїдла з-під самого коліна, барс скочив на мене й перевернув мене з конем...

Тому що дикого звіря й птицї водилося ще богато, та й на свою худобу було лекше, бо пастівнїв та сіножатей було більше, їли люде мабуть більше мяса ніж тепер. Про те й тоді їли найбільше вже ростинну їжу—хлїб, кашу, варену городину. Хліб замішували на дріжжах і пекли в печи, подібно як і тепер; мясо по найбільше їли варене Пили найбільше мед, і дуже богато, всі, від бідних людей до князїв. Про князя Володимира оповідає літописець, що він казав розвозити бідним людям хлїб. мясо, ріжну городину, мед в бочках, а в иньших квас. А як їли богатші люде, видко з розпорядження князя Ярослава, щ6 мають давати княжим людям, які їздили збирати податки: для княжо го вирника і його слуги що дня хлїб, по мірі пшона й гороху на кашу, двоє курей, грудку соли, відро солоду на пиво, раз на тиждень бичка або полоть, в скоромний день сир, в піст замість мяса рибу.

Убиралися просто. Носили сорочки полотняні і штани, поверху свити, а часом ще й кереї („корзно" звалося), на ногах якісь плетені панчохи і чоботи або постоли, на голові шапку з якоїсь шкури, або плетену.

В старих могилах з тих часів можна бачити останки вовняних і полотняних матерій, полотна льняного і конопляного, грубшогоітоньшого ткання, ремінні пояси і коло пояса ножик, гребінець, шкуряна торбинка з ріжним припасом—огнивом, маленьким бруском до гострення; на ногах невисокі гостроносі чобітки зшиті на подошві з тонкої вичиненої шкури (як сафян). У жінок намисто, нашийники (гривни) зплетені з дроту, на голові шапочки або наголовники ушиті ріжними прикрасами. На висках висіли кільця, нашиті на ремінець; в коси впліталися також кільця—вони так і лежать рядом на кістках, від висків на чоло, або від висків на груди, як лежали коси. Богаті лишалися шовковими убраннями, з грецької або арабської матерії, золототканою парчею та дорогими міхами (футрами), золотими уборами, ланцюхами. дукачами (медальонами), золотими ґудзиками, кованими поясами. Коли князї наші починають заходити в близші зносини з візантийським двором, переймають відти й ріжні убори й моди, а за ними переймали се також бояре й богаті люде.

Rambler's Top100